Віра вже давно змирилася з думкою, що її син Дмитро так і залишиться самотнім. Йому вже 35 років! Дмитро був розумним, привабливим, мав успішну кар’єру. Дівчата просто вишиковувалися в чергу, але жодна не змогла завоювати його серце.
Віра намагалася допомогти синові: знайомила його з доньками своїх подруг, вмовляла зареєструватися на сайтах знайомств, але все було марно.
Дмитро, здається, не переймався цим. Йому подобалася його робота, він любив проводити час із друзями та матір’ю.
— Ну і дурень же ти, — якось сказала Віра. — Хіба не бачиш, як матері самотньо? Я ж не вічна, сину.
— Мам, ну не можу ж я одружитися на будь-кому? Немає такої, якій би я міг запропонувати своє серце. Не ті дівчата зараз…
Віра сварила сина, але марно. Вона тільки сподівалася, що колись він схаменеться.
Одного літа вони разом поїхали на море. Там Дмитро познайомився з Ольгою. Вона була зовсім не схожа на його колишніх дівчат: спокійна, скромна, проста. Але чимось вона його зачепила. Вони багато спілкувалися, гуляли разом, і ось одного разу син сказав:
— Мам, знаєш, а Оля мені справді подобається. Добре, що вона теж живе в нашому місті.
Віра не могла натішитися. Вона бачила, як змінився син, як щасливі вони разом. Їй Ольга теж сподобалася: вихована, розумна, скромна. Саме така дружина потрібна її Дмитрові.
Минуло кілька місяців, їхні почуття тільки міцніли. Через рік вони одружилися, а ще за рік у них народився син. Віра була на сьомому небі від щастя! Вона обожнювала онука і допомагала молодим батькам у всьому.
Але недовго тривало це щастя. Дмитру та Ользі набридло жити в місті, і вони вирішили переїхати за місто. Віра розуміла, що не може їх стримати, хоча їй було важко.
— Ну що ж, з Богом, — сказала вона, обіймаючи сина й невістку.
— Мам, ну ти прощаєшся, як ніби ми назавжди їдемо! — засміявся Дмитро. — Ми ще не раз тебе в гості покличемо.
— Ну дивись, обіцянки треба виконувати, — усміхнулася вона.
Дмитро дотримав слова. Як тільки вони обжилися, одразу покликали Віру на новосілля. Вона з радістю погодилася. Напекла пирогів, зв’язала обновки для онука. Коли прибула, її зустрів син і допоміг з речами.
— Віро Андріївно, як я рада вас бачити! — вигукнула Ольга.
— І я тебе, Оленько! — усміхнулася Віра. — А де ж Ванюшка?
— Спить у ліжечку, — відповіла невістка.
Віра зазирнула до дитячої. Малюк мирно сопів, загорнутий у ковдрочку.
— Ой, ну вилитий дід! — сказала вона.
— Мам, ну що ти вигадуєш? — засміявся Дмитро.
— Кажу ж тобі, носик як у твого батька! Генетика — річ серйозна!
Віра залишилася в них на кілька днів. Спочатку Дмитро й Ольга часто кликали її в гості, але з часом запрошення ставали все рідшими. Жінка почала відчувати самотність. Вона не хотіла нав’язуватися, хоча їй було дуже боляче.
Якось сусідка Маша запитала:
— Вір, що з тобою? Чого така сумна?
— Ой, Маш, син зовсім не дзвонить, уже пів року не кличе в гості. Забули про мене…
— Ой, та не бери в голову! Вони молоді, у них свої клопоти. Приходь краще до мене в гості.
Віра подякувала, але на серці було важко. І ось нарешті пролунав дзвінок:
— Мам, вибач, що так рідко дзвонимо. Закрутилися… Приїдь на вихідні, шашлики посмажимо.
— Ой, сину, з радістю! О котрій краще приїхати?
— Виїжджай у суботу десь о десятій ранку.
— Добре, чекайте!
Віра не могла дочекатися зустрічі. Встала раненько, зібрала речі та вирушила в дорогу. Дісталася трохи раніше, ніж планувала, і вирішила зробити сюрприз.
Зайшла в будинок, почула голоси в кімнаті. Хотіла зайти, але почуте змусило її завмерти.
— Навіщо ти її покликав? Знову слухати, як вона хропе? — обурено сказала Ольга.
— Оль, ну мамі вже не двадцять, здоров’я не те…
— Мені байдуже! І так з дитиною не висипаюся, а тут ще й вона!
— Оль, ну це ж мама… Я повинен її запрошувати.
— Ти їй нічого не винен! Вона своє життя прожила, хай сама себе розважає. У нас своя сім’я!
— Але вона ж сумує… Ванечка без бабусі як?
— Фото їй надішли, хай радіє. Тут їй нема чого робити. Приїде, знову свої поради дасть. Один стрес від неї…
Віра вчепилася в косяк дверей, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Невже це її Оленька, така мила і лагідна, говорить про неї подібні слова? Невже вона для них справді стала тягарем? Вона ж ніколи поганого слова не сказала, не втручалася, куди її не просили…
Віра не змогла стримати схлип, і, вочевидь, син та невістка це почули. Вони відразу вибігли, а на обличчі Ольги з’явилася якась ніякова посмішка.
— Віро Андріївно! Ви… А ви чого це без дзвінка?
— Мамо… — додав Дмитро, коли Віра не відповіла. — Чому так рано? Я ж мав тебе забрати.
Віра мовчала. Дмитро виглядав дуже винуватим.
— Мамо, пробач, будь ласка, це якесь непорозуміння… Оля не подумала… Ми… ми тебе дуже любимо…
Віра потроху заспокоїлася і витерла сльози.
— Я все чула. Не треба обманювати ні мене, ні себе. Я не хочу бути для вас тягарем.
З цими словами вона розвернулася і пішла збирати свої речі. Навіщо їй залишатися там, де їй не раді?
Вона почула кроки, ніби Дмитро кинувся за нею, але зупинився. І краєм вуха почула:
— Не йди. Сама припхалася, сама й забереться.
Сльози знову покотилися по обличчю Віри. Вона не очікувала, що приютить на своїх грудях таку змію… А як же раділа, коли Дмитро знайшов хорошу дружину… Ну дружину, може, і хорошу, але от як невістку – не дуже…
Потім Дмитро ще довго вмовляв Віру, щоб вона приїхала до нього. Але вона завжди відмовлялася. А потім він сам почав її навідувати.
— Не боїшся, що Ольга насварить? — запитувала Віра.
— Це неважливо, мамо. Невже я проміняю власну матір на дружину?
Після того випадку шлюб Дмитра довго не тривав. А ще через кілька років він зустрів іншу жінку. Та проти візитів свекрухи нічого не мала.
