По дорозі до РАЦСу наречена заїхала на кладовище і скасувала весілля. Дізнавшись про це, наречений вирішив простежити за нею.
— Як же я рада за тебе, доню! — з захопленням промовила мати, дивлячись на свою 36-річну Віру.
Жінка поправила на собі елегантний піджак, покрутилася перед дзеркалом і глибоко зітхнула.
— Не розумію, чого це ти зітхаєш? Радіти треба! Он який жених тобі трапився: і підтримає, і відвезе, куди треба. Та й виглядає ще доволі пристойно, не лисий, не горбатий, — продовжувала Алевтина Станіславівна.
— Ой, мамо! — махнула рукою Віра. — Давай без цих розмов, гаразд?
Їхню розмову підслухав десятирічний Тимофій, син Віри. Хлопчик стояв у коридорі й уважно ловив кожне слово.
— Невже тобі не подобається Ігор? Він вважає, що ти його кохаєш, — мати уважно вдивлялася в обличчя доньки, намагаючись вловити її реакцію.
— Кохаю, мамо, — сказала Віра, ніжно поцілувавши матір у щоку, після чого вийшла з дому.
Жінка не любила ділитися своїми особистими справами. Мама завжди намагалася втручатися, давати поради, та Віра знала, як їй краще жити. Вона вже майже сорокарічна жінка, а головне — за плечима велике горе, якого вона не побажала б і ворогу…
Це сталося рік тому. Її чоловік Едік повертався додому з рейсу, але так і не дістався. Його авто зіткнулося з машиною, за кермом якої була сорокарічна нетвереза жінка. Обоє загинули на місці. Все сталося так швидко, що Віра не встигла навіть усвідомити, що її Едіка більше немає. Вони ж так любили одне одного, мріяли про майбутнє…
Залишився їхній син. Тимофій довго не міг повірити, що батька більше немає. Бабуся й мама робили все можливе, але біль не вщухав. Довелося звернутися до дитячого психолога. З часом хлопчик почав приходити до тями, але тільки той, хто пережив таку втрату, може зрозуміти цей біль…
Сьогодні Вірі було якось неспокійно. Її ноги ніби самі вели її не до РАЦСу, а зовсім в інший бік. Вона зайшла у квітковий магазин і купила кілька гвоздик. «Попрощаюся з ним, а потім поїду», — подумала вона, розглядаючи букет.
Згодом вона опинилася на кладовищі, підійшла до знайомої огорожі. Опустила погляд, хотіла щось сказати, та раптом зіткнулася з чоловіком, якого не очікувала там побачити…
– Вибачте, ми знайомі? – здивувалася Віра, злегка усмiхнувшись незнайомцевi.
– Добрий день, я Арсеній. Та аварія на дорозі, пам’ятаєте? – сказав чоловік, вітаючись.
– Так, звісно, – призадумалася Віра, кладучи гвоздики на пам’ятник. – Ви – той самий пасажир, якому довелося перенести кілька операцій після аварії.
Поглянувши уважніше, вона помітила на його обличчі шрам. Це справді був він – той, хто дивом вижив, коли сидів у машині разом із тією нетверезою жінкою.
– Ви не подумайте, я не прийшов сюди спеціально зустрітися з вами, – продовжив Арсеній. – Просто не можу забути той день. Це все переслідує мене ночами… Ось тому я тут.
Віра кивнула. Вона і сама не могла знайти спокій. Вже й до церкви ходила, і не одного психолога відвідала, але душевний біль нікуди не зник.
– Так, я вас розумію, – опустивши голову, тихо відповіла вона.
– Ви, мабуть, кудись поспішаєте? – запитав Арсеній, окинувши її поглядом. Строгий костюм, укладене волосся…
– Ні. Вже ні.
– Будь ласка, пробачте мене, – сказав чоловік, м’яко взявши її долоню у свої руки. – Я відчуваю провину перед вашим чоловіком.
Від його дотику Віру ніби вдарило струмом. Вона підняла на нього погляд і завмерла. Точно так само, як колись її Едік, він дивився просто в душу. Навіть риси обличчя у них були чимось схожі.
– Дісталося нам обом, – зітхнув Арсеній, відпускаючи її руку і присідаючи на лавку. – Можливо, продовжимо цю розмову у більш затишному місці?
…Вже за годину вони стояли у квартирі Арсенія. Віра із захопленням розглядала різьблені дерев’яні фігурки, що стояли на полицях.
– Це ви самі робите? – здивувалася вона, проводячи рукою по відполірованій поверхні виробів.
– Так, у вільний час займаюся різьбленням по дереву.
Коли вони зайшли на кухню, Віра ахнула ще більше. Перед нею стояв розкішний дерев’яний стіл із такими ж ажурними стільцями. Вона ніколи не бачила подібної краси.
– Ви справжній майстер! Це ж безцінне мистецтво! – не приховувала захоплення Віра. І в той момент вона зовсім забула, що якихось півтори години тому поспішала до РАЦСу, щоб подати заяву з Ігорем.
…Коли Віра повернулася додому, її зустріла мати.
– Доню, ну як усе пройшло? – з хвилюванням запитала вона.
– Ой, мамо, навіть не питай… Я закохалася.
– Це ж прекрасно! – засяяла Алевтина.
– Ні, мамо. Я зробила найбільшу помилку у своєму житті, – прошепотіла Віра, опустившись на диван.
Жінка закрила обличчя руками, ледве стримуючи сльози.
– Я не розумію, це не Ігор? – обережно запитала мати, сідаючи поруч і обіймаючи її за плечі.
– Ні, мамо. Це не він.
– То хто ж? – насторожилася Алевтина.
– Пам’ятаєш чоловіка, який сидів у машині, коли сталася та аварія?
– Той вусатий?
– Так, це він…
– Але ж він не винен у тій трагедії, – згадала жінка.
– Не винен! Не винен! – зірвалася Віра, схопившись на ноги. – Але ми обоє через це пройшли, мамо! Ти розумієш?
– Отже, Ігор тебе так і не дочекався, і ви не подали заяву? – тихо запитала мати.
Віра відвернулася до вікна, дивлячись у нічну темряву.
– Не подали, – прошепотіла вона.
– Ну і нехай, – зітхнула Алевтина, переплітаючи пальці. – Відмінити весілля – не соромно. Соромно було б жити не з тією людиною.
Тимофій знову почув їхню розмову. Вийшовши з дитячої, він підбіг до мами, міцно її обійняв і промовив:
– Мамусю, я так не хотів, щоб ми мучилися з цим дядьком Ігорем! Він же злий, це одразу видно.
Віра подивилася на сина й лагідно усміхнулася.
– Ти все розумієш, мій розумнику…
Через пів години у двері їхньої квартири хтось настирливо постукав. Це був Ігор.
– Що сталося? – запитав він, витираючи рукавом піт з чола. – Чому ти не береш слухавку? Я не можу до тебе додзвонитися!
Віра мовчала, а Тимофій, підійшовши до чоловіка, серйозно сказав:
– Моя мама й я вас не любимо. Йдіть звідси!
Ігор спочатку здивовано подивився на хлопчика, а потім голосно розсміявся:
– Що? Це мені йти? – вигукнув він розлючено. – Та я вже стільки грошей на вас витратив – водив у ресторани, оплачував розваги! Виходить, усе дарма?
– Саме так, – впевнено кивнула Віра.
– Я… я заяву в поліцію напишу! – загрозливо вигукнув Ігор. – Ви ще пожалкуєте, що так зі мною вчинили!
Грюкнувши дверима, він пішов. Алевтина зітхнула, дивлячись йому вслід.
– Добре, що ти з цим неадекватним чоловіком розійшлася, – мовила вона. Віра й Тимофій переглянулися й усміхнулися.
– Звісно, не дарма, – серйозно промовив хлопчик. – У мами ще вся молодість попереду, а я хочу рости в спокійній атмосфері.
Незважаючи на свій юний вік, Тимофій розумів у житті набагато більше, ніж його ровесники. Вчителі завжди хвалили його за розум та зрілість мислення.
Увесь вечір Віра щось друкувала на телефоні.
– Це ти з ним переписуєшся? – запитала мама, заглянувши до її кімнати. – Сподіваюся, до РАЦСу не побіжиш із наступним нареченим?
Віра засміялася.
– По-перше, до весілля ще далеко, – відповіла вона. – А по-друге, хто знає…
Алевтина невдоволено похитала головою. Вона бажала дочці лише щастя та хорошого чоловіка.
Наступного дня Ігор тинявся під їхніми вікнами, зиркаючи нагору. Він не збирався так просто відпускати Віру. Він уважно придивлявся до кожного, хто заходив у під’їзд або виходив із нього. І ось під’їхав Арсеній на своєму джипі. Ігор завмер. Невже через цього красеня вона його кинула? Він вирішив прослідкувати за ним.
Арсеній піднявся на поверх Віри та натиснув на дзвінок. Ігор, стоячи внизу, побачив, як його колишня наречена відчинила двері. У його очах спалахнула лють.
– Ах ти ж гад! – вигукнув він і, стрімко піднявшись сходами, накинувся на гостя Віри. Вона закричала, а Тимофій миттю набрав номер поліції.
Незабаром Ігор дізнався, де знаходиться місцевий відділок. Його спроби довести поліцейським, що новий кавалер Віри зруйнував їхні стосунки, нікого не переконали. Тож довелося відповісти за свої дії.
… – Легкий струс мозку, – повідомив лікар, розглядаючи результати аналізів. – Вас же нещодавно виписали, а ви знову випробовуєте долю. Так не можна!
– Дядечку лікарю, тільки не сваріть його. Він мій тато! – гордо сказав Тимофій, тримаючи маму за руку. – Я за ним наглядатиму.
Лікар усміхнувся.
З того часу Ігор більше не з’являвся у їхньому житті. Арсеній виявився абсолютно іншим за характером – добрим, впевненим у собі чоловіком.
…Ранок був сонячним і теплим. Тимофій серйозно оглянув себе в дзеркалі, поправивши метелика на сорочці, й усміхнувся.
– Синочку, ти вже готовий? – почулося з коридору.
– Так, мамо, іду! – гукнув хлопчик, вибігаючи з кімнати.
Але, побачивши Віру, він зупинився й широко розплющив очі.
– Вау! Мамочко, яка ж ти у мене гарна! – захоплено вигукнув він.
– Подобається? – усміхнулася вона, надягаючи фату. Її білосніжна сукня мерехтіла на сонці ніжними відтінками.
– Мамусю, ти сьогодні справжня наречена! – похвалив її Тимофій і гордо взяв за руку. – Тепер я спокійний за тебе. Як кажуть, «заміж – не напасть, аби заміжжя не стало пасткою»!
