Знаєте, іноді доля підкидає такі несподіванки, що потім усе життя дивуєшся — як воно так сталося? От і я досі пам’ятаю той сирий жовтневий день, коли поверталася з базару із сусіднього села. Тоді автобуси їздили раз на сто років, і доводилося йти пішки, лаючи про себе розбиту дорогу й важкі торби з картоплею.
У свої сорок два я жила сама, якщо не рахувати рудого кота Барсика, який, якщо чесно, більше нагадував невелику подушку з нахабною мордою. Після розлучення якось не склалося ні з особистим життям, ні з дітьми. Працювала в сільській бібліотеці, вечорами плела шкарпетки й дивилася серіали — загалом, звичайне життя звичайної жінки з провінції.
Я якраз думала, чи вистачить сил дотягти ті кляті торби до хати, коли побачила її. Маленька фігурка в тоненькій курточці сиділа під старим дубом, обійнявши коліна руками. Спочатку я навіть подумала, що мені здалося — хто в здоровому глузді залишить дитину саму між селами в таку погоду?
— Дівчинко, ти чия? — покликала я, підходячи ближче.
Вона підняла голову — бліде личко, налякані великі очі, і мовчить. Тільки міцніше загорнулася в курточку.
— Ти загубилася? Де твої батьки?
Мовчання. Лише губи тремтять.
— Господи, та ти ж зовсім змерзла! — я поставила торби й присіла поруч. — Мене звати Тетяна Іванівна. А тебе як?
— С-соня, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Соня, ходімо до мене додому? Я тебе гарячим чаєм напою, зігрієшся, а тоді розберемося, звідки ти.
Вона невпевнено кивнула, і я, підхопивши однією рукою торби, іншою взяла її холодну долоньку. Так і пішли — я, пихкаючи під вагою картоплі, вона — дрібочучи поруч, мов маленький горобчик.
Дома я найперше закутала її в плед, увімкнула обігрівач і поставила чайник. Барсик, зазвичай байдужий до гостей, одразу застрибнув їй на коліна й замуркотів, як трактор.
— Дивись-но, ти йому сподобалася, — усміхнулася я, витягуючи печиво. — А він у мене перебірливий, просто так до кого попало не йде.
Соня несміливо погладила кота, і я помітила, як трохи розслабилися її плечі.
— Соню, а скільки тобі років?
— П’ять… здається.
— А прізвище своє знаєш? Чи де живеш?
Вона похитала головою, і я відчула, як у мене всередині все стиснулося. Щось тут було не так, дуже не так.
Того вечора я нагодувала її супом і пиріжками (дякуючи моїй звичці пекти про запас), поклала спати в своїй кімнаті, а сама влаштувалася на дивані у вітальні. Всю ніч не могла заснути — телефонувала в поліцію, в адміністрацію сусідніх сіл, але ніхто не заявляв про зникнення дитини.
Минув тиждень, потім другий. Соня потроху відігрівалася, почала усміхатися, особливо коли я читала їй казки перед сном. Але про те, як опинилася на дорозі, нічого не пам’ятала — або не хотіла згадувати.
Коли інспектор у справах неповнолітніх знову розвела руками, я зрозуміла — треба щось вирішувати. У дитячий будинок? Від самої думки нудило.
— Соня, — покликала я її ввечері, коли вона малювала за столом, висолопивши від старання язика. — Хочеш жити в мене? Назавжди?
Вона завмерла, стискаючи олівець…
Потім вона підняла очі й запитала:
— Можна?
— Можна. Будеш моєю донькою.
— А Барсика теж можна залишити?
Я засміялася:
— І Барсика теж.
Вона злізла зі стільця, підійшла до мене й раптом міцно обійняла. Я, гладячи її по голові, подумала: будь що буде. Якось впораємося.
Згодом, звичайно, почалися походи по установах, збирання документів, перевірки. Але це вже зовсім інша історія.
Перший день у школі пам’ятаю так, ніби це було вчора. Соня трималася за мою руку так, ніби її вели не до першого класу, а до клітки з тиграми. Нова сукня в горошок, білосніжні банти, які я цілу годину намагалася зробити ідеально симетричними, – усе як належить.
— Мамо, а якщо у мене нічого не вийде? – пошепки запитала вона, коли ми підходили до школи.
Це «мамо» досі зігрівало душу теплом. Вперше вона так мене назвала місяць тому, коли я лежала з температурою під сорок, а вона принесла мені чашку чаю, розливши половину по дорозі.
— Усе вийде, – я присіла перед нею навпочіпки, поправляючи бант. – Ти ж у мене розумниця.
— А якщо вони сміятимуться? – вона опустила очі.
Я знала, про що вона думає. У селі всі всіх знають, а історія «знайди» вже обросла десятками версій, одна фантастичніша за іншу.
— Знаєш що? – я дістала з сумки маленький блокнот із кошенятами на обкладинці. – Ось, тримай. Записуй туди все цікаве, що дізнаєшся, а ввечері розкажеш мені. Домовилися?
Вона кивнула, міцно притискаючи блокнот до грудей, і ми пішли далі.
Перші місяці були непростими. Соня старалася з усіх сил, але математика давалася їй важко. Натомість на уроках малювання її було не впізнати – тиха дівчинка перетворювалася, коли брала до рук олівці.
— Тетяно Іванівно, зачекайте на хвилинку, – покликала мене якось Марина Петрівна, вчителька малювання, після батьківських зборів.
Я насторожилася – зазвичай вчителі просто так не зупиняють.
— У Соні неймовірний талант, – вона дістала альбом. – Подивіться.
На сторінці був пейзаж – наша вулиця восени. Але як вона це побачила! Кожен листочок, кожна калюжа з відображенням неба…
— Її треба розвивати. У районі є художня школа…
Я зітхнула. Художня школа – це гроші. А з моєю бібліотечною зарплатою ми ледве зводимо кінці з кінцями.
— Я подумаю, – відповіла я.
Увечері, коли Соня робила уроки, а я готувала вечерю, у двері постукали. На порозі стояла баба Зіна, наша сусідка.
— Тань, тут це… – вона простягнула авоську. – У мене яблука цього року рясно вродили, дівчинці вітаміни потрібні. І варення малинове.
Я розгубилася:
— Та що ви, Зінаїдо Миколаївно…
— Бери, бери, – вона махнула рукою. – І ще… я іноді підробляю, квартири в місті прибираю. Якщо хочеш, можу тебе порекомендувати. Платять добре.
Так почалися мої «чорні» вихідні – двічі на місяць я їздила в місто на прибирання. Соня залишалася з бабою Зіною, яка навчала її пекти пироги й розповідала різні історії.
До кінця першого класу ми нарешті змогли знайти гроші на художню школу. Щоправда, добиратися доводилося на двох автобусах, але Соня жодного разу не скаржилася.
Проблеми почалися в середній школі. Підлітковий вік – це складний період, а тут ще й постійні питання про минуле.
— Чому вони мене залишили? – одного вечора вона запитала, коли ми пили чай. – Я була поганою?
У мене все всередині стиснулося.
— Соню, послухай…
— Ні, це ти послухай! – вона різко підхопилася, перекинувши чашку. – Усі нормальні люди знають, хто їхні батьки! А я… я ніхто! Підкидьок!
— Припини!
— Що, правда очі коле? – вигукнула вона, грюкнувши дверима так, що зі стелі посипалася штукатурка.
Барсик, старий і ще товстіший, перелякано шмигнув під диван.
Я не пішла за нею – знала, що марно. У такі моменти краще дати їй час заспокоїтися. Сиділа на кухні, механічно витираючи розлитий чай, і думала – може, я щось роблю не так? Чи треба було тоді…
Гримнули вхідні двері. Я підскочила – годинник показував майже десяту вечора.
— Соня!
У відповідь – тиша.
Накинувши куртку, я вибігла на вулицю. Дрібно моросив дощ, ліхтарі через один не працювали. Куди вона могла піти?
Я оббігла всю вулицю, потім сусідню. Заглянула на дитячий майданчик – порожньо. У голові крутилися жахливі картинки – маніяки, аварії, собаки…
Знайшла її на старому кладовищі – сиділа на лавці біля могили баби Зіни, яка померла рік тому.
— Соню…
Вона підняла голову – вся мокра, зуби стукають.
— Пробач, – прошепотіла вона. – Я не хотіла…
Я мовчки зняла куртку, накинула їй на плечі й сіла поруч.
— Знаєш, – сказала я після довгої паузи, – коли я тебе знайшла, думала – поживе трохи й піде. У дитячий будинок або до родичів, якщо знайдуться. А потім… потім ти почала малювати ті каракулі на шпалерах…
— Це були єдинороги! – обурилася вона крізь сльози.
— Ага, особливо той, фіолетовий, із трьома хвостами, – я посміхнулася. – І я зрозуміла – нікому я тебе не віддам. Тому що ти – моя. Не по крові, а по серцю. І мені байдуже, хто твої біологічні батьки. Для мене справжня – ти.
Вона притиснулася до мого плеча й розплакалася. Ми сиділи так хвилин десять – мокрі, змерзлі, але якісь… очищені.
— Мам, – сказала вона, коли ми йшли додому. – А можна я перефарбую свою кімнату? У лавандовий?
— Це той, що з фіолетовим відтінком, чи той, що з рожевим?
— Не знаю, – вона знизала плечима. – Давай спробуємо обидва?
Наступні вихідні ми провели за фарбуванням стін. Я так і не зрозуміла, який відтінок у нас вийшов, але Соня була щаслива.
До п’ятнадцяти років вона точно знала, що хоче стати художницею. Її роботи регулярно перемагали на районних конкурсах, а одну навіть відправили на обласну виставку.
— Мамо, дивись! – Соня влетіла до хати, розмахуючи якимось папірцем. – Мене запросили на майстер-клас у художнє училище! У місто, на цілий тиждень!
Я відчула, як похололо всередині. Тиждень у місті – це житло, харчування, матеріали…
— Це чудово, – я натягнула усмішку. – Коли це буде?
— Через місяць! – вона стрибнула на диван поруч зі мною. – Уявляєш, там буде справжній художник із Москви! І нас навчать малювати олією!
Того вечора я дістала свою схованку – невелику частину грошей, які відкладала на її вступ. Перерахувала – мало б вистачити. А там щось придумаю.
Цей тиждень змінив усе. Соня повернулася іншою – дорослішою, із запаленими очима та чітким бажанням вступити до художнього училища після дев’ятого класу.
— Але як же школа? – розгублено запитала я.
— А я екстерном усе складу! Викладач сказав, що в мене є всі шанси вступити на бюджет. Уявляєш?
Я уявляла. Уявляла, як вона поїде в місто, як я залишуся одна в цьому домі, де кожен куток просякнутий спогадами. Як чекатиму її листів і рідкісних приїздів на вихідні.
— Мамо, – вона сіла поруч і взяла мене за руку. – Я ж не назавжди поїду. Буду приїжджати кожні вихідні. А потім повернуся – організую тут художню студію для дітей. Побачиш!
Я дивилася на неї – вже не дитина, але ще й не доросла. Уперте підборіддя, очі, які стають зеленими, коли вона хвилюється. Моя дівчинка. Коли вона встигла вирости?
— Добре, – сказала я. – Але за однієї умови.
— Якої?
— Будеш надсилати мені всі свої роботи. Я хочу першою бачити твої шедеври.
Вона засміялася й міцно обійняла мене.
Того вечора я довго не могла заснути. Вийшла на ганок і сіла на стару лавку. Десь далеко гавкали собаки, пахло стиглими яблуками з бабусиного саду. Дивне життя – ніби йде собі, іде накатаною стежкою, а потім раптом – бац! – і все змінюється через одну зустріч, одне рішення, один момент…
— Мамо, чого не спиш? – Соня вийшла, закутана в плед. Сіла поруч, поклала голову мені на плече.
— Та так… думаю.
— Про що?
— Про те, як швидко ти виросла.
Вона помовчала, а потім тихо сказала:
— Знаєш, я іноді думаю – а що, якби ти тоді пройшла повз? Або якби я опинилася в іншому місці?
— Не знаю, – я обійняла її за плечі. – Напевно, так було призначено.
Ми сиділи на ганку до світанку, плануючи майбутнє та згадуючи минуле. А вранці я почала збирати документи для екстернату.
Її підготовка до вступу стала нашою спільною справою. Я працювала на двох роботах, вона займалася ночами, готуючись до іспитів. Часом здавалося, що ми не витримаємо. Але ми змогли. Вона вступила.
Час у місті змінив Соню. Вона ніби розправила крила – нові друзі, виставки, творчі вечори. На першому курсі вона дзвонила щодня, потім рідше, але завжди надсилала фото своїх робіт. Я друкувала їх і вішала на стіни – вийшла ціла галерея.
Дім без неї здавався надто тихим. Навіть Барсик, який на той час перетворився на справжнього старця, сумно блукав кімнатами, ніби когось шукав.
— Мамо, тільки не хвилюйся, – одного разу сказала вона по телефону. – Але я, здається, знайшла спосіб дізнатися про своє минуле.
У мене всередині все похололо.
— Що ти маєш на увазі?
— Пам’ятаєш ту куртку, у якій я була? Ти ж її зберегла?
Звісно, я зберегла. Маленька синя курточка лежала в далекій шухляді разом із іншими пам’ятними речами.
— У підкладці є бирка з назвою ательє. Я знайшла його – воно досі працює! Можливо, там пам’ятають, хто замовляв куртку?
Я мовчала, не знаючи, що відповісти. З одного боку, розуміла її бажання дізнатися правду. З іншого…
— Мамо? Ти там?
— Так, люба. Просто… ти впевнена, що хочеш це знати?
Вона помовчала, а потім тихо сказала:
— Треба зачинити цю двері. Інакше вона так і залишиться прочиненою.
Я дістала куртку. Від неї досі пахло нафталіном і чомусь яблуками – мабуть, через сусідство з банками варення в комоді.
Через тиждень Соня приїхала додому – схудла, з темними колами під очима.
— Ну як? – запитала я, саджаючи її за стіл і наливаючи чай.
— Ніяк, – вона похитала головою. – У ательє змінився власник, усі старі журнали замовлень зникли. Глухий кут.
Вона раптом заплакала – вперше за багато років.
— Знаєш, що найсмішніше? Я навіть не знаю, чого хотіла. Знайти їх? А далі що?
Я обійняла її, гладячи по спині:
— Рідна моя…
— Ні, справді, – вона витерла очі. – От уяви – знайшла б я їх. І що? Сказала б: «Привіт, я та сама дівчинка, яку ви залишили багато років тому. Як справи?»
Вона гірко усміхнулася:
— А потім я сиділа в автобусі й думала – адже це вони втратили, а не я. Втратили можливість бачити, як я росту, як малюю свої перші картини, як вступаю до училища… А ти – ти весь цей час була поруч. Ти справжня мама, а не та, яка мене народила.
Я мовчала, бо сказати щось було неможливо – ком у горлі заважав.
— Пам’ятаєш той день, коли ти мене знайшла? – раптом запитала вона.
— Звісно.
— Я ж пам’ятаю більше, ніж казала. Пам’ятаю, як мене вивели з машини, сказали чекати… Я сиділа там майже добу, поки ти не прийшла.
Вона піднялася, підійшла до вікна:
— Знаєш, що я зрозуміла? Іноді люди йдуть із твого життя, щоб у ньому з’явилися інші – справжні.
Через два роки Соня організувала свою першу персональну виставку. Я приїхала до міста, урочиста й хвилююча, з букетом польових квітів — її улюблених.
Галерея була вщерть заповнена людьми. Стильно вдягнені жінки, чоловіки у дорогих костюмах, художники з борідками – усі обговорювали картини моєї доньки. А я ходила від однієї роботи до іншої, й серце готове було вискочити від гордості.
— А ось і головна героїня дня! — почувся голос позаду.
Я обернулася – сивий чоловік у твідовому піджаку простягав руку:
— Ви, мабуть, мама Софії? Я її викладач живопису. Знаєте, у вашої доньки дивовижний талант — вона бачить душу речей.
«Моя донька» – як же гарно це звучить!
— Мам! — Соня пробиралася до мене крізь натовп. — Ходімо, хочу тобі щось показати.
Вона підвела мене до великої картини у глибині зали. Я застигла.
На полотні я побачила нашу стару дорогу – ту саму, розбиту, з коліями від тракторів. Велетенський дуб, якого ми завжди називали «дідусем», розкинув свої гілки. А під ним — дві фігурки: я, з торбами в руках (Боже, вона навіть мій смішний зелений плащ не забула намалювати!), і маленька Соня в тій самій синій курточці. Ми тримаємося за руки, а довкола кружляють руді листочки. І знаєте, що найдивовижніше? Звідкись зверху, крізь сірі хмари, пробивається золотий промінь світла — зовсім як тоді, у той день. Я цього навіть не пам’ятала, а вона… вона запам’ятала.
— Це називається «Зустріч», — тихо сказала Соня. — Подобається?
Я дивилася на картину, й усе наше життя пролітало перед очима – перші кроки, перші радості й образи, злети й падіння, сварки й примирення… Двадцять п’ять років, що промайнули, як одна мить.
— Дякую, — прошепотіла я.
— Це тобі дякую, — вона міцно обійняла мене. — За все.
Увечері ми сиділи в її орендованій квартирі, пили чай із тортом і говорили про все на світі. На стіні висіла фотографія Барсика — його не стало минулої зими, тихо й спокійно, уві сні.
— До речі, — Соня раптом засуєтилася, — у мене для тебе новина. Пам’ятаєш, я розповідала про художню студію в нашому селі?
Я кивнула.
— Так от, я подала заявку на грант. І… — вона зробила паузу, — мені його схвалили! Уявляєш? Тепер у нас буде власна студія!
— У нашому селі? — не повірила я.
— А що такого? — вона знизала плечима. — Там теж діти ростуть. Їм теж потрібне мистецтво. Та й потім… — вона хитро примружилася, — хтось же має доглядати тебе на старості.
— Ах ти ж! — я жартома замахнулася на неї рушником.
Вона зі сміхом ухилилася:
— Щоправда, спочатку доведеться трохи відремонтувати будинок. А то ганок зовсім прогнив…
— І паркан похилився, — підхопила я.
— І сад заріс…
Ми переглянулися й розсміялися. Попереду було стільки планів, стільки надій!
А картина «Зустріч» тепер висить у нас у вітальні. І щоразу, коли я дивлюся на неї, думаю: як дивовижно влаштоване життя – іноді потрібно просто не пройти повз, щоб знайти найцінніше.
