Сонячний травень вабив прогулянками. Теплі промені пробивалися крізь клейкі, ледь розпущені листочки дерев. Ще вчора прохолодне й колюче повітря сьогодні наповнилося ніжним ароматом бузку. Хотілося дихати на повні груди, посміхатися перехожим і забути про все, окрім літнього тепла, що вже наближається.
Таким же безтурботним видався ранок і для Олега. Вчорашнє святкування підвищення вдалося на славу, хоча й відзначав він самотужки. Уже 12 років.
Олег підійшов до вікна. З його квартири на 25 поверсі відкривався неймовірний вид на місто. Машини, мов іграшкові, метушилися внизу. Люди, зайняті своїми справами, нагадували мурах. За ці 12 років Олег досяг багато чого. Він став успішним бізнесменом, купив квартиру в елітному районі, дозволяв собі подорожі й розкішні авто.
Але, дивлячись на місто, що прокидається, Олег раптом відчув дивне відчуття. Йому бракувало чогось важливого.
Він спробував прогнати ці думки. «Ці сентименти — пережитки минулого», — пробурмотів він і попрямував на кухню. Зварив міцну каву, увімкнув телевізор. Нудьгуючи, почав перемикати канали й натрапив на сюжет про дитячий фестиваль.
На екрані діти у яскравих костюмах танцювали, а горді батьки фільмували виступи. У грудях щось стиснулося. Наче блискавка пронизала серце.
12 років тому він також був на такому фестивалі. З дружиною і маленьким сином. Мишко мав би вже навчатися в університеті. Олег досі пам’ятав той день.
Мишко старанно декламував вірш зі сцени, час від часу плутаючись у словах. А Світлана, щаслива й ніжна, сиділа поруч, гордо спостерігаючи за сином.
Тоді в його житті з’явилася інша жінка. Красива, успішна, владна. Її звали Крістіна. І з того моменту все змінилося.
Світлана була тихою, працювала вчителькою. Вона цінувала домашній затишок. Олег теж намагався переконати себе, що цього достатньо. Але Крістіна, навпаки, підштовхувала його до амбіцій.
Він залишив сім’ю, переконавши себе, що це шлях до щастя. Однак Крістіна залишила його, коли він досяг вершини успіху.
Через роки самотності Олег усвідомив, що зруйнував своє життя. І ось, гуляючи парком, він побачив Світлану й сина на лавці.
— Здрастуй, Мишко, — невпевнено промовив він.
Син мовчки встав і пішов.
— Світлано, пробач мене. Я завдав вам стільки болю.
— Минуло вже стільки часу, Олеже. Як ти сам? Щасливий?
— Ні, — відповів він.
— А Крістіна?
— Вона пішла.
Пауза.
— Світлано… Давай усе виправимо.
Світлана ледь помітно посміхнулася.
— Що вже виправляти, Олеже? Перестань копирсатися у минулому, — вона підвелася з лавки, поправила сумку на плечі. — Мені час іти. Мене чекають.
— Світлано, зачекай, — видихнув Олег, схопивши її за руку.
— Відпусти мене, Олеже.
Він поспіхом розтиснув пальці.
— Вибач.
— Мені треба йти.
Раптом у глибині алеї почувся чоловічий голос:
— Світлано? Ти де?
Олег і Світлана одночасно озирнулися. До них наближався чоловік.
— Йду! — відповіла Світлана.
Олег впізнав цього чоловіка. Художник, з яким Світлана познайомилася кілька років тому. Невже вони тепер разом?..
Чоловік пильно подивився на Олега.
— Хто це? — запитав він.
Світлана тихо зітхнула.
— Це Олег.
— Олег? — чоловік насупився. — Той самий Олег?
Світлана кивнула.
— Зрозуміло, — коротко відповів він. — Нам треба йти. Мишко зачекався.
Він обійняв Світлану за плечі, і вони разом рушили алеєю. Олег дивився їм услід, поки вони не зникли за деревами. Його очі наповнилися слізьми. Сонячний травневий день раптом став похмурим і безрадісним.
