Звук був вологим і неприємно гучним, наче хтось місив багнюку в гумовому чоботі. Він різав слух, перекриваючи навіть шум проспекту за вікном.
— Сьорб. Чавк. Сьорб.
Олег завмер із виделкою біля рота, і його обличчя, зазвичай гладеньке й самовдоволене, пішло негарними червоними плямами. Він повільно опустив прибори на скатертину — єдиний атрибут «високого життя», який вони встигли купити після ремонту.
Валентина Петрівна нічого не помічала. Вона сиділа на самому краєчку стільця, згорбившись, мов стара нахохлена пташка, й старанно працювала ложкою. Грибний суп-пюре був густий, а дешевий протез, поставлений у районній поліклініці, тримався нещільно, тож кожен рух щелепи супроводжувався характерним клацанням.
— Мамо, — тихо промовив Олег, але голос у нього тремтів від стримуваної люті. — Ви можете їсти… по-людськи?
Валентина Петрівна підняла очі, в яких плескалася та сама стареча розгубленість, що зазвичай викликає жалість, але в Олега вона породжувала лише бажання жбурнути тарілку в стіну. Вона не дожувала, і крапля супу повільно сповзала їй по підборіддю.
— Ви так чавкаєте, що в мене шматок у горло не лізе.
Катя, яка сиділа навпроти чоловіка, втягнула голову в плечі, прекрасно впізнаючи цей тон. Так Олег говорив із таксистами, які везли його не тим маршрутом, або з неквапливими кур’єрами — це був тон Хазяїна.
— Ой, пробач, синочку, — заметушилася Валентина Петрівна, витираючи рот серветкою й м’яла її вузлуватими пальцями. — Протез натирає, паскуда така, я й справді стараюся.
— Стараєтеся? — Олег усміхнувся, відкинувшись на спинку стільця й обвівши поглядом оновлену кухню з італійським гарнітуром, який тепер офіційно належав йому. — Ми живемо в пристойному суспільстві, Валентино Петрівно, у нас тепер елітна нерухомість, а ви звучите, як у хліві.
— Олеже, припини, — тихо попросила Катя, втупившись у свою тарілку. — Мамі ж боляче.
— А мені боляче це слухати! — рикнув Олег, ударивши долонею по столу так, що виделки підстрибнули.
Валентина Петрівна здригнулася, і серветка в її руках остаточно перетворилася на жалюгідний паперовий клубок. Вона прошепотіла, що доїсть потім, і почала підводитися, бурмочучи привітання з оформленням квартири.
— От саме, — Олег раптом заспокоївся, і голос його став тягучим, мов застигла карамель. — Квартира наша, моя і Каті, а отже, й правила тут встановлюю я. Встаньте.
У кімнаті стало чути лише, як натужно гуде компресор холодильника і десь у дворі верещить сигналізація. Теща перепитала, не розчувши, і Олег повторив свою вимогу жорсткіше.
— Забирайте свою тарілку й ідіть доїдати на кухню або у свою кімнату, щоб я вас не бачив і не чув. У нас із дружиною романтична вечеря з нагоди вдалої угоди.
Катя завмерла, усвідомлюючи, що повинна заступитися за матір, адже це була її квартира — дім, у якому вона виросла і де колись помер батько. Мама підписала дарчу лише під тиском Олега, який без упину говорив про податки, бюрократію і «зручність оформлення».
Але Катя промовчала. Її скував панічний страх скандалу й докорів у дитячості та слабкості. Валентина Петрівна подивилася на доньку довгим, важким поглядом — без докору, без образи, лише з дивним, глибоким розумінням.
Вона повільно взяла тарілку, руки помітно тремтіли, а ложка ледь чутно дзенькнула об фарфор.
— Смачного вам, дітки, — рівно сказала вона і вийшла в коридор.
Олег із полегшенням видихнув і налив собі дорогого коньяку, купленого спеціально для цього вечора. Напій хлюпнув у масивний келих, і він зробив ковток, смакуючи відчуття повної, беззастережної влади.
Три роки він загравав зі старою, возив її по лікарях, вкладав гроші в цей клятий ремонт, але тепер усі папери лежали в сейфі, а право власності було зареєстроване.
— Ти дарма так із нею, — прошепотіла Катя, перетворюючи виделкою салат на безформну масу. — Вона ж літня людина, їй боляче, вона образиться.
— На ображених воду возять, Катрусю, — Олег відрізав шматок м’яса, демонструючи бездоганне володіння ножем і виделкою. — Нам краще обговорити, що робитимемо з кімнатою Валентини Петрівни.
— У якому сенсі? — Катя підняла на нього розгублений погляд.
— Я подумав, навіщо нам у трикімнатній квартирі спальня для однієї людини? Зробимо там мій кабінет. Давно мріяв про місце, де можна спокійно попрацювати або кальян покурити.
Катя впустила виделку — вона дзенькнула об тарілку.
— Ти про що взагалі? А мама де житиме?
Олег знизав плечима, ніби мова йшла про старе крісло, яке давно пора винести на смітник, і спокійно повідомив, що вже знайшов чудову студію в передмісті. Повітря свіже, ліс поруч, перший поверх із пандусом — для здоров’я саме те, і завдаток він уже залишив.
— Олеже… — Катя зблідла. — Ми ж обіцяли, ми домовлялися, що вона залишиться з нами у своїй кімнаті. Це була її умова!
— Усні домовленості, люба, юридичної сили не мають, — криво всміхнувся Олег, дістаючи зубочистку. — У договорі дарування є пункт про довічне проживання? Ні. Я спеціально перевірив. А твоя мама навіть не читала, що підписує.
Він почав колупатися в зубах, видаючи вологий, всмоктувальний звук.
Цей звук був страшніший за будь-який крик — звук абсолютного, тваринного тріумфу й зневаги.
— Збирай її речі до вихідних, машина приїде в суботу зранку. Я тут господар, Катю, я вирішую.
У цю мить на столі різко й зло завібрував телефон Олега. Екран спалахнув холодним світлом, висвітлюючи ім’я контакту: «Нотаріус Соловйов І.Л.». Олег здивовано підняв брови, хмикнув і самовдоволено увімкнув гучний зв’язок, вирішивши, що нотаріус просто забув його привітати.
— Слухаю вас, Ігорю Львовичу! — гучно промовив він. — Не спиться?
З динаміка пролунав сухий, діловий і помітно стривожений голос.
— Олеже Вікторовичу, вибачте за пізній дзвінок, але справа термінова. Я щойно отримав повідомлення з реєстру. П’ять хвилин тому Валентина Петрівна через «Дію» подала заяву про зупинення реєстрації переходу права власності.
Олег завмер із келихом біля рота, відчуваючи, як усередині все обривається.
— Що? Хто подав?
— Дарувальниця, Олеже Вікторовичу. Вона подала заяву про відкликання згоди у зв’язку з введенням в оману. Угоду призупинено до з’ясування обставин, а з огляду на її вік суд стане на її бік. Квартира знову належить їй.
У слухавці пролунали короткі гудки, схожі на удари молотка. Олег повільно опустив телефон, його обличчя стало сірим, мов попіл, рот прочинився, а зубочистка випала на стіл.
У прорізі кухонних дверей з’явилася тінь.
Валентина Петрівна не пішла до кімнати — весь цей час вона стояла в коридорі. У руках вона тримала старенький смартфон з увімкненим диктофоном, на якому щойно згас червоний індикатор запису.
Вона повільно зайшла на кухню, і Олег втиснувся в стілець, миттєво втративши весь свій лиск. Перед тещею сидів уже не «господар життя», а переляканий дрібний шахрай, спійманий на гарячому.
Валентина Петрівна підійшла до столу спокійно, не промовивши жодного зайвого слова. Вона поставила свою тарілку з недоїденим супом просто перед носом Олега, безцеремонно відсунувши його коньяк.
Потім вона взяла велику столову ложку зі святкового набору й подивилася йому просто в очі. У цьому погляді було залізобетонне спокійне рішення людини, яка все зрозуміла, все прийняла і тепер має на руках доказ зізнання у шахрайстві.
Валентина Петрівна зачерпнула повну ложку густого супу й піднесла її до рота. Олег не кліпав, паралізований жахливим очікуванням того, що станеться далі.
Вона широко відкрила рот і набрала повні легені повітря, готуючись видати найгучніший і найпереможніший звук у своєму житті.
Вона не поспішала. Мить розтягнулася, мов тиша перед грозою. Катя стояла, затиснувши долоні так, що побіліли пальці, і вперше за багато років не боялася скандалу. Вона дивилася на матір — і бачила не безпорадну стареньку, а сильну жінку, яка все життя мовчала, а тепер вирішила говорити.
Звук вийшов гучний, різкий, навмисне перебільшений. Такий, що ні в кого в цій кухні більше не залишилося сумнівів, хто тут справжній господар ситуації. Валентина Петрівна не відводила погляду, спокійно доїла суп, витерла губи серветкою і акуратно склала її біля тарілки.
— Ось так, Олеже Вікторовичу, — сказала вона рівно. — Мені вже нічого соромитися. А от вам — є чого.
Вона повернулася до доньки, і в її голосі вперше за весь вечір з’явилося тепло.
— Катрусю, збирайся. Ми йдемо додому. У мій дім.
Катя кивнула, відчуваючи, як з плечей ніби зняли важкий камінь. Вона взяла маму під руку, і разом вони пішли до виходу. Олег залишився сидіти за столом, дивлячись на холодний суп і порожній келих, у квартирі, яка вже не була його.
Двері зачинилися тихо, без грюкоту. Але для Олега цей звук пролунав голосніше за будь-який крик.
А Валентина Петрівна, виходячи у нічний під’їзд, подумала, що інколи, щоб тебе нарешті почули, зовсім не обов’язково мовчати. Інколи достатньо просто дозволити собі бути собою — навіть якщо це звучить не надто красиво.
