— Галино Іллівно, та ви б ще шкуру мамонта на себе натягнули! — Артем фиркнув так, що жир із шматка свинини бризнув на пластиковий стіл. — Справді, надворі двадцять перше століття, а у вас цей… волохатий сейф.
Він недбало тицьнув виделкою у бік вішалки, де на тлі свіжопофарбованої вагонки темніло моє пальто. Важка коричнева мутонова шуба з потертою комірчиною виглядала чужою серед їхніх яскравих синтетичних курток. Вона здавалася суворим гостем із іншої, більш ґрунтовної епохи.
— Їй зносу немає, — спокійно відповіла я, перевертаючи кабачки на решітці. — І в ній тепло.
— Тепло! — Артем театрально закотив очі й потягнувся по банку пива. — У ній соромно, от що.
Зять ковтнув, скривившись від дешевої гіркоти напою.
— Ми ж не в тайзі живемо, Свєтко, ну скажи матері! Люди побачать — подумають, що ми бабцю з паперті до себе на дачу притягли.
Моя донька Світлана сиділа, втупившись у телефон, і навіть не підвела голови. Лише ковзнула байдужим, стомленим поглядом по шубі, а тоді по мені.
— Артем має рацію, мамо, від неї тхне… старістю. Я ж сто разів казала: давай купимо нормальний пуховик, зараз знижки. Легкий, стильний, а це опудало — на смітник.
— Не ви купували, не вам і викидати.
Я зняла окуляри й протерла їх краєм фартуха, відчуваючи, як усередині піднімається важка, свинцева втома. Вона була тягуча й сіра, мов осіння багнюка на розмитій дачній дорозі.
Артем щиро вважав себе господарем життя. Начальник відділу продажів в автосалоні, кредитна «Тойота», телефон останньої моделі, узятий у розстрочку.
Його безкінечні розмови зводилися до того, хто й скільки «підняв» і які «теми» нині в тренді. Для нього я була просто зручною функцією: приїхати, посидіти з онуком, приготувати, прибрати й не світитися. І головне — виглядати так, щоб не псувати його вигаданий «статус».
— Та я ж про вас дбаю! — Артем жував голосно, плямкаючи, демонструючи повну зневагу до манер. — Ви ж, Галино Іллівно, як ходячий антикваріат.
Він витер жирні губи серветкою й зім’яв її.
— От приїдуть до мене пацани з роботи, побачать це диво в передпокої та засміють. Скажуть: «Тьомичу, у тебе що, теща — геолог із сімдесятих?»
Він знову зареготав, задоволений своєю пласкою дотепністю, і відлуння його сміху неприємно різонуло слух.
— Це річ якісна, — сказала я, дивлячись на жар, що тлів. — Батько подарував мені її за рік до смерті.
— Ой, почалося! — Артем махнув рукою, ледь не перекинувши склянку з недопитим пивом. — Пам’ять, скрєпи й усе таке.
Його обличчя налилося нездоровим рум’янцем від алкоголю та жару мангала.
— Річ має працювати, а це — пилозбірник і розсадник молі. Коротше, я зараз закину її в багажник, а дорогою назад біля смітника викинемо. Бомжам свято влаштуємо.
— Не чіпай.
Мій голос прозвучав тихо, але в ньому задзвеніла сталь, яку я зазвичай ховала глибоко всередині.
Артем завмер із шматком м’яса біля рота, так і не донісши його.
— Чого?
— Я сказала: не смій торкатися шуби.
Зять повільно опустив виделку, і його обличчя набуло того самого поблажливо-роздратованого виразу, який я бачила надто часто. Він категорично не терпів, коли йому заперечували.
Особливо я, адже в його картині світу я була істотою безправною. Тим більше в «його» домі, хоча дача була записана на Світлану, а будували її ще ми з покійним чоловіком.
— Галино Іллівно, ви меж не втрачайте, — процідив він крізь зуби. — Я тут вирішую, що мотлох, а що ні. Від неї смердить, у моїй машині смердить, у домі смердить.
— Мамо, не починай, будь ласка, — мляво озвалася Світлана. — Артем просто хоче як краще для всіх.
— Як краще для кого? — спитала я, дивлячись просто в очі доньці, але вона відвела погляд.
Звісно, їй легше погодитися з чоловіком, ніж захистити матір, і я її не звинувачувала, лише шкодувала. Артем важко підвівся зі стільця, вважаючи свою повноту ознакою чоловічої солідності.
— Коротше, я зараз піду по мішок для сміття. І це непорозуміння вирушає туди просто зараз. Не хочете по-доброму — буде по-моєму, я не збираюся червоніти перед сусідами.
Він демонстративно штовхнув ніжку вішалки, і шуба хитнулася — важка, монументальна, мов маятник долі.
Я стояла біля мангала, і щипці в моїй руці стали крижаними, попри жар вогню. У ту мить я зрозуміла, що більше ніколи не переступлю поріг цього дому.
Не буде більше цих вихідних, цієї смаженини, цього терплячого вислуховування його маячні про «бізнес-схеми». Моє терпіння, яке вони сприймали за слабкість, вичерпалося.
Але йти пішки до станції було далеко — п’ять кілометрів ґрунтовкою, занадто багато для мого артриту.
— Артеме, сядь, — сказала я тоном, яким зазвичай оголошувала діагноз.
— Не вказуйте мені! — зірвався він, відчуваючи, що втрачає контроль над ситуацією. — Ви в моєму домі! На пташиних правах, між іншим!
Раптом за парканом почувся низький, наростаючий гул. Це був не тріск звичайної дачної розвалюхи, а благородний, густий рокіт потужного двигуна. Шурхіт широких шин по гравію прозвучав вагомо й дорого, змусивши всіх замовкнути.
Ми одночасно обернулися до воріт.
Артем насупився, вдивляючись у щілини паркану.
— Кого там принесло? Сусід на тракторі, чи що?
Рокіт стих, м’яко грюкнули важкі дверцята, і цей звук був щільним, якісним. Хвіртка у нас була проста, з сітки-рабиці, і крізь неї було чудово видно гостя.
До нашої ділянки підійшов чоловік.
Високий, у бездоганно сидячому темно-синьому костюмі, білосніжній сорочці й краватці. На тлі наших перекошених стовпів і запилених кущів смородини він виглядав так само чужорідно, як прибулець.
Артем від несподіванки впустив виделку, і вона дзвінко вдарилася об тарілку. Чоловік упевнено натиснув на кнопку дзвінка.
— Це до кого? — перелякано прошепотіла Світлана, нарешті відклавши телефон.
— Звідки я знаю! — рявкнув Артем, але в його голосі чітко прозвучала невпевненість.
Він швидко оглянув свій розтягнутий спортивний костюм із плямою від соусу. Я ретельно витерла руки об рушник і попрямувала до виходу.
— Галино Іллівно, ви куди? З глузду з’їхали? Може, це колектори! — зашипів зять, намагаючись схопити мене за рукав.
Я ухилилася від його липкої долоні й підійшла до хвіртки.
— Добрий вечір, Сергію.
Чоловік за парканом розплився в широкій, щирій усмішці.
— Добрий вечір, Галино Іллівно! Перепрошую, що затримався, навігатор на цих польових дорогах зовсім збився.
Я відчинила замок, і Сергій ступив на подвір’я.
Він був високий, спортивний і підтягнутий. Артем зі своїм пивним животом поруч із ним виглядав би розхристаним підлітком, який нашкодив.
— Усе готово? — запитав водій, оглядаючи двір.
Його погляд затримався на Артемові, що застиг із відкритим ротом, і на Світлані. В очах Сергія майнула професійна холодність, миттєво оцінивши убогість обстановки й напругу.
— Так, Сергію, я готова їхати.
— Дозвольте, я допоможу вам зібратися.
Артем нарешті отямився й вирішив продемонструвати характер господаря.
— Е-е… слухай, командире, а ти взагалі хто такий?
Сергій повільно повернув голову. Він дивився на зятя не як на небезпеку, а радше як на прикру пляму на лобовому склі.
— Водій, — коротко й вагомо відповів він.
— Чий водій? — Артем спробував повернути собі зухвалу інтонацію, але голос зрадницьки здригнувся.
Сергій не відреагував на запитання, натомість обернувся до мене з підкресленою пошаною.
— Галино Іллівно, Віктор Павлович просив передати, що клініка в Німеччині підтвердила консультацію на вівторок. Він безмежно вдячний, що ви погодилися переглянути знімки, адже без вашого висновку вони не наважувалися братися за цей випадок.
Я кивнула, спокійно сприймаючи сказане.
— Добре, передай Віті, що перегляну їх сьогодні ввечері. Але лише як консультант, оперувати не буду — руки вже не ті для такої ювелірної роботи.
— Віктор Павлович сказав: «Як скаже Галина Іллівна, так і буде, її слово — для нас закон».
Артем стояв, жадібно хапаючи ротом повітря, наче риба, викинута на берег.
— Вітя? — прохрипів він майже пошепки. — Віктор Павлович? Це… Градов, чи що? Власник холдингу?
Це прізвище він знав чудово, як і все місто. Градов зводив торговельні центри, володів половиною нових кварталів і був постаттю недосяжною.
Я не вважала за потрібне відповідати зятеві.
— Сергію, візьми, будь ласка, мою шубу, — попросила я, кивнувши в бік вішалки.
Водій мовчки підійшов до тієї самої «шкури мамонта», з якої ще кілька хвилин тому так глузував Артем. Він зняв її з гачка обережно, з повагою, ніби музейний експонат чи королівську мантію.
Жодної тіні огиди, жодного натяку на посмішку. Він перекинув важкий мутон через руку, і на його зап’ясті блиснув годинник, вартість якого дорівнювала ціні двох автівок Артема.
— Важка, справжня річ, — із шаною зауважив він. — Зате не продувається, а надвечір холодає. У машині клімат-контроль виставлений на двадцять два градуси, як ви любите.
— Дякую, Сергію.
Я зняла брудний дачний фартух і акуратно повісила його на спинку стільця. Артем виглядав так, ніби його щосили вдарили мішком із пилом по голові.
— Галино Іллівно… — пробурмотів він жалюгідно. — А ви… ви що, особисто знайомі з Градовим?
— Я робила йому трепанацію, коли ти ще під стіл пішки ходив, а його синові збирала ногу по частинах після аварії.
— Чому ви мовчали?! — верескнула Світлана, схоплюючись із лавки. — Мамо!
— Ви ніколи не цікавилися моєю роботою. Вас більше хвилювало, чому в мене немає модного пуховика і коли я посиджу з онуком.
Я поправила зачіску й відчула дивовижну легкість.
— Ну що ж, бувайте. І не пересушіть шашлик.
Ми рушили до воріт, і Сергій ішов трохи позаду, несучи мою стару шубу, мов прапор. За парканом стояв чорний «Мерседес» представницького класу — довгий, хижий, із бездоганним блиском лаку, він здавався космічним кораблем серед наших дачних реалій.
Сергій випередив мене, відчинив задні дверцята й шанобливо схилив голову.
— Прошу.
Я вмостилася в шкіряний салон, де пахло дорогою шкірою й ледь відчутним сандалом. Жодного диму, жодного запаху дешевого маринаду чи пивного перегару.
У вікно я бачила, як Артем вибіг за хвіртку й завмер біля бампера. Він стояв із шампуром у руці, у своїх треніках із витягнутими колінами, і дивився на автомобіль із благоговійним жахом.
Вигляд у нього був розгублений, безглуздий і жалюгідний.
— Зять сміявся з моєї старої шуби, — тихо промовила я, коли Сергій м’яко, майже безшумно зачинив дверцята, відсікаючи звуки селища. — Він ледь не вдавився шашликом, коли до воріт дачі під’їхав мій особистий водій на «Мерседесі».
Сергій сів за кермо, перехопив мій погляд у дзеркалі заднього виду й ледь помітно усміхнувся очима.
— Нехай жує, Галино Іллівно, смачного йому. Куди їдемо: додому чи одразу до Віктора Павловича?
— Додому, Сергію, я дуже втомилася.
Автомобіль плавно, мов корабель, рушив із місця, не зважаючи на вибоїни дороги. Я відкинулася на спинку сидіння й поклала руку на ворс своєї старої шуби, що лежала поруч.
Вона була теплою, рідною і справжньою.
Артем там, позаду, певно, вже кричав на Світлану, гарячково шукав у мережі прізвище Градова й намагався збагнути, як він примудрився назвати «опудалом» річ, яку носить людина, що відчиняє ногою двері в кабінети олігархів.
Та мені вже було байдуже — цей відрізок життя залишився за поворотом. Я дивилася, як за тонованим склом пропливають сірі дачні будиночки, зливаючись у суцільну смугу.
У кишені завібрував телефон, на екрані висвітилося «Донечка», але я натиснула «Без звуку» й повернулася до водія.
— Сергію, у тебе є якась спокійна музика?
— Звісно. Рахманінов підійде?
— Давай Рахманінова, Другий концерт.
І ми поїхали геть із цього світу пластикових столів, дешевих понтів і одноразових людей, розчиняючись у вечірніх сутінках.
