— Люда, у мене в машині сидить, ще одного забрав з товарняка. Хлопчина, років десяти. Каже, їде до батька. Укусив мене, малолітній виродок. Розпишись тут.
— Як його звати, не сказав? – запитала жінка в формі.
— Ні, ну що ти… Шипить і дивиться, як вовк. Як ти з ними справляєшся, не розумію! У тебе ж тут ці бідолашні безпритульні…
— Чому бідолашні? Це ти їх звірятами вважаєш. Вони – звичайні діти. Правда, в них дитинство давно закінчилося. От уяви, твої батьки пішли на роботу і не повернулися. Уявив? Що б ти відчував?
— Не знаю. Мабуть, було б страшно.
— Ось і в них те ж саме: страх і відчай, яких тобі навіть не снилося. Все, заповнила документи. Веди.
— Люда, може, підемо сьогодні в кіно?
— Смирнов, ти що, ще не нагулявся? У тебе три розлучення і п’ятеро дітей від різних шлюбів.
— Та що там… Скучно якось.
— І коли тобі скучно, ти починаєш з дітьми поводитись як з підопічними?! Може, тобі значки колекціонувати чи марки зібрати? Твоя зарплата і так на аліменти йде.
— Просто, Люда, ти така хороша жінка. Дітей своїх немає, вихователькою працюєш з чужими сиротами.
— Замовкни! Веди!
До кімнати увійшла дивна пара. Товстий поліцейський, на якому форма обвисала через складки, і маленький світловолосий хлопець з блакитними очима. Хлопець був у порваному одязі. Бруд, подряпини на обличчі і криво підстрижена чолка. Поліцейський буквально тягнув його за руку. Хлопець пручався, викручував руку і кричав:
— Відпусти, я все одно тут не залишусь!
— Кого ти так назвав, малий?! – прокричав поліцейський.
— Смирнов, а в тебе багатий словник, – злісно помітила Людмила. Жінка і хлопчик переглянулися і посміхнулися.
— Люда, от він, верткий. П’ять разів мене вжалив, гад. Мабуть, ще й вакцинація від сказу знадобиться.
— Ще раз вкусиш, товстун! – прошипів хлопець.
— Ти кого товстим назвав, гнида?! – Смирнов замахнувся.
— Стоп, Смирнов! Маркіз Жиробас – це персонаж з книги Жуля Верна. Не читав? Паспарту і Жиробас, два головних герої, за вісімдесят днів навколо світу облетіли, – сказала Люда.
— Ааа, ну, звісно, читав. Просто забув. Ладно, йду. Про кіно в силі. Па!
— Па.
Жінка і хлопець залишилися в кімнаті. Після того як маркіз «Жиробас» закрив за собою двері, в кімнаті розпочався сміх. Обидва сміялися. Хлопець, крізь сміх, сказав:
— Він такий тупий! Класно ти його!
— Мені дуже приємно, що ви, молодий чоловіче, звертаєтесь до мене на «ти», ставлячи мене на рівень приятеля. Але я старша за вас, і мені буде приємніше, якщо ви будете звертатися на «ви». Хоча вирішувати вам.
— Вибачте…
— Я Людмила Петрівна! А як вас звати?
— Пікассо. Це погоня.
— Ви добре малюєте?
— Я псих. І іноді малюю. Але я все одно втечу.
— Я вас не тримаю. Ідіть!
Хлопець підійшов до дверей. Людмила задумалася і сказала:
— Так, зараз пізня осінь. Зима скоро. Туди, куди ви їдете, шлях не близький, інакше ви б не сідали на потяг. Пропоную тут перепочити. Помитися, нормально поїсти. В теплі. А влітку, якщо захочете, поїдете.
Хлопець зупинився і сказав:
— Магадан. Мені треба туди.
— Зрозуміло.
— Батька повинні випустити весною.
— Так.
— Можна й у тебе пожити. Ой, у вас! Паша!
— Що, Паша?
— Мене Паша звуть.
У соціально-реабілітаційному притулку невеликого містечка Павлу сподобалося. Після кількох бійок за лідерство він став своїм. Годували і одягали добре. Але найголовніше – Людмила Петрівна купувала йому фарби та папір. У її кабінеті після обіду в будні він малював по годині. Спочатку малював пейзажі, потім почав малювати портрети вихователів, друзів. Потім раптом став нервувати, ховав роботи, кілька днів відмовлявся малювати. Людмила запропонувала змінити тему. Паша рішуче відмовився, показав недомалювану роботу і заплакав. Людмила обняла його і зачинила кабінет, щоб ніхто не зайшов. З портрета дивилася молода жінка з високими скулами та трохи косими очима. Паша крізь сльози сказав:
— Це мама…
— Я зрозуміла, любий, вона твоя копія.
— Вона мене покинула! Вона…
— Тссс.
— Що я зробив не так? Людмила Петрівна, я все можу виправити?
— Звісно, можеш. Коли виростеш, ти її знайдеш обов’язково. Паш, знаєш що, у мене є хороший знайомий. Він художник. Давай він буде займатися з тобою два рази на тиждень? Ти зможеш все, що відчуваєш: радість, смуток, любов – виразити в картинах.
— Батька намалюю…
— Люда, ти в своєму розумі? Мало того, що ти на свої гроші купуєш йому фарби та папір, так ще й репетитора по малюванню найняла?
— Ти будеш займатися чи ні? Через тиждень аванс віддам.
— Люда, це не подобається мені. Я як твоя подруга тебе підтримую, але ж є й інші діти.
— Ніна, розумієш, він якийсь особливий. Ось він малює щось, ти на це дивишся, а потім починаєш сміятися, як ненормальна. Таке враження, що він в ці картини щось закладає. Він, ніби, передає почуття. Ось подивись, картина «Мама».
Людмила дістала телефон і показала фото малюнка подружі. Через п’ять хвилин дві жінки ридали і обіймалися.
Настала весна. Людмила підписувала документи в своєму кабінеті. Раптом двері різко відчинилися, і влетів охоронець, Єгор.
— Людмила Петрівна, Пікассо пропав.
Шукали всюди. З обіду не повернувся. Його речей немає.
— Ох… В Магадан поїхав.
— Після всього, що ви для нього зробили?!
— Єгор, я намагалася…
Людмила почувствовала себе погано. Буває таке відчуття, коли на душі важко і наче все. І хоч вона розуміла, що ляже спати, і вранці стане легше, але серце терзали сумні думки, терзали. Магадан цей чортовий…
Вона підійшла до дверей великого приватного будинку. Двері були незамкнені. Знову забула закрити, дурна, – подумала Людмила. На кухні на стільці сидів блакитноокий хлопчик.
— Ти ж в Магадан зібрався?
— Я поїхав… але потім про «Жиробаса» згадав, – вони усміхнулися. – Я біля вокзалу зустрів свого вчителя-художника, він картинами там торгує. Він сказав, що ви за кожне заняття платите. Чому?
— Бо в тебе є талант.
— Але ж я для вас ніхто? Чужий?
— Це не так, ти і сам це знаєш!
— Давайте так. Я чесний хлопець. Мені подачок не треба. Я у вас по дому все зроблю, крильце відремонтую, забор поправлю, він впав, ще й побілю. Що зможу – зроблю. А наступного літа поїду в Магадан. Домовились?
— Одне умова.
— Яке?
— Ти мене намалюєш…
