— Не буде тобі з ним щастя. Інший тобі судився. – Старенька уважно вдивлялася в Марину. Дівчина ще більше згорбилася під тягарем цього погляду.
— Як це – не буде щастя? Я ж його кохаю. Який ще інший? Мені ніхто більше не потрібен. – Ледь чутно промовила Марина.
— Зустрінеш його випадково. Не буде він ані гарним, ані багатим, та щастя тобі подарує. Як побачиш – одразу впізнаєш, серце підкаже. – Старенька не зводила з неї пронизливого погляду.
Марина перевела погляд на фотографію, що лежала на столі: Діма. Який же він вродливий! Вона сохне за ним ще з п’ятнадцяти років. Та й багатий – його батько велика шишка. Діма завжди вдягнений бездоганно, їздить на крутій машині. Таня Безгіна вихвалялася, що коли зустрічалася з ним, він дарував їй золотий браслет і дизайнерську сумочку. Щоправда, потім швидко її кинув і подарунки забрав. Але Таня сама винна – не треба було вертіти хвостом. А Марина не така. Вона кохає Діму всім серцем, ніколи йому поперек не скаже, аби тільки він був поруч. Вона знову замріялася: вони з Дімою живуть у розкішній трикімнатній квартирі, відпочивають на морях, літають за кордон, і всі прикраси, сумочки, шуби – лише для неї. Головне, що вони разом.
— То що, голубко, будемо приворожувати чи передумала? – Вивів Марину зі світу мрій голос старої.
— Ні. Не передумаю. Хочу бути лише з ним, ніхто інший мені не потрібен. – Притиснувши руки до грудей, твердо прошепотіла Марина.
— Що ж, тільки пам’ятай: зробленого не повернеш. – Кивнула старенька і, взявши фотографію Діми, зникла в сусідній кімнаті. Марина залишилася чекати, знову поринаючи в думки про коханого.
Вона закохалася в нього з першого погляду. Квартиру в престижному районі їхній сім’ї залишив якийсь самотній дядько-професор. Марина його не пам’ятала, зате добре пам’ятала радість матері, коли батько повідомив новину.
— Нам і район, і квартира як корові сідло. – Насупився батько. – Може, продамо? Машину б купили, дачу, ще й на відпустку залишилося б. – Запропонував він.
— Продавати?! – Гостро відповіла мати. – З тобою життя нормального не бачила! Нарешті шанс випав!
Батько знизав плечима. Але для Марини справді все змінилося. Вона отримала нових подруг – стильних, впевнених, із модними телефонами. Доводилося тягнутися за ними. Телефон останньої моделі випросити у батька було неможливо, але навчитися мислити, як її нові знайомі, Марина змогла швидко. Її прийняли в компанію, хоч і трохи зверхньо.
— Ти гарненька, просто лиску бракує. Але це можна виправити. – Оцінювала Марину Соня, коли та міряла сукню. – Забирай її. Ми з мамою все одно поїдемо по нові речі. І сумочку візьми.
— Гарненька, кажеш. А Дімі я сподобаюся в цій сукні? – Марина закрутилася перед дзеркалом.
— Дімі? Громову? – Здивувалася Соня. Марина, почервонівши, кивнула.
— Ну, варіант непоганий. Єдиний син, мами давно немає, отже, весь бізнес рано чи пізно йому дістанеться. Тільки він бабник страшний. Половину спадку на коханок спустить. Та всі вони такі. – Поморщилася Соня. – Я б за спортсмена чи співака вийшла. Щоб по червоній доріжці з ним ходити. – Мрійливо примружилася вона.
Подругам було по сімнадцять, а вони вже знали: середньостатистичне життя – не для них. Дімі тоді було двадцять два. Він вчився в інституті, хоча радше значився там, ніж навчався. Роз’їжджав на новенькому авто, міняв дівчат, як рукавички. А Марину навіть не помічав.
Про стару, що мешкає на околиці міста і займається ворожінням, Марина знала давно. Якось підслухала розмову матері з подругою. Та розповідала, що відьма може і приворожити, і допомогти розбагатіти. Мати уважно слухала, кілька разів уточнювала адресу. Тоді вони ще жили в маленькій двійці, і мати марила грошима. Чи зверталася вона до відьми, Марина не знала, але гарну спадщину батько отримав якраз через пів року після тієї розмови.
Марина не знала, чи ще жива та відьма, але вирішила піти до неї.
— Хочу, щоб він був зі мною. – Твердо сказала вона, викладаючи фото Діми на стіл.
Що робила стара з фотографією, Марина не знала. Але вже за тиждень Діма заговорив з нею у дворі:
— Привіт, кароока. Щось раніше тебе не помічав. – Підморгнув він.
«От, от, не помічав», – подумала Марина і посміхнулася у відповідь. Відносини закрутилися, як у казці: Діма не залишав її ні на мить, завалював квітами й подарунками. Вона була в захваті. Та інколи лякала його крута вдача: сварки, ревнощі без приводу. У гніві він не соромився у висловах, а кілька разів навіть замахнувся, але вчасно опустив руку.
Марина так і не закінчила навіть два курси інституту. Діма зробив їй пропозицію і був проти навчання:
— Сиди вдома. Навіщо тобі ця освіта? Хіба я не зможу тебе забезпечити? – Говорив він.
Маринина мати була у захваті від нових родичів, тоді як батько на весіллі почувався ніяково. Хоча батько Дмитра виявився напрочуд простою, щирою та гостинною людиною. Коли через п’ять років він загинув, усі щиро шкодували про цю втрату. Тоді весь бізнес справді перейшов у руки сина, але…
Після весілля Дмитро став ще жорсткішим щодо Марини. До того ж він почав випивати, і коли спиртного було надто багато, ставав некерованим, злим і агресивним. Тепер Марина не лише вислуховувала гнівні слова на свою адресу, а й відчувала на собі удари його руки. Наступного дня Дмитро каявся, благав прощення, запевняв, що таке більше не повториться, казав, що кохає її понад усе, і обсипав подарунками. Марина пробачала.
Батько Дмитра неодноразово дорікав йому за пияцтво та безтурботний спосіб життя. Він погрожував позбавити сина фінансової підтримки та спадщини, якщо той не візьметься за розум. Проте про те, що коїться у родині Дмитра та Марини, він не знав. Хоча формально Дмитро був заступником батька у компанії, фактично жодної участі в управлінні бізнесом він не брав. Раптова аварія завадила батькові виконати свої погрози. Увесь спадок перейшов до сина. Але після смерті батька Дмитро почав пити ще більше. Замість того, щоб вникати в справи компанії, він поступово виводив гроші, контракти зривалися, борги та претензії накопичувалися.
Марина все частіше опинялася під гарячу руку чоловіка. Вона вже давно не бачила в ньому того, кого колись кохала. Частіше й частіше їй згадувалися слова старої знахарки, що тримала в руках фото Дмитра. Одного разу Марина вирішила знову навідатися за знайомою адресою. Двері відчинила молода дівчина. Вислухавши Марину, вона задумливо кивнула:
— Прабабуся померла три роки тому. Але навіть якби ти прийшла раніше, повернути минулого не можна.
Марина відчула на собі той самий важкий, пронизливий погляд. Дівчина продовжила:
— Поспішай додому. Якщо затримаєшся, втратиш ще більше.
Марина не зрозуміла сенсу цих слів, але не стала розпитувати. Вона повернулася додому й застала Дмитра п’яним та розлюченим. Він знову безпідставно звинувачував її в зраді.
— Кажи правду! Де була? Хто він? — гримнув чоловік, а потім вдарив Марину. Вона похитнулася і впала.
Але цього разу він не зупинився. Марина втратила свідомість. Коли прийшла до тями, різкий біль пронизував живіт. А Дмитро, обійнявши пляшку дорогого віскі, голосно хропів на дивані. Біль ставав нестерпним, тому Марина викликала швидку допомогу, а потім зателефонувала матері. Раніше мати переконувала її терпіти:
— Перебільшуєш. Ну накричав, ну раз дав ляпаса — а ти не провокуй. Головне, що живеш не в бідності. Всі чоловіки такі, просто краще, коли він руки розпускає у просторому будинку, а не в тісній квартирі без грошей.
Про це батько Марини не знав. Він бачив дочку з зятем лише у періоди їхніх примирень і радів за неї. В лікарняній палаті Марина тихо схлипувала:
— Я навіть не знала, що вагітна… Він шкодуватиме, коли дізнається.
Мати погладила доньку по голові й тихо сказала:
— Не треба, щоб він знав. Пробач мені, доню. Я не такої долі тобі бажала…
Марина зрозуміла, що мати має рацію. Якби Дмитро дізнався, він би ще більше розлютився, і хто знає, що тоді сталося б. Найкраще було якнайшвидше подати на розлучення. Батьки забрали Марину до себе. Дмитро всіма способами намагався її повернути, але батько твердо захищав доньку. Дмитро категорично відмовлявся розлучатися за обопільною згодою, але до суду справа так і не дійшла. Він повісився.
Марина довго ридала, картала себе за зруйновані життя. Але нікому не розповіла ні про стару знахарку, ні про приворот. Від Дмитра їй не залишилося нічого, окрім боргів. Щоб їх погасити, довелося продати квартири та автомобілі. Але в свої 28 років у Марини був шанс розпочати життя заново, чого Дмитро не мав.
Без освіти, без досвіду роботи, вона змушена була почати з нуля. Вона подала резюме на вакансію офіс-менеджера в будівельну компанію.
— Ми плануємо розглянути всіх кандидатів до кінця тижня, а на наступному ухвалимо рішення, — підсумувала співробітниця відділу кадрів. — Я проведу вас до виходу, тут легко заблукати.
Марина, розгублена після співбесіди, йшла коридором трохи попереду. Заглиблена в думки, вона випадково зіткнулася з чоловіком, що йшов назустріч. Від несподіванки телефон випав з її рук.
— Перепрошую, не помітив вас, — мовив чоловік і швидко нахилився за телефоном. Марина також потягнулася за ним, і їхні руки мимоволі торкнулися. У ту ж мить її серце закололо. Їй здалося, що це вже колись траплялося. Так, точно! Десять років тому, на першому курсі інституту, вона так само врізалася в хлопця, що виходив з аудиторії.
— Дивись, куди йдеш! — тоді роздратовано буркнула Марина, вихоплюючи у нього телефон.
— Вибач, не помітив. Можу я пригостити тебе кавою, щоб загладити провину? Мене звуть Сергій, — з вибачливою усмішкою відповів хлопець.
Марина глянула на незнайомця з презирством: вуха стирчать, окуляри на носі, одяг не зрозуміло в що, це ж навіть не минулорічна мода. Хоч і старший, мабуть, вже після останнього курсу, але до Діми йому далеко. Куди він збирався її повести на каву? В місцеву їдальню? Марина згадала, як тоді у неї серце зразу кольнуло, вона подумала, що це через несподіванку, і, лише посміхнувшись, навіть не відповіла, пішла далі.
— Дякую, — відповіла вона цього разу, навіть не подивившись на телефон. Вона не могла відвести погляд від чоловіка. Ті ж самі стирчачі вуха, але в поєднанні зі стильною зачіскою вони вже не здаються такими смішними. Глибокі сірі очі, які тепер не ховались за товстими лінзами.
— Сергій Юрійович! — стривожено промовила співробітниця кадрового відділу, що йшла позаду. — Все гаразд? — уточнила вона.
— Добрий день. Так, все добре, — ввічливо усміхнувся чоловік, ще раз вибачився перед Мариною, переконавшись, що з телефоном все гаразд, і пішов далі.
— Сергій Юрійович — директор, — пояснила провожаюча Марину співробітниця. — Чудова людина. Строгий, але справедливий, як кажуть. Прекрасний сім’янин, двоє дітей. До речі, саме тому у нашій компанії є ґрунтовний підхід до соціальної підтримки. Наприклад, путівки для дітей в літній табір, подарунки не тільки на Новий рік, а й на 1 вересня. Про це я не сказала на співбесіді, адже у вас поки що немає дітей, але ж усе попереду, — додала вона, усміхаючись. Марина намагалася усміхнутись у відповідь. Після викидня почалися ускладнення, лікарі все ще хвилювались, що Марина більше не зможе мати дітей, хоча діагноз був не остаточним.
Марина не могла в це повірити. Вона знову й знову згадувала слова старої, зустріч з Сергієм в інституті та їхній випадковий збіг зараз, після стільки років. «Прекрасний сім’янин, двоє дітей» — думала Марина. А як виглядає її життя?… Але вона сама винна.
Через тиждень Марині подзвонили та повідомили, що обрали іншу кандидатуру на ту посаду, яка її цікавила. Що ж, Марина намагалася не впадати у відчай. Вона сподівалась, що її життя ще наладиться. А як буде далі — поки невідомо.
