Антон довго стояв біля вікна вагона, дивився, як за склом миготять знайомі місця. Он той пагорб, де вони з батьком рибалили. А онде міст через річку — скільки разів біг по ньому до школи… Двадцять років не був удома. Цілих двадцять.
У кишені піджака лежала телеграма від сусідки: «Антоне, батько твій хворий. Приїжджай негайно. Тітка Клава».
Серце калатало, як колись у дитинстві, коли провинився і чекав, що скаже батько. Іван Семенович… Строгий, мовчазний. Той, що так і не пробачив втечу з дому, навчання у столиці, шлюб із «чужою» дівчиною.
— Ми тобі дорогу вкажемо, а ти, значить, своїм розумом жити хочеш, — сказав тоді батько, коли Антон збирався виїжджати. — Ну і живи. Тільки не чекай, що ми на тебе чекатимемо.
І не чекали. Двадцять років.
— Ви до кого? — запитала жінка, що відчинила двері батьківської хати.
— До Івана Семеновича. Я… я його син. Антон.
Жінка вдивляється в обличчя і раптом впізнає:
— Антошо? Господи, невже це ти? Я ж Галка, сусідка. Як же ти змінився… Заходь, заходь швидше.
У хаті напівтемрява, пахне ліками й чимось важким, лікарняним. Галина веде його коридором, тихо шепоче:
— Зовсім зле йому, Антошо. Серце… Лікар каже — днів мало лишилось. Все тебе згадує, питає: не приїде син?
— А як же… він же казав, що не чекає…
— Що чоловік сказав на емоціях — одне, а що на серці — зовсім інше. Ти ж у нього єдиний син.
Антон зупиняється на порозі батькової кімнати. На ліжку лежить старий — худий, посивілий, зовсім не схожий на того міцного чоловіка, яким він пам’ятав батька. Тільки очі ті ж самі — темні, проникливі.
— Тату? — несміливо озвався Антон.
Іван Семенович поволі повертає голову. Дивиться довго, ніби не вірить. Потім хрипко, ледве чутно:
— Приїхав…
— Приїхав, тату.
Мовчать. Антон сідає на стілець біля ліжка, не знає, з чого почати. Стільки років мовчали — як розпочати розмову?
— Як там… у Москві? — питає батько, не зводячи з нього очей.
— Нормально. Працюю, живу…
— Родина є?
— Була. Розлучився. Дітей немає.
Іван Семенович киває, заплющує очі.
— Я думав, ти одружився на тій… як її… Марині.
— Ні, тату. Ми ще в інституті розійшлися. Я потім іншу зустрів. Але не склалося.
— А робота яка?
— Інженер. У проєктному інституті.
— Значить, таки вивчився, — у його голосі промайнуло щось схоже на гордість. — Я думав, ти там у столиці вже спився…
Антон сумно посміхається:
— Не спився, тату. Хоча… всяке бувало.
Знову мовчанка. Галина приносить чай, ставить на тумбочку й тихо йде.
— Ти на мене не сердишся? — раптом питає батько.
— За що?
— За те, що тоді… нагрубив. Сказав, що не чекаю. А сам… сам щодня у вікно виглядав. Галка скаже: поштар іде — а я думаю: може, лист від сина?
У Антона перехоплює горло.
— Тату, це я винен. Треба було писати. Навідуватися. Коли мама померла, я зовсім відірвався від дому.
— Я після її похорону зібрався до тебе їхати, — тихо каже Іван Семенович. — Квиток навіть купив. А потім думаю: навіщо? У нього ж своє життя, свої шляхи…
— Як же навіщо… — Антон нахиляється ближче. — Тату, я щодня думав про дім. Про тебе. Просто… не знав, як повернутися. Соромно було.
— Чого соромитися? Ти ж мій син… Єдиний.
І раптом батько простягає руку, кладе її на долоню Антона. Холодна, безсила — зовсім не така, як пам’ятав: сильна, тверда, батьківська.
— Пробач мене, синку. За те, що гордим був. Що з образою тебе відпустив. Мати одразу сказала: «Ваню, ще пожалкуєш». А я — дурень — думав: чоловік має бути твердим.
— Не треба, тату… — Антон стискає його руку. — Я сам винен. Виїхав — і ніби забув, що в мене є батько, є дім…
— А дім залишився. Я його беріг — думав, може, син колись повернеться. У твоїй кімнаті все, як було: книжки, ліжко…
Антон не стримується, схиляє голову на батькову руку і плаче. Тихо, по-чоловічому. А батько гладить його по волоссю, як у дитинстві:
— Не плач, сину. Я щасливий, що ти приїхав. Тепер спокійно…
Іван Семенович помер через три дні. Тихо, уві сні. Антон сидів біля нього всю ніч, тримав за руку й розповідав про своє життя — усе, про що мовчав двадцять років.
На похорон зійшлося пів села. Всі пам’ятали Антона хлопчиком, усі шкодували, що так сталося між батьком і сином.
— Добрий був чоловік, твій батько, — казали сусіди. — Тільки вже дуже гордий. Все на дорогу виглядав — чи не йде син…
Після похорону Антон залишився в батьківській хаті. Галина принесла вузлик:
— Це батько просив тобі передати. Сказав — якщо син приїде, віддати.
У вузлику були шкільні фотографії Антона, його перші малюнки, табель з відмінними оцінками. І лист — не розпечатаний. На конверті — адреса московського інституту, де він навчався.
— Він написав цей лист, коли мама померла, — тихо пояснила Галина. — Усе збирався надіслати, та так і не зважився. Казав: «Може, син сам приїде».
Антон відкриває конверт тремтячими руками. У листі коротко, нерівним почерком:
«Синку, мами не стало. Приїдь. Я винен перед тобою. Пробач старого. Тато».
— Дванадцять років тому написав, — шепоче Галина. — І зберігав. Воно в нього на столі лежало, під склом.
Антон читає і перечитує. Дванадцять років цей лист чекав на нього…
Увечері він іде селом, дивиться на знайомі місця. Он дім, де жила перша вчителька. А он — магазин, де купував зошити. Усе змінилося, а щось лишилось — запахи, звуки, сам дух дитинства.
Біля річки зупиняється, сідає на берег. Тут вони з батьком рибалили в ті рідкі вихідні, коли той мав вільний день. Мовчали більше, ніж говорили, але то була добра мовчанка — з розумінням.
— Дарма я тоді так поїхав, тату, — говорить Антон уголос. — Міг же інакше… Писати, приїжджати. Та ця гордість, клята, заважала.
А може, й не гордість. Може, страх — що батько не пробачить, не прийме. Скаже: пізно, сину, пізно…
Та батько пробачив. В останні дні — пробачив усе.
Зранку Антон іде на цвинтар, до свіжої могили. Приносить квіти, прибирає довкола хреста.
— Тату, я залишаюся, — тихо каже він. — У Москві ще справи дороблю, але потім повернуся. Хату ж хтось має берегти. Та й втомився я від столиці… Хочеться тут, біля тебе й мами.
Вітер колише листя, і здається, ніби батько шепоче: «Правильно, сину. Правильно».
Через місяць Антон остаточно перебирається в батьківську хату. Звільняється з роботи, продає квартиру в Москві. Друзі не розуміють:
— Що ти там робитимеш? У глушині?
— Жити, — просто відповідає він.
Дім зустрічає його тишею і спокоєм. У батьківській кімнаті на столі під склом досі лежить той самий нерозпечатаний лист. Антон його не прибирає — нехай лежить. Нагадує.
Улаштовується на роботу в районне управління архітектури — столичний досвід згодився. Потроху впорядковує дім, доглядає сад. Увечері читає, слухає музику. Інколи йде до річки — подумати, помовчати.
Галина часто заходить — то пиріжків принесе, то щось розповість:
— Добре, що ти повернувся, Антоша. Батько б радів — дім не пустує, син поруч.
— Шкода лише, що так пізно, — зітхає Антон.
— Та ні, не пізно. Ви ж помирилися, поговорили від серця. Це головне. А то буває — люди йдуть, не встигнувши сказати найважливіше.
І це правда. Вони встигли сказати те, що треба. Встигли пробачити й попросити пробачення. Встигли знову стати батьком і сином.
Уночі Антон часто згадує ті останні дні. Як батько гладив його по голові. Як шепотів: «Ти мій син… єдиний».
Двадцять років були втрачені. Але вони знайшли одне одного в самому кінці. А це — безцінно.
А дім живе. В вікнах світло, з димаря йде дим, в саду зріють яблука. Усе, як мріяв Іван Семенович — щоб син повернувся, щоб дім не пустував.
Антон тепер тут. Вдома. Там, де й має бути.
