— Де ти це взяла?! — голос чоловiка пролунав, немов ляпас, рiзкий i болючий.
Оля мовчала. Дивилася на нього прямо, без жодного моргання, наче вiн щойно вдарив її не словами, а долонею по щокі. У руці в неї — старенький кнопковий телефон, облуплений, з поцiрканими клавiшами та потертим корпусом. Не смартфон, не сенсорний, а такий, якi вже давно нiхто не носить.
Знайшла вона його випадково. Шукала коробку в шафi вiд зимових чобiт, аби скласти туди старi речi, а натрапила на iншу — вiд чоловiчого взуття, яке подарувала Валерiю на минулий Новий рiк. Усерединi — цей телефон. Вмикнула. SIM-карта активна. Повiдомлення — не стерто. Iмена змiненi, але незграбно.
«Кицюню, не забудь завтра грошi. До зарплати не дотягну. Ти ж обiцяв.»
«Не вiдповiдаєш. Ти з нею, так? Ну й котись, брехуне.»
«Завтра пiсля обiду, там само, бiля кафе. Сподiваюся, не злякаєшся.»
Оля стискала цей апарат, нiби вiн мiг зникнути у неї в долонях. У головi гупало: Це не я. Це помилка. Це не про нього… Але номер — його. Голос на автовiдповiдачi — його. Слова — теж.
— Де ти це взяла, питаю?! — знову закричав Валерiй. — Це не твоє! Це… робоче!
Оля повiльно опустила руку, поклала телефон на стiл.
— Робоче? — перепитала майже пошепки. — А з якого це дива твоя робота передбачає писати «кицюню» i призначати зустрiчi «бiля кафе»?
Вiн вiдвернувся. Ну мовляв, упiймали — i що тепер?
— Стара SIM-карта. Спам якийсь. Я взагалi не знаю, звiдки вона у мене. Може, хтось пiдкинув.
Хтось пiдкинув. Оля пирснула, i щось у нiй затремтiло — вiд огиди, не страху.
— Та невже сантехнiк? I голосовi з твоєю iнтонацiєю теж вiн записав?
Погляд Валерiя став рiзким, колючим. Наче зрадили його, а не вiн.
— Ти нишпорила в моїх речах. Без дозволу. Порушила особистий простiр, розумiєш?
— Особистий простiр? — голос Олi затремтiв. — Валеро, я твоя дружина. Ми разом двадцять рокiв. У нас син. Який ще особистий простiр?
У кiмнатi — тиша. Тiльки годинник цокає i важке дихання.
А колись усе було iнакше.
Вiн був нiби зi сну. Надiйний. Невбагненний. Мовчазний, але щирий. Зводив дiм власноруч. Робив кар’єру. Вона нiколи не мала розкiшного життя, але вiдчувала: це мiй чоловiк. Я йому вiрю. Вона тягнула дiм i дитину, вiн — грошi та рiшення.
Коли син вступив до унiверситету, вечори стали самотнiми. Валерiй змiнився. Частiше зникав «у справах», повертався пiзно, дратiвливий. Вiд нього пахло чужими парфумами.
Оля вiдчувала. Але не хотiла вiрити.
Тепер є доказ. Справжнiй. Змiнений, але незаперечний.
— То скільки їх у тебе? — спитала несподiвано. — Або вже й сам не пам’ятаєш?
— Припини цю драму, — вiдмахнувся вiн. — Це несерйозно. Просто… спiлкування. Я ж додому все приношу. Не голодуєш, правда?
Щось у нiй луснуло.
— Ти зараз серйозно? Тобi зраджувати можна, бо я сита?!
Вiн зiдхнув. Як чиновник, якому набридли скарги.
Вона мовчки вийшла на кухню. Сiла. I тiльки там — дозволила собi заплакати.
З сусiдньої кiмнати долинуло:
— Без iстерик, Олю. Ми ж дорослi. Давай сядемо, поговоримо.
Вона вiдтерла сльози, встала, повернулася i стала перед ним:
— Добре. Поговоримо. Скажи менi: скiльки їй рокiв?
Вiн завагався:
— Та навiщо тобi це знати?
— Значить, я не маю права питати? Пiсля двадцяти рокiв шлюбу?
Вiн не витримав:
— Та не зраджував я! Просто… спiлкування. Жiнки самi лiзуть. Думаєш, легко бути чоловiком? Працюєш, приходиш додому — а тут лише звiти: де був, чому не поїв…
Оля гiрко засмiялася:
— Я двадцять рокiв готувала тобi вечерi, прала твiй одяг, виховувала сина. А ти менi в обличчя кажеш, що тобi важко?
Вiн встав. В поглядi з’явилася колишня холоднiсть.
— Може, досить? Ти завжди перебiльшуєш. Так живуть усi. Це просто… життя. Будь розумнiшою. Не ганьбися.
Оля застигла:
— Тобто тепер ганьблюсь я? Та це ж ти мене зрадив!
— Ти сама винна! Замкнулася, стала як… тiтка. Де та дiвчина, в яку я закохався?
Вона пiдiйшла ближче:
— У тiй дiвчинi ти був єдиний. Вона вiрила. А тепер — я перед тобою. Жiнка, яку ти зробив чужою. Не я змiнилася. Це ти став iншим.
Наступного ранку вiн пiшов. Без сварки. Без слiв. Просто грюкнув дверима.
Оля залишилася. У квартирi, що стала раптово чужою. З телефоном на столi. I порожнечею в грудях.
Вона пiдiйшла до комп’ютера. Форум. Жiнки 45+. Роздiл: зради, розлучення.
«Доброго дня. Чоловiк завiв стосунки на сторонi. Разом 20 рокiв. Є син. Вiн каже, що це «нiчого серйозного», а менi здається, що всерединi все ламається. Що робити?»
Вiдповiдi прийшли швидко:
— Ви не однi. Такi, як вiн, не змiнюються.
— Не дозволяйте топтати ваше життя. Ви сильна.
— Головне — не мстiться. Просто живiть iнакше. Без нього.
Увечерi вiн прийшов. Знову. Нiби нiчого не сталося:
— Що на вечерю?
Оля стояла бiля вiкна. З чашкою чаю. З порожнiм поглядом.
— Вечерi не буде, Валеро.
— Ти знову за своє?
— Я подавилася власним «будь мудрiшою». Воно застрягло, як кiстка в горлi.
Вiн кинув сумку:
— Тобто ти все вирiшила? Ламаєш?
— Нi, Валеро. Це ти зламав. Я просто бiльше не збираю уламки.
— Мамусю… ви з татом посварились?
Голос сина по телефону був настільки стривоженим, що в ньому знову чулася нотка дитини, хоч йому вже й двадцять.
Оля зітхнула.
— Так.
— Це через… ту жінку?
Пауза.
— Звідки ти знаєш?
— Він особливо й не ховався. Я ще торік бачив, як він із нею зустрічався. Біля кафе. Тоді сказав, що це «по роботі». Але ж я не дурень. Просто мовчав. Ти ж завжди повторювала: тато — чоловік слова.
У Олі тремтіли пальці.
— Пробач, що не сказав раніше, мамо.
Вона прикрила очі.
Син… знав.
Мовчав, як і вона колись — коли ще хотілося вірити.
Тепер вони обидва стояли обабіч великої тріщини, яку залишила та сім’я, якої більше не існувало.
— Це не твоя провина. І не моя. Він зробив свій вибір.
— Як ти, мамо?
Вона замислилась.
Як вона?
— Спершу — ніби по обличчю вдарили. А тепер… тиша. Лячна, але чесна.
Син трохи помовчав.
— Приїдеш до мене? Хоча б на кілька днів?
Оля відчула, як щось усередині неї почало розмерзатись.
— Приїхати — так. Але поїхати — ні. Це мій дім, синочку. Я його будувала роками. І якщо хтось вирішив тут зраджувати — хай сам і збирає речі.
Того вечора Валерій повернувся пізно. Обличчя спокійне, наче нічого й не було.
— Я подумав. Ти ж знаєш, я тебе поважаю. Ми стільки разом. Давай просто залишимо все, як є. Ну, спілкуюсь я з кимось. Але ж ти — моя дружина. У нас спільний побут. Спільне життя. Все налагодиться. Давай без цих… емоцій.
Оля дивилась на нього й раптом побачила: він не кається. Йому просто незручно. Йому не вигідно все руйнувати.
— Валеро. У нас немає спільного життя. Є моя — яку ти нишком топтав. І є твоя — де телефони ховають у коробках. Все. Ми більше не «ми».
— Та ти з глузду з’їхала! — розлютився він. — Ти що, справді вирішила все розірвати?! Через якусь дурницю?! Я ж тобі все дав! У тебе ж було все!
— Все? — Оля різко розвернулася до нього. — Все, крім поваги. Крім щирості. Крім любові.
Він зробив крок уперед, голос став грубішим:
— Ти одна не витягнеш. Думаєш, хтось допоможе? Син? Він уже й так на мене дивиться косо. Не стане в це влазити. А твої подруги — одні язики. У підсумку залишишся сама, стара, з котами!
Вона раптом усміхнулася. Втомлено, але впевнено.
— Ліпше з котами, ніж із зрадником.
За два дні він зібрав речі. Без істерик. Без прощань.
Лише на порозі зупинився:
— Дарма ти так, Олю. Нормальних мужиків не знайдеш. Потім сама приповзеш. Але буде пізно.
Вона нічого не відповіла. Просто зачинила двері. Повільно. З відчуттям. Як ставлять крапку в реченні, яке вже давно треба було закінчити.
Минув тиждень.
Квартира стала просторішою. Повітря побільшало. Навіть світло з вікна здавалося яскравішим — чи, може, Оля тепер дивилася на світ інакше.
Вона більше не плакала. Усі сльози лишилися в минулому. Їх вистачило на двадцять років.
На кухні — чашка з ромашковим чаєм. Навколо — тиша. Не порожня. А та, в якій чуєш себе.
Оля Веніамінівна, сорок дев’ять. Жінка, яку зрадили. Але яка вистояла.
Вона дістала старенький блокнот. Колись там записувала ідеї для оповідань — закинула, коли життя стало суцільною рутиною: робота, борщі, школа, шкарпетки.
Тепер відкрила знову.
На першій сторінці — дівочим почерком:
«Мрію колись писати книжки. І жити так, як хочу я.»
Оля провела пальцем по напису.
Дівчинка з минулого дивилася на неї з надією.
І вона вирішила: пора повернути їй голос.
Син приїжджав. Привіз торт, квіти, сказав:
— Мам, ти — космос.
— Я — чай з лимоном і шкарпетки на батареї, — засміялася вона.
— Ні. Ти просто забула, яка ти насправді.
Пили чай, теревенили, сміялися.
Було по-домашньому. Було — справжнє.
Перед від’їздом він запитав:
— Ти йому все пробачила?
Вона задумалась. Довго. Потім відповіла:
— Ні. Я не прощаю. Я — звільняюся. Від нього, від болю, від очікувань, що хтось має мене рятувати. Я сама собі рятівниця.
Через місяць прийшов лист. Паперовий, звичайний. Від Валери.
«Привіт. Я сумую. З нею не склалося. Виявилася меркантильною. Ти була найкраща. Пробач. Я все усвідомив. Давай спробуємо з початку.»
Оля читала — і не відчувала болю. Ані злості.
Лише легкий жаль. І полегшення.
Що він ще там. А вона — вже тут.
Вона не відповіла. Просто викинула листа.
Без крику. Без сцени.
Бо жінки її віку вміють не лише терпіти, а й розквітати. Після. Незважаючи. На зло.
Навесні вона поїхала одна до Плеса. Маленький будиночок, світанок над Волгою, фарби й мольберт, який давно хотіла купити.
Поруч — сусідка-художниця, балакуча, з трьома котами.
На сніданок — сирники зі сметаною й пташиний щебет.
А ввечері — келих вина, блокнот, свіча і… вона. Справжня. Вільна. Жива.
І ніхто вже не скаже:
«Ти з глузду з’їхала». «Ти нікому не потрібна». «Ти сама винна».
Бо вона — потрібна собі.
