Уявіть собі, дівчата. У нас із чоловіком, Ігорем, двадцята річниця шлюбу. Фарфорова! Двадцять років разом — це ж не жарти, правда? Ціле життя.
Я, звісно, чекала на цей день, готувалась. Мріяла про щось романтичне, ну, ви ж мене розумієте. Може, вечеря в ресторані, або маленька подорож, або хоча б гарний букет і теплі слова.
Увесь день я літала по дому, накривала на стіл, дістала свою найгарнішу сукню. А Ігор з самого ранку десь подався «у справах», загадково усміхаючись. Я, чесно, була в передчутті якогось дива.
І ось він повертається. Урочистий, як маршал на параді. І заносить до квартири… дві величезні коробки.
— Зі святом, люба! — каже він.
Одну коробку, меншу, з гордістю простягає мені. Я, затамувавши подих, її відкриваю. А там… пилосос. Дівчата, новенький, суперсучасний, миючий, але, чорт забирай, ПИЛОСОС!
Я стою з тією коробкою і не можу второпати — як це взагалі можливо? Пилосос. На двадцяту річницю шлюбу. Ну як вам таке, га?! А Ігор, не звертаючи уваги на мій, м’яко кажучи, приголомшений вигляд, тягне до вітальні другу коробку. Величезну.
— А це, — каже, зриваючи пакування, — наш спільний подарунок!
І витягає звідти гігантський плазмовий телевізор. Такий, знаєте, на всю стіну. Про який він мріяв останні пів року. От же ж хитрун!
Увечері ми мали б святкувати. Але за святковим столом сиділа я. А Ігор сидів перед своїм новим телевізором, клацав канали і тішився, як мале дитя. Повернувся до мене, щасливо жуючи мій салат, і питає:
— Ну як тобі, господинько, мій подарунок? Практично, правда ж?
І оте слово — «господинько» — стало останньою краплею. Я не служниця, не прибиральниця, я — його дружина! Двадцять років я була його дружиною! А він мені на річницю дарує робочий інструмент, а собі — забавку.
Образливо? Та ще й як! Я відчула себе не коханою жінкою, а функцією, частиною кухонного інтер’єру.
Але я, дівчата, виду не подала. Мило усміхнулась і сказала:
— Дякую, коханий. Подарунок просто чудовий. Дуже потрібний.
Він був настільки захоплений своєю плазмою, що навіть не почув крижаний відтінок у моєму голосі. Ох, дарма ж він цього не помітив…
Усю ніч я майже не стулила очей. У голові визрівав план. Хитрий, можливо, трохи зухвалий, але, як мені здавалося, абсолютно справедливий.
На верхній полиці в шафі лежав дорогий парфум, який я берегла для нього — мій подарунок до річниці. Але після пилососа й того злощасного «господинько» я зрозуміла: вручити цей флакон — значить проковтнути образу. А я не збиралася мовчати. Ні, на нього чекало зовсім інше «святкове» диво.
Зранку я піднялася раніше за нього. Ігор ще спав, а я тихенько дістала з комори дві гарненькі подарункові коробки, які приготувала заздалегідь. В одну поклала новеньке блискуче відро для сміття — купила його ще тиждень тому для господарських потреб. У другу вклала гумовий вантуз для унітазу. Обидві коробки обв’язала пишними стрічками з бантиками, все як годиться.
Коли Ігор прокинувся і вийшов на кухню, потягуючи ранкову каву, я з найурочистішою посмішкою подала йому ці «подарунки».
— З річницею, коханий! Це — для тебе!
Він, заінтригований, почав розпаковувати. От уявіть собі: спершу — відро, блискуче, господарське. Потім — вантуз, гордо витягнутий з другої коробки.
Варто було б вам побачити його обличчя в цю мить! Чесне слово, це був шедевр! Він застиг посеред кухні, розгублений, з відром у одній руці й вантузом у другій. Його погляд метушився між подарунками й мною, наче намагався знайти логіку в цьому абсурді.
— Це… що? — нарешті прошепотів він.
— Подарунок, любий! — відповіла я солодким голосом. — Тобі, як справжньому господарю. Дуже корисна річ, правда ж? Ти ж у нас відповідаєш за сміття й засмічення в трубах. От я й подумала: така почесна праця заслуговує на новий, сучасний інструмент!
Він мовчав. Але по тому, як у нього на шиї проступив рум’янець, а на щелепах затремтіли м’язи, я зрозуміла — дійшло. І про пилосос, і про «господиньку», і про всю безтактність його вчорашнього святкування. Він побачив себе в тому дзеркалі, яке я йому ненав’язливо підставила…
У той самий день він повернувся додому з величезним букетом моїх улюблених троянд і квитками до театру. А відро з вантузом досі стоять у коморі, як німий докір і монумент його «практичності». І знаєте, що найцікавіше? Відтоді він виносить сміття без єдиного нагадування. От так — навіть із такої ситуації можна витягти користь.
Дорогі друзі, дякую, що були сьогодні зі мною! Ваш лайк — найкраща подяка! А в коментарях із радістю прочитаю ваші історії — вони завжди неймовірні.
