— Йди. Ти мені більше не потрібна. Я одружуюся з Катею, тому що у нас буде дитина, — холодно промовив Євген, коли Настя несподівано повернулася додому. Начальниця відпустила її раніше, помітивши, що Настя виглядає виснаженою та хворобливою.
Але замість спокою ї тепла рідного дому вона побачила чужу жінку в обіймах чоловіка.
Слова Євгена були, наче удар ножем. Вона втратила силу, знепритомніла. До тями прийшла вже у лікарняній палаті.
— Донечко! — поруч була мама, Валентина Петрівна, розгублена та стривожена. Євген навіть не приїхав. Він залишився з новою обраницею, мовчки зібрав речі Настї та викинув її життя, як непотрібну річ.
Настя не могла повірити, що все сталося саме так. Найболючіше було не те, що чоловік зрадив її, а те, що вона роками не могла завагітніти. А тепер зрозуміло, що проблема була в ній. Після розлучення на неї чекало життя самотньої розлученки…
Настя розридалася, а мати намагалася її заспокоїти.
Наступного дня, коли проходив плановий обхід, до неї підійшов лікар і, усміхаючись, сказав:
— Вітаю, Настю, ви вагітні.
Вона подумала, що це жарт. Спочатку нервово засміялася, а потім знову розплакалася.
— Знаю, новина несподівана, але вам слід заспокоїтися, — м’яко промовив лікар.
— Як же мені бути?
— Радіти.
— Чому? Я думала, що не можу мати дітей, — розгублено мовила Настя.
— Тим більше радіти треба.
— Але ця дитина нікому не потрібна!
— Дякую, лікарю, — втрутилася Валентина Петрівна. — Я з нею поговорю.
Пiсля довгих розмов Настя все ж вирiшила залишити дитину. Але, як би мати не вмовляла, вона не збиралася повiдомляти колишньому чоловiковi, що стане батьком. Настя не хотiла такого батька для свого малюка.
Валентина Петрівна, яка давно мріяла стати бабусею, пообіцяла допомагати, але водночас турбувалася: що скажуть люди?
— Негоже самiй виховувати дитину, — твердила вона. Вона вирiшила будь-що видати Настю замiж. «Хоч за кого».
Працюючи буфетницею на заводi, вона знала всiх i все. Її увагу привернув Константин — розлучений, без дiтей, працiвник-слюсар. Вона вирiшила, що вiн цiлком пiдходить на роль чоловiка для Настi.
Якось, коли вiн прийшов за пирiжками, Валентина Петрiвна витягла домашнi смаколики i простягнула йому.
— Пригощайся.
— Смачно! Це ви самi готували? — здивувався Костя.
— Донька моя, майстриня! — вихвалялася вона, трохи перебiльшуючи, але все задля щастя Настi.
Костя, ївши пирiжки, слухав, як його нахвалюють, i вже за тиждень сказав:
— Валентино Петрiвно, я заочно закохався у вашу доньку! За такi пирiжки можна й одружитися.
— Так чого ж заочно? Приходь у гостi, познайомишся особисто.
Того ж вечора Костя прийшов. Настя причепурилася, уклала волосся, але, подивившись на нареченого, розчарувалася — вiн був не її типаж.
А ось Костю все влаштовувало. Вiн почав заходити на обiд, а згодом натякнув, що не проти переїхати.
— Досить вередувати! Бери його, поки теплий! — наполягала мати. — Вiн на тобi хоч завтра одружиться.
— Але вiн менi зовсiм не подобається… — заперечувала Настя.
— Живiт виросте — нiкому не будеш потрiбна! А так збережемо честь! — Валентина Петрiвна розумiла: незабаром донька стане для неї тягарем, а Костя розв’яже всi проблеми.
Настя довго вагалася, але вирiшила дати Костянтину шанс. Адже черга наречених за нею не вишиковувалася. Так план Валентини Петрiвни вдався. Коли животик Настi почав округлюватися, Костя не сумнiвався, що дитина його.
— Розпишемося негайно! — поставив вiн ультиматум. Настя погодилася.
Життя у шлюбi виявилося нестерпним. Костя ревнував, забороняв працювати, не дозволяв виходити з дому. Вiн поводився як господар, а Настя з матiр’ю перетворилися на його прислугу.
Вiд постiйного стресу Настя народила передчасно. Костянтин подивився на доньку… i одразу її зненавидiв. Вона не була схожа на нього. Але здогадатися зробити тест йому розуму не вистачило.
Він почав поводитися ще гірше, ніж раніше, зрозумівши, що його не виженуть. Костянтин зовсім не допомагав Насті у вихованні доньки і з кожним роком усе більше перетворювався з чоловіка на тягар.
Звикнувши до того, що теща догоджає йому у всьому, Костя остаточно знахабнів. Він не хотів працювати, не бажав займатися домашніми справами… Йому подобалося командувати та розпалювати конфлікти між жінками в сім’ї. Валентина Петрівна завжди ставала на бік зятя. Вона була вдячна йому за те, що він одружився з її донькою, а Настя всім серцем ненавиділа Костянтина.
— Я більше так не можу! Треба розповісти йому правду, може, хоч так позбудемося його! — говорила вона матері. Але та не слухала.
— Радій, Анастасіє! І не гніви Бога! Тобі пощастило, що Костя тебе взяв… з вадою. Навіть не думай йому казати! Така ганьба!
Настя плакала в подушку й терпіла. А Костя від бездіяльності почав прикладатися до пляшки. Насті довелося вийти на роботу, але через брак досвіду її взяли лише прибиральницею на завод. Вона почала мити підлогу, щоб утримувати сім’ю, бо пенсії Валентини Петрівни не вистачало.
Чим би все закінчилося, невідомо. Але одного разу ставлення Валентини Петрівни до зятя різко змінилося.
Жінка повернулася додому разом із онукою пізніше звичайного, і Костянтин буквально накинувся на неї, розмахуючи руками.
Він щось кричав, звинувачував її і навіть підняв руку…
Валентина Петрівна ледве встигла втекти, радіючи, що онука не постраждала. Коли Настя повернулася додому, вона побачила свою матір, яка сиділа на лавці, і налякану доньку. На її обличчі були сльози.
— Що сталося?!
— Костя… — Валентина Петрівна розвела руками. Зять не лише зачинився в їхній квартирі, а й викинув її речі з вікна. Це було справжнім ударом для «люблячої» тещі.
Анастасія разом із матір’ю та маленькою дитиною сиділи на лавці перед будинком і не знали, що робити. Вони опинилися на вулиці, «виселені» з власної квартири!
— Сором який! — все бідкалася Валентина Петрівна, сподіваючись, що сусіди не чують їхньої розмови. — І що скажуть люди?!
— Мамо! Ти думаєш не про те!
— Як це?!
— Мені байдуже! Плювати! Це моє життя, а не чуже! А ти завжди хвилюєшся лише про вигадану репутацію! — не витримала Настя.
— Але ж я для тебе старалась! Ти ж не думаєш… — злякалася Валентина.
— Гнати його… мітлою! — замість неї закінчила Анастасія.
Вона стиснула зуби й рішуче пішла додому. Костянтин не відповідав на дзвінок, зачинившись ізсередини й не впускаючи господарів. Тому довелося ламати замок. На щастя, аварійна служба приїхала швидко. А дільничний, якого викликала Настя, оформив заяву зі слів Валентини Петрівни, і сонного Костянтина забрали до відділку.
Наступного ранку Анастасія винесла речі чоловіка за двері.
Цього разу вона не боялася самотності й не думала про те, що скажуть сусіди.
— Як же тепер жити? — плакала Валентина Петрівна.
— Нормально заживемо, мамо. Досить! — твердо сказала Настя, даючи зрозуміти, що прекрасно впорається сама.
Так і сталося, Анастасія впоралася. А Костя ще довго благав повернутися, але Валентина Петрівна цього разу послухала доньку. Вона розчарувалася в зятеві й більше не впускала його на поріг, замінивши замок на дверях і пригрозивши аліментами. На цьому їхнє спілкування закінчилося.
— Настю, може, все ж подати на аліменти? — тихо спитала Валентина Петрівна.
— Ні, мамо. Обійдемося, — відрізала Настя. Вона більше не хотіла мати справ із ненадійними чоловіками. Краще вже самій.
