Різкий запах гару увірвався у сон без попередження — як злодій уночі, що не стукає, а вривається грубо й раптово. Григорій різко підвівся на ліжку, серце шалено калатало, наче хотіло вирватися з грудей. За вікном ніч була неприродно яскравою — тривожне, мерехтливе світіння заливало кімнату, відкидаючи довгі тіні по стінах.
Він підбіг до вікна й завмер. Горіло. І не просто горіло — вогонь пожирав усе жадібно й люто, нещадно знищуючи те, що він колись створив. Хлів, старі інструменти, мрії, спогади — усе палало у вогняному вирі.
Серце пропустило удар, а потім застрибало десь у горлі. Григорій одразу зрозумів — це не випадковість. Це був підпал. І ця думка боліла більше, ніж сам вогонь. Перша реакція була тваринною: знову лягти, заплющити очі й дозволити всьому згоріти дотла. Все одно — кінець.
Та раптом він почув протяжне, сповнене жаху ревіння корів. Його тварини — ті, що годували його, тримали на плаву, — були замкнені всередині. Відчай змінився на гнів. Григорій вибіг з дому, по дорозі схопивши сокиру, й кинувся до хліва. Дерев’яні двері вже тліли, обпалюючи обличчя жаром.
Кілька ударів — і засув піддався. Ворота розчахнулися, випускаючи назовні злякану череду. Корови, мукаючи й штовхаючись, рвонули в дальній кут загону, тікаючи від вогняного пекла.
Коли вони були в безпеці, сили покинули Григорія. Він опустився просто на холодну, вологу землю й дивився, як вогонь знищує десять років його життя. Десять років праці, болю, сподівань. Він приїхав сюди сам, без грошей, лише з вірою у себе. Працював до знемоги, щодня в поті чола. Але останні роки здавалися справжнім прокляттям — посухи, хвороби худоби, сварки з односельцями.
І ось — останній удар. Підпал.
Поки Григорій сидів, поглинутий гіркими думками, у диму та вогні він побачив рух. Дві постаті, наче тіні, діяли злагоджено. Жінка й підліток. Вони носили воду, сипали пісок, збивали полум’я старими ковдрами. Здавалося, знали, що роблять.
Григорій кілька хвилин спостерігав, приголомшений, а потім отямився й кинувся допомагати. Мовчки, відчайдушно, вони втрьох боролися з вогнем, доки останній язик полум’я не згас. Усі троє впали на землю, виснажені, обпечені, але живі.
— Дякую, — прохрипів Григорій, переводячи подих.
— Та нема за що, — відповіла жінка. — Я Анна. А це мій син, Дмитро.
Вони сиділи біля обвуглених решток хліва, поки світанок розфарбовував небо в ніжні, майже знущальні кольори.
— У вас… роботи часом не знайдеться? — несподівано спитала Анна.
Григорій гірко засміявся:
— Роботи? Її тепер тут на роки вперед. Тільки платити мені нічим. Я збирався поїхати. Продати все. Залишити.
Він підвівся, пройшовся двором, задумався. В голові промайнула божевільна ідея — народжена втомою, розпачем і якоюсь дивною надією.
— Знаєте що… Залишайтесь. Погляньте за господарством кілька тижнів. За коровами, за тим, що вціліло. А я тим часом з’їжджу до міста. Спробую продати це все. Шансів мало, але мусив рушити. Хоч ненадовго.
Анна підняла на нього погляд, у якому читались страх, здивування й обережна надія.
— Ми… ми втекли, — зізналася вона тихо. — Від чоловіка. Він нас бив. У нас нічого нема. Ні грошей, ні документів.
Дмитро, який досі мовчав, стиха додав:
— Вона правду каже.
У душі Григорія щось зрушилось. Він побачив у них себе — людей, яких життя втоптало в багнюку, але які все ще борються.
— Добре, — махнув він рукою. — Розберемось.
Він швидко показав їм, де що лежить, як користуватися технікою, де корм для худоби. Перед самим від’їздом, вже сидячи в машині, він опустив скло:
— Тільки з місцевими обережно. Люди тут гнилі. Це вони. Сто відсотків. То одне зламають, то інше. Тепер ось і підпалили.
І він поїхав, залишивши позаду задимлені руїни та двох незнайомців, яким довірив останки свого життя.
Щойно машина зникла за поворотом, Анна й Дмитро переглянулись. У їхніх очах не було страху чи розгубленості — тільки рішучість. Це був їхній шанс. Єдиний.
Вони взялися до справи одразу. Спершу заспокоїли й напоїли корів, потім подоїли, процідили молоко. Потім розчистили завали, впорядкували подвір’я. Працювали без перерв і скарг — з тією люттю, яка притаманна тим, кому вже втрачати нічого.
Минуло кілька днів. Ферма на очах змінювалася. Двір став доглянутим, інвентар — впорядкованим, а корови, отримуючи належну турботу, давали все більше молока. Із старого холодильника, який раніше більше символізував побут, ніж виконував функцію, тепер стирчали банки зі сметаною, сиром і головками домашнього сиру.
Одного разу, прибираючи в домі, Анна натрапила на теку з документами Григорія. Серед рахунків і квитанцій знайшлися ветеринарні сертифікати на продукцію.
Ідея прийшла раптово. Вона дістала старий записник і почала обдзвонювати місцеві кав’ярні та магазини, пропонуючи натуральну молочну продукцію. Більшість відмовляли, але одного разу їй пощастило.
— Добрий день, це мережа сімейних кафе «Затишок»? — спитала вона в слухавку.
— Так, слухаю вас.
Після короткої розмови власниця кафе, Єлизавета Петрівна, погодилася приїхати. Наступного дня біля воріт зупинилась дорога машина. Елегантна жінка середніх років оглянула двір із сумнівом, але після першої ложки сиру її обличчя засяяло.
— Дитино, та це ж скарб! Справжній смак! Забираю все! І ще буду замовляти!
Так у них з’явився перший клієнт. І перший крок до нового життя.
Тим часом Дмитро потоваришував із місцевою дівчинкою Олею. Одного разу, гуляючи біля річки, він поскаржився їй на жителів села.
— То ти що, не знаєш? — здивувалася Оля. — Дядько Гриша — дивакуватий, так. Але ніхто йому зла не хотів. Коли три роки тому в нього корови хворіли, то в півсела те саме було. Чоловіки навіть хотіли допомогти, поради дати, а він їх з рушницею зустрів. От з того часу до нього й не підходять.
Ці слова застрягли в голові Анни. Вона пішла до сільської крамниці й, розмовляючи з продавчинею, почула підтвердження:
— Та так, люба, конфлікт давній. Як у сусідньому селі ферму відкрив багатій, усе й почалося. От дядько Гриша й вирішив, що це ми йому капості робимо. Замкнувся, озлобився…
Одного вечора, коли над фермою згущалися сутінки, Анна й Дмитро побачили, як до воріт наближається група людей. Десяток чоловіків і жінок, повільно, але впевнено. Серце Анни стислося. «Невже знову підпал?» — промайнуло в голові…
– Митю, швидко! Принеси рушницю з дому! – прошепотіла Анна синові, сама тим часом поспішила у двір.
Серце гупало часто і неспокійно. Вона зупинилася біля хвіртки, готова боронити те, що стало для них новим домом, новим початком, єдиним шансом почати все з нуля.
Силуети наближалися. Люди. Десятеро чоловіків і жінок. Попереду — дід із зношеною кепкою. Підійшовши ближче, він зупинився й, зніяковіло знявши головний убір, промовив:
– Доброго вечора, господине. Ми без зла. Поговорити хочемо.
Анна вдивлялася в обличчя: виснажені, серйозні, але не агресивні. Повільно, з пересторогою вона відчинила хвіртку:
– Заходьте.
На подвір’ї поставили старий стіл, по обидва боки лави. Розмова розпочалася. Вона виявилася довгою, важкою, але відвертою.
Селяни зізналися: пожежа приголомшила їх. Григорія вони вважали людиною замкненою, гордою, що ні в кого не просить допомоги й навіть дрібних образ не прощає. Та тепер стало зрозуміло: хтось інший зумисно розпалював між ними ворожнечу.
– Ми ж теж потерпали, – мовив староста. – То вода в криницях псувалася, то худоба хворіла. Ми все списували на випадковості… а тепер ясно: нас зіткнули лобами. Комусь це було вигідно.
І раптом усі зрозуміли. Як осяяння.
За всім стояв фермер із сусіднього села — з Алексіївки. Холодний, жадібний, без жодного співчуття. Його мета була проста: довести Григорія до відчаю, зруйнувати ферму, залишити без підтримки. А село розколоти, зіштовхавши всіх одне з одним, щоб керувати як заманеться.
– Потрібно писати заяву, – рішуче сказав староста. – Колективну. І на підпал, і на все інше. Передай Григорію, коли повернеться: ми з ним. Нас більше не зіштовхнуть, як ляльок на нитках.
Григорій повертався додому мовчки. У місті нічого не вийшло — ніхто не захотів брати обвуглене господарство з поганою славою. Він уже змирився: повернеться в порожній будинок, Анна й Дмитро, як і всі, поїхали.
Та під’їхавши, він побачив таке, чого й уявити не міг.
Машина зупинилася сама по собі. Перед ним лежав не згарище, а квітуче подвір’я. Відремонтований паркан, акуратно підстрижена трава, спокійні, ситі корови паслися біля хліва. Навіть повітря стало іншим — наповненим життям і змістом.
Він обережно вийшов із машини, ступаючи навшпиньках, підійшов до дому. Із подвір’я чувся голос Анни — спокійний, впевнений. Вона говорила про заяви до поліції, плани відновлення ферми, про допомогу від Єлизавети Петрівни, яка підшукає юриста.
Григорій завмер. Те, що він бачив, здавалося неможливим. Жінка, якій він дав притулок як безхатченці, стояла перед ним як справжня господиня. Сильна. Надійна. Та, що врятувала не лише його господарство, а й його самого.
Зібравшись із духом, він вийшов на світло:
– Добрий вечір… – прохрипів він. – А… можна чаю?
Увечері Анна любила показувати Григорію записи: облік, розрахунки, прибутки. За два тижні вони заробили більше, ніж він мав за останні пів року.
– Це лише початок, – діловито казала вона. – Єлизавета Петрівна готова брати більше. Треба подумати про розширення. Може, ще кілька корів купимо?
Григорій слухав, не вірячи власним очам. Він дивився на цю жінку і не міг усвідомити, що вона його гість, його порятунок.
І в грудях знову прокинулося те, що колись було забуте: тепло. Подяка. Почуття.
Та спокій був нетривалим.
Ранок розірвав грубий скрегіт хвіртки. На подвір’я увірвався високий чоловік із запахом спиртного і злістю в очах.
– А, ось ти де, стерво! – загарчав він, наближаючись до Анни. – Думала, втекла? Я тебе з-під землі дістану!
Це був Віктор. Її колишній. Її страх.
Він підняв руку.
Та Григорій став між ними. Як стіна. Як скеля. І без слів ударив — точно, раз і назавжди. Віктор впав, мов підкошений.
– Ще раз доторкнешся до неї чи просто наблизишся сюди, – прошипів Григорій так тихо, що навіть Анна здригнулася, – я тебе тут і закопаю. Зрозумів?
Дмитро вискочив з хати й став поруч із ним — пліч-о-пліч. В його очах палала рішучість.
– Іди геть, тату, – твердо промовив він. – І не повертайся більше. Ми тебе не боїмося.
Віктор, бурмочучи лайки, підвівся і поплентався до дороги.
Коли все вщухло, у дворі запанувала тиша. Лише корови мукали — ніби й вони були проти цього вторгнення з минулого.
Григорій повернувся до Анни. В його обличчі була ніяковість, але очі світилися рішучістю.
– Аню, – почав він, голос затремтів, – поїхали до міста. Відновимо тобі документи. Подаси на розлучення. А потім… потім вийдеш за мене?
Анна дивилася на цього великого, сильного, але зараз такого сором’язливого чоловіка. Шок ще не минув, але його витіснило нове, тепле відчуття. Вона всміхнулася.
– Можна я подумаю? – кокетливо запитала. – Чи відповідь має бути негайно?
Григорій почервонів і… уперше за багато років засміявся.
Вони хотіли розписатися тихо, без гомону, без гостей. Але в селі таємниць не буває. Через пару днів знала вже вся округа: на фермі буде весілля.
І люди прийшли. Хто з пирогом, хто з медом, хто з бочкою квасу. Староста приніс гітару. Єлизавета Петрівна — подарунки. Діти носилися довкола, сміялися, гралися.
Стіл був довший за дорогу до річки. Пісні лилися, мов вино. А в самому центрі — молодята. Рука в руці. Серце до серця.
Григорій тримав Анну за руку і дивився на Дмитра, який уперше за довгі роки сміявся відкрито. На людей, на небо, на дім, що нарешті став домом.
Він знав одне:
Вони не просто знайшли одне одного.
Вони врятували одне одного.
І тепер — разом — будуть будувати майбутнє.
Велике. Світле. Спільне.
