— Тримайте, — дівчина буквально впихнула мені згорток просто в руки, а слідом — щільний важкий пакет. — Будь ласка.
Електричка сіпнулася на стику рейок, і я ледь втримала неочікувану ношу. У згортку щось заворушилося. Я розгорнула край тканини — і зустрілася поглядом з дитиною. Немовля. Живе, тепле, з великими карими очима, які дивилися на мене з якоюсь незбагненною довірою.
— Зачекайте! — вирвалося в мене, але дівчина вже пробиралася до виходу крізь натовп дачників із розсадою та сумками.
Двері зашипіли й зачинилися. Вона вискочила на платформу якогось забутого Богом полустанка і зникла в травневих сутінках. Потяг рушив.
— Сергію, ти бачив це? — я досі не могла прийти до тями.
Чоловік відірвався від кросворда, глянув на мене, потім — на дитину:
— Що ти кричиш? Що в тебе там?
— Жінка… просто віддала й утекла.
Пасажири почали озиратися. Бабуся навпроти похитала головою:
— Підкинута, значить. Треба в поліцію звертатися.
Малюк глибоко зітхнув і притиснувся щічкою до моєї куртки. Від нього пахло молоком і чимось солодкуватим — здається, дитячою присипкою. У пакеті щось зашурхотіло.
— Може, подивимось, що там? — запропонував Сергій.
Він заглянув усередину й зблід. У пакеті лежали гроші — акуратні пачки, перев’язані банківськими резинками. І записка: «Його звати Тимофій. Народився 3 березня. Пробачте».
До нашої станції залишалося сорок хвилин. Сорок хвилин я тримала на руках чужу дитину, не розуміючи, що робити. Сергій намагався додзвонитися до поліції, але зв’язок у електричці то з’являвся, то зникав.
— Алло? Так, нам тут… дитину передали… Алло?..
Тимофій мирно задрімав. Його дихання було тихим, майже невагомим. На зап’ясті — червона ниточка з маленьким золотим хрестиком.
— Щойно приїдемо — відразу до відділку, — вирішив Сергій.
Але на станції Лугове дільниця виявилася зачиненою. На дверях висіла табличка: найближчий робочий пункт — у райцентрі, за тридцять кілометрів звідси.
— Поїдемо додому, — я міцніше притиснула малюка. — Розберемося зранку.
Сергій мовчки кивнув і поніс пакунок до машини. Ми їхали мовчки. Лише фари виривали з темряви стовбури беріз, ніби хтось миготів між ними. Можливо, вона — та сама дівчина, що віддала своє дитя першій-ліпшій у потязі?
Удома я обережно розгорнула Тимофія на столі. Чистенький, доглянутий, у хорошому комбінезончику. А в одній із кишень знайшлася ще одна записка: «Алергій немає. Їсть суміш «Нутрилон».
— Слухай, — Сергій рахував купюри, плутався. — Тут цілий статок. На будинок вистачить. На пристойний будинок.
Малюк прокинувся й заплакав — тихо, без істерики, ніби вибачаючись. Я взяла його на руки, він уткнувся носиком у мій светр і втихомирився.
Так почався новий розділ нашого життя.
Зранку я годувала Тимофія з пляшечки — у місцевій крамниці знайшлась потрібна суміш — коли приїхав дільничний Петрович.
— Показуйте підкинутого, — він опустився на лавку, видно було, що це в нього не перший такий виклик.
Поки Сергій розповідав про поїздку, я дивилася на Тимофія. Всередині все стискалося — ось-ось заберуть.
— Записка є? Гроші? — Петрович почухав потилицю. — Ну, тепер почнеться тяганина. Спершу — в дитбудинок, доки мати не знайдеться.
— А якщо… ми самі? — несподівано для себе сказала я, притискаючи малюка до грудей.
Дільничний насупився:
— Це як?..
— Тимчасово прихистимо. Поки будете шукати матір.
Сергій здивовано поглянув на мене. Ми були в шлюбi вже п’ять рокiв, але дiтей так i не з’явилося. Лiкарi казали — все гаразд, а от не виходить.
— Так не можна, — Петрович пiдвiвся. — Потрiбнi документи, опiка…
— Петрович, ну давай по-людськи, — Сергiй винiс iз погребу пляшку самогону.
Через три години вони з дiльничним вийшли з ганку. Петрович був рум’янiший, нiж прийшов, i доброзичливо плеснув чоловiка по плечу:
— Подзвони Надiї Павлiвнi з опiки. Скажи, що я просив. У неї добре серце.
Надiя Павлiвна виявилася жiнкою в роках, з добрими, хоч i втомленими очима. Приїхала за кiлька днiв, оглянула дiм, перевiрила холодильник.
— Умови пiдхiднi, — кивнула вона. — Але порядок є порядок. Оформлюємо тимчасову опiку, а далi — через суд, якщо мати не з’явиться.
— А грошi? — запитав Сергiй.
— Якi грошi? — вона суворо подивилася поверх окулярiв. — При дитинi їх не було. Так i запишемо.
Ми переглянулися. Пакет сховали в пiдземку, пiд банки з огiрками й помiдорами.
Почалися мiсяцi простої сiльської буденностi, але вже з дитиною. Тимофiй рiс, як на дрiжджах: у три мiсяцi перевертався, у п’ять — сидiв, тримаючись за мої пальцi. Сусiдка Нюра допомагала навчитися сповивати, купати, варити кашки.
— Мiцний хлопчик, — казала вона. — Точно ваш, рiдненький.
Увечерi ми з Сергiєм клеїли шпалери в дитячiй, фарбували пiдвiконня, робили полички для iграшок, яких ще не було.
— Маш, а раптом вона повернеться? — якось запитав чоловiк.
Я похитала головою. Та дiвчина бiльше не з’являлася. Петрович перевiрив записи камер — лише розмите зображення, обличчя не впiзнати.
— Мабуть, загубилася десь, — зiтхнув вiн. — Хоч би про дитину подумала.
Але я в це не вiрила. Пам’ятала її погляд у напiвтемрявi вагона — рiшучий, ясний. Вона знала, що робить.
Восени прийшли документи про тимчасову опiку. Тимофiй вже впевнено повзав, хапався за меблi, смiявся, коли Сергiй будував гримаси. I одного разу вiн показав на чоловiка пальчиком i сказав:
— Тато.
Сергiй застиг з ложкою в руцi. Потiм його обличчя розплалося в усмiшцi, нiби вiн чекав цих слiв усе життя.
— Тато, — повторив Тимофiй, задоволений собою.
Того вечора ми вирiшили: будемо боротися за усиновлення. До кiнця.
— Мамо, я вирiшив, — Тимофiй увiйшов на кухню, високий, вiсiмнадцятирiчний. — Подаю документи на фiлфак. Хочу викладати лiтературу.
Я вiдклала тiсто, витерла руки об фартух. Вiд своєї бiологiчної матерi вiн успадкував темнi очi та впертий пiдборiддя.
Все iнше — наше: звичка читати за їжею, манера смикати комiр, любов до тварин.
— Фiлфак — чудовий вибiр, — усмiхнулася я.
— Знаєш, — син сiв за стiл, — наснився дивний сон. Нiби я в електричцi, а жiнка передає менi щось важливе.
Ми з Сергiєм знову переглянулися. Тимофiю виповнилося шiстнадцять, коли ми розповiли йому правду — про потяг, про дiвчину, про записку. Вiн довго мовчав, а потiм мiцно обiйняв нас обох.
— Ви мої справжнi батьки. Тi, хто мене виростив.
Про грошi ми розповiли пiзнiше — вже коли Тимофiй подорослiшав. Пакет весь цей час зберiгався в банку на його iм’я. Сума була значна — вистачило б на квартиру в мiстi або старт власної справи.
— Витрачу з розумом, — пообiцяв вiн. — Може, школу вiдкрию. Або сiльську бiблiотеку.
Вiн завжди був особливим. У п’ять рокiв читав по складах, у сiм — вiльно переказував дорослi книги. Вчителi в мiсцевiй школi не знали, що з ним робити: розв’язував задачi за старшi класи, складав вiршi, органiзував театральний гурток iз односельцiв.
— Тиме, снiданок готовий! — гукнув Сергiй iз веранди.
— Йду, тату!
За столом зiбралася вся наша маленька родина. Кiт Барсик-третiй терся об ноги, а пес Дружок випрошував шматочок млинця. Звичайний лiтнiй ранок у Луговому.
— Мамо, а ти нiколи не шкодувала? — раптом запитав Тимофiй. — Що тодi не вiддала мене в дитбудинок?
Я подивилася на сина — на його живi очi, на те, як вiн тримає горнятко — точно як Сергiй. На книжку Бродського, що стирчала з кишенi.
— Нi разу.
— А якби вона повернулася?
Це питання багато рокiв не давало менi спокою. Кожен дзвiнок у дверi викликав внутрiшнiй трем. Але роки минали, страх зникав.
Тимофiй став частиною нашого життя не по кровi, а по кожному кроцi, кожнiй безсоннiй ночi, кожному слову, сльозi й усмiшцi.
— Я б подякувала їй, — вiдповiла я щиро. — За те, що довiрила нам тебе.
Син кивнув i повернувся до їжi. Восени вiн поїде в мiсто вчитись. Повернеться iншим — дорослим, самостiйним.
Але для нас вiн завжди буде тим самим малюком з електрички, що перевернув наше життя.
Сергiй упiймав мiй погляд i пiдморгнув. Ми впоралися. Виростили чудову людину. Не важливо, що не ми дали йому життя. Ми дали йому дiм, любов i майбутність.
А бiльше й не треба.
— Мамо, закрий очi, — Тимофiй обережно взяв мене за руки. — Тату, не пiдглядай.
— Ну що за сюрпризи, — пробурмотiв Сергiй, але в голосi прозвучала радiсть.
Пахло свiжими тирсою та фарбою. Пiд ногами хрустiв гравiй нової дорiжки. Десь поруч гудiла бензопила — будiвництво йшло повним ходом.
— Вiдкривайте!
Я розплющила очi й застигла. На мiсцi нашої старої, перекошеної хати тепер стояв просторий новий дiм — з великими вiкнами, терасою, ганком i теплою аурою затишку.
Колоди свiтилися на сонцi, дах блищав темно-зеленою черепицею.
— Тимофiю… це ж…
— Це ваш новий дiм, — син обiйняв нас обох. — Пам’ятаєте тi грошi? Я ж казав — витрачу з розумом.
Йому було двадцять вiсiм. Працював учителем лiтератури в мiськiй гiмназiї, улюбленець учнiв. Нещодавно одружився з Катею — викладачкою iсторiї.
— Синку, та не можна ж так, — Сергiй змахнув сльозу. — Це твоє, твоє майбутні.
— Моє майбутні — це ви, — Тимофiй повiв нас до дому. — Ходiмо, подивитесь усерединi.
Пахло деревом i теплом. Простора кухня з росiйською пiччю — про яку я мрiяла роками.
Вiтальня з камiном, полички на стiнах уже чекали книг. Спальня з видом на сад з яблунями.
— А це що? — я зупинилася бiля дверей з табличкою «Дитяча».
— Ну… — Тимофiй почухав потилицю — точнiсiнько як Сергiй. — Катя вагiтна. Хотiли сказати за святковим столом, але…
Я обiйняла сина, притиснувши лице до його плеча. Коло замкнулося. Колись незнайомка передала нам дитину. Тепер наш хлопчик сам стає батьком.
— Дiд! — видихнув Сергiй, плюхнувшись на стiлець. — Оце так, дiд!
— I бабуся, — засмiявся Тимофiй. — Найкращi на свiтi.
Увечерi за новим столом зiбралася вся наша родина. Катя розкладала салати, Сергiй наливав домашнє вино. Тимофiй читав уголос Мандельштама — давня сiмейна традицiя.
— Знаєш, — задумливо сказав вiн, вiдклавши книжку. — Iнколи думаю про ту жiнку. Де вона зараз? Як склалося її життя?
— Може, дивиться на тебе i радiє, — припустила Катя.
— Хотiв би я сказати їй… — Тимофiй замовк.
— Що? — тихо запитала я.
— Що все вийшло. Що я вирiс щасливим. Що її син живе в любовi та турботi. Що її подарованi грошi допомогли створити дiм для тих, хто став менi родиною. I просто… дякую. За все.
За вiкном щебетали солов’ї. У нашому новому домi було тепло й затишно. На стiнi висiло перше сiмейне фото — я з Тимофiєм на руках, Сергiй обiймає нас.
Усе справдi було добре.