Марина й уявити не могла, що колись опиниться в такій ситуації. Ресторан «Бєлуга», де тридцять років тому Віктор зробив їй пропозицію, став тепер місцем його таємних побачень. Вона стояла біля панорамного вікна й спостерігала, як її чоловік ніжно переплітає пальці з молоденькою білявкою, якій ледве виповнилося двадцять п’ять.
— Ти особлива, — долинуло до Марини, і знайомий голос раптом прозвучав до болю чужим.
Дівчина грайливо усміхалася, демонструючи бездоганні зуби й ямочки на щоках. Її доглянуті пальці з ідеальним манікюром ніжно торкалися зап’ястя Віктора.
— А як же дружина? — надувши губки, прохихотіла брюнетка.
— Марина? — Віктор недбало махнув рукою. — Вона зайнята квітами й серіалами. Розумієш, у нашому віці… — і багатозначно замовк.
Марину охопило відчуття задухи, а руки зрадницьки затремтіли. Тридцять років разом, троє дорослих дітей, безліч вечорів удвох — усе це перекреслив один байдужий жест.
Перша реакція — увірватися до залу, влаштувати скандал, вилити їм на голови вино. Але щось її зупинило — чи то роки витренованого самовладання, чи природна стриманість.
Повернувшись додому, Марина машинально заварила чай і сіла у своє улюблене крісло. Погляд упав на теку з документами в шафі — тими, що вона підписувала на прохання чоловіка останні п’ять років.
— Люба, це лише формальність, — згадала вона його слова. — Потрібно для податкової оптимізації.
Тепер, гортаючи папери тремтячими пальцями, вона усвідомлювала, що відбувається насправді. Будинок, дача, три автосалони, мережа ресторанів — усе зареєстровано на неї.
Віктор, побоюючись перевірок, поступово переписав усе на Марину, вважаючи її вірною та безвольною.
Марина сумно всміхнулася. Як же він помилявся. За роки шлюбу вона навчилася не тільки вирощувати орхідеї й пекти торти, а й уважно стежити за розвитком сімейного бізнесу, залишаючись у тіні.
До півночі сльози висохли. На зміну відчаю прийшла холодна рішучість. Вона дістала щоденник і почала планувати. Їй потрібно було лише п’ять днів.
Перший день розпочався з дзвінка адвокатові.
Олена Сергіївна, авторитетна юристка з сімейного права, уважно вивчала документи, поки Марина нервово постукувала пальцями по столу.
— Вітаю, — сказала юристка, поправляючи окуляри. — Юридично ви єдиновласна власниця усього бізнесу.
— А довіреність, яку я йому виписала?
— Можемо анулювати хоч зараз.
Марина подивилася на осіннє листя за вікном. Тридцять років вона була зразковою дружиною — підтримувала, прощала, надихала. Настав час подумати про себе.
— Почнемо діяти, — твердо сказала вона.
Увечері того ж дня Віктор повернувся пізно. Від нього тхнуло дорогими парфумами. Марина, як завжди, подала вечерю.
— Ти сьогодні якась інша, — зауважив він, витираючи губи серветкою.
— Просто втомилася, — усміхнулася Марина. — До речі, завтра не готуй вечерю. Я зустрічаюся з подругами.
Віктор кивнув, втупившись у телефон. Марина помітила, як він усміхається, читаючи повідомлення.
На другий день вона обійшла всі банки, де були спільні рахунки. Це зайняло кілька годин — Віктор розміщував гроші у різних фінустановах. До вечора більша частина коштів уже лежала на нових рахунках, відкритих виключно на ім’я Марини.
— Пані Соколова, можливо, залишити невеликий резерв? — обережно спитав банківський менеджер.
— Ні, — похитала головою Марина. — Переводьте все.
Удома на неї чекав букет троянд — Віктор дарував їх, коли почувався винним. Раніше це зворушувало Марину, а тепер викликало лише гірку усмішку.
На третій день вона зустрілася з Михайлом Петровичем, давнім бізнес-партнером.
— Розпрощатися з автосалонами? — здивувався він. — Але ж вони стабільно приносять прибуток!
— Саме тому зараз ідеальний момент, — спокійно відповіла Марина. — Ринок росте.
До вечора підписали попередні угоди. Тепер у Марини був надійний фінансовий тил.
Четвертий день виявився найважчим емоційно. Рука тремтіла, коли вона ставила підпис.
— Ви впевнені у своєму рішенні? — запитала нотаріус, жінка її віку.
— Цілком, — відповіла Марина, випроставши плечі.
Наступним кроком була зустріч з агентом з нерухомості. Сімейний маєток, збудований п’ятнадцять років тому, тепер офіційно належав їй.
— Я хочу оформити документи на виселення, — сказала вона, дивлячись юристові прямо в очі.
— Але ж це ваш чоловік… — розгублено почав той.
— Колишній, — поправила Марина. — І в нього є рівно сім днів, щоб зібрати речі.
П’ятий день розпочався з візиту до салону краси. Марина обрала елегантну чорну сукню, зробила ідеальну зачіску та ретельно наклала макіяж.
— Любий, — зателефонувала вона Віктору. — Давай зустрінемось сьогодні ввечері в «Бєлузі». Нам потрібно поговорити.
— Звісно, кохана, — з полегшенням озвався він. Напевно, подумав, що вона готова його пробачити.
Ресторан зустрів їх м’яким освітленням і живою музикою. Віктор, як завжди бездоганно вбраний, самовдоволено усміхався з нотками поблажливості.
— Я замовив твоє улюблене вино, — сказав він, підсуваючи келих.
— Дякую, — спокійно відповіла Марина й дістала з сумочки теку з документами. — Але сьогодні пригощаю я.
Вона акуратно почала викладати на стіл один за одним документи: заяву на розлучення, ордер на виселення, банківські виписки, угоди про продаж бізнесу.
Обличчя Віктора змінювалося з кожним новим аркушем. Спершу здивування, потім тривога, далі — справжній шок.
— Що все це означає?! — голос зірвався на хрип. — Ти з глузду з’їхала?!
— Навпаки, любий. Вперше за багато років я думаю абсолютно тверезо, — Марина зробила ковток вина. — Пам’ятаєш цей столик? Саме тут ти шепотівся зі своєю юною пасією п’ять днів тому.
Віктор зблід.
— Ти все не так зрозуміла…
— Якраз усе правильно. Вперше за тридцять років, — вона поклала перед ним ручку. — Підписуй.
— Ти не можеш так вчинити! — він гримнув кулаком по столу. — Це мій бізнес! Мої гроші!
— Уже ні. Ти сам усе оформив на мене, забув? — Марина ледь усміхнулась. — «Просто формальність, люба. Для податкової оптимізації.»
У цей момент до залу увійшла та сама блондинка. Вона прямувала до них, але зупинилася, почувши голос Віктора:
— Ти залишила мене без копійки! Продала автосалони! Перевела всі рахунки!
Дівчина завмерла, її очі округлились. Вона мовчки розвернулась і поспішно залишила ресторан.
— Диви, — з іронією мовила Марина, — схоже, твоя обраниця віддає перевагу чоловікам із грошима.
— Я подам до суду! — просичав Віктор. — Я доведу…
— Що саме? Що сам переписав на мене весь бізнес? Чи що зраджував дружині? — вона підвелася з-за столу. — У тебе тиждень, аби зібрати речі. Рахунок, будь ласка!
Наступного ранку задзвонив телефон. Віктор, схоже, не спав усю ніч, і його голос тремтів.
— Марино, давай поговоримо… Я все поясню…
— Нам більше нема про що говорити, — спокійно відповіла вона й поклала слухавку.
За годину зателефонувала його мати, Антоніна Павлівна. Завжди сувора, тепер вона мало не плакала в трубку:
— Мариночко, дитино, що ж ти робиш? Вітя місця собі не знаходить. Він же тебе любить!
— Тридцять років любові — достатньо, аби зрозуміти її справжню ціну, — відповіла Марина й вимкнула телефон.
День вона присвятила догляду за собою. Вперше за довгий час дозволила собі повний спа-догляд: масаж, обгортання, маски — усе те, на що раніше не вистачало часу. Увечері вона зайшла в улюблену кав’ярню й почула знайомий голос:
— Марино, це правда? Увесь місто тільки про це й говорить! Кажуть, ти вигнала Віктора з дому?
— Ще ні. В нього є п’ять днів, — Марина зробила ковток капучино. — Сядеш?
Світлана вмостилась навпроти, не зводячи з подруги здивованих очей:
— Але як… як ти наважилася? Після стількох років…
— Знаєш, — Марина задумливо крутила корицю в чашці, — іноді достатньо однієї миті, щоб усе переосмислити. Я побачила їх разом — його і ту дівчину. Вона ж ровесниця нашої доньки! І раптом зрозуміла: це не перший раз. Просто раніше я закривала очі, переконувала себе, що все налагодиться…
— А тепер?
— А тепер я не хочу більше бути фоном у його житті. Не хочу удавати, що нічого не бачу, терпіти його зневагу, гадати щовечора, де він і з ким.
Світлана мовчала, крутячись із ложечкою в руках:
— Знаєш… я тобі заздрю. У мене теж не все гаразд з Павлом, але отак от наважитися…
— Головне — зробити перший крок, — Марина накрила долонею руку подруги. — Далі буде легше.
Повернувшись додому, вона помітила, що Віктор уже забрав частину речей. У гардеробній зяяли порожнечі, зникли костюми й колекція годинників. На туалетному столику залишився лише її парфум — аромат, який тепер здавався надто солодким.
Марина відчинила вікно, впускаючи свіже повітря. Настав час змінювати не лише життя, а й запахи, звички, смаки. Пора стати собою — тією жінкою, якою вона завжди мріяла бути, але боялась.
Сьомий день почався з несподіваного візиту.
На порозі стояла вона — та сама блондинка з ресторану. Без макіяжу й дизайнерського вбрання дівчина виглядала зовсім юною та розгубленою.
— Можна зайти? — її голос тремтів. — Мені потрібно з вами поговорити.
Марина мовчки відійшла, впускаючи гостю. В вітальні дівчина нервово теребила ремінець сумочки:
— Мене звуть Аліна. Я… я не знала, що він одружений. Віктор Олександрович казав, що живе сам, що його колишня дружина давно за кордоном…
— Сідай, — Марина вказала на крісло. — Чай, кава?
— Ні, дякую, — Аліна похитала головою. — Я прийшла вибачитись. І попередити вас.
— Про що?
— Віктор Олександрович… дуже розлючений. Учора я випадково почула його розмову. Він хоче оскаржити всі угоди, каже, що ви його обдурили, скористалися його довірою…
Марина посміхнулась:
— Хай спробує. У мене є відеозаписи всіх підписань, нотаріальні засвідчення, свідки. Я готувалась до цього не один день.
— Ви така… сильна, — Аліна підвела очі. — Я б так не змогла.
— Зможеш, — м’яко відповіла Марина. — Коли настане твій час. Головне — пам’ятай, що ти варта кращого.
Після її відходу Марина довго стояла біля вікна. За цей тиждень вона наче прожила нове життя. Кожен день приносив відкриття — про себе, про людей, про справжню ціну стосунків.
Увечері задзвонив телефон. Донька з Лондона:
— Мамо, я все знаю. Завтра першим рейсом лечу до тебе.
— Не потрібно, люба. Я справляюся.
— Я знаю, що справляєшся. Але я хочу бути поряд. Ти ж моя мама.
В трубці почулось тихе схлипування:
— Пробач, що не бачила… не розуміла, як тобі було важко всі ці роки…
— Все добре, рідна. Іноді через біль ми стаємо сильнішими.
Після розмови Марина піднялась у спальню. На ліжку лежав конверт — останнє, що залишив Віктор. Усередині була коротка записка: «Ти ще пошкодуєш про це».
Марина спокійно порвала папірець і викинула в кошик. Погрози більше не лякали її. Вона знала — попереду нове життя, і вона до нього готова.
У дзеркалі відбивалась жінка з прямою спиною та гордо піднятою головою. Жінка, яка нарешті знайшла себе.
