Iван познайомився з Оленою у волонтерському центрi. Проте прийшов вiн туди не для допомоги нужденним, а з метою знайти собi дружину. На таку iдею його наштовхнув друг.
— Якщо дiвчина займається волонтерством i носить важкi пакунки зi снiданками для стареньких, то для чоловiка вона зробить ще бiльше, — переконував його приятель, коли Iван нарiкав на свою самотнiсть.
Перший шлюб Iвана завершився розлученням: його дружина виявилася ледащицею. Вона не хотiла анi працювати, анi по господарству клопотатися, анi допомагати свекрусi. А будь-якi претензiї сприймала як привiд для скандалу. Такий союз довго не протримався — вони розлучилися менш як за рiк. Пiсля цього Iван прожив у статусi холостяка цiлих п’ять рокiв.
З одного боку, самотнiсть його влаштовувала, але з iншого — вiн розумiв, що час уже завести сiм’ю.
— Одружитися тобi пора, сину. Тридцять дев’ять рокiв — пора i про дiтей подумати, та й менi помiчниця не завадить! — наполягала мати Iвана, Фаїна Романiвна.
— Мамo, я працюю над цим, — вiдповiв вiн i вирушив шукати iдеальну дружину, слiдуючи порадам друга.
Олену вiн помiтив одразу. Вона була дуже милою та сором’язливою дiвчиною. Її єдиним недолiком, як вона сама вважала, була велика родимка на щоцi, яка, на її думку, псувала зовнiшнiсть. Оленi було лише 22 роки, але вона вже давно мрiяла втекти вiд матерi, яка постiйно принижувала її, змушуючи вiдчувати себе нiкчемною. Через це у Олени не було серйозних стосункiв — вона соромилася власної зовнiшностi та вважала, що не заслуговує на гiдного чоловiка…
Тому, коли за нею почав доглядати Іван — імпозантний, дорослий і забезпечений чоловік, вона зраділа та без вагань погодилася на стосунки.
— У кіно підемо, так, Альонко? — Івану було зручно запрошувати її саме до кінотеатру. Квитки коштували недорого, а на ресторан витрачатися не доводилося. Альоні теж було комфортно: у темному залі він не бачив її обличчя.
Коли Іван прийшов знайомитися з її матір’ю, жінка відразу ж запитала:
— Що вам потрібно від моєї доньки? Вона ж замурзана, невже не знайшли когось кращого? Що з вами не так?
Альона слухала ці слова, а в її очах збиралися сльози.
— Вважаю, що ваша донька мені підходить, і я хочу одружитися з нею, — спокійно відповів Іван.
— Ну, якщо хочете — одружуйтеся. Але грошей на весілля я не дам, бо впевнена, що цей шлюб довго не протримається.
— Нам від вас нічого й не потрібно. Весілля святкувати не будемо, — відповів Іван.
Альона не стрималася й заплакала. Вона мріяла про білу сукню, про справжнє свято… Але, схоже, така, як вона, не заслуговує на казку.
— Досить скиглити, йди вмийся! — наказала мати, і дівчина покірно пішла.
— Отже, я правильно зрозумів, що ви не проти нашого шлюбу? — уточнив Іван.
— Авжеж, хто ще таку невдаху візьме?
— Гаразд, було приємно познайомитися. Мені час іти, — сказав Іван, хоча насправді був неприємно вражений. Але ворожість у родині Альони була йому на руку. Він знайшов підхід до дівчини: дарував турботу й ніжність, які його колишня дружина сприймала як належне. А для Альони навіть простий комплімент здавався дивом.
— Я подумав: якщо ти хочеш весілля, то воно буде, — витримавши паузу, сказав він.
— Справді? — очі Альони засвітилися від щастя. За ці слова вона була готова любити Івана до кінця життя.
— Так. Відсвяткуємо на дачі. Мати напече пирогів, ти приготуєш салати, а я подбаю про випивку. Друзів у тебе все одно майже немає, тож багато гостей не буде.
— Як це? Є ж Лєна, подруга з центру. І Жора, її брат, мій друг.
— Ну гаразд, запросимо Лєну, — кивнув Іван. — Але тещу кликати не будемо. Від неї користі ніякої.
Альона промовчала. Думка про весілля надихала її, оживляла. Іван вирішив, що святкувати будуть на початку вересня, коли дозріє врожай.
Щоб назбирати на сукню й макіяж, Альона взяла підробіток. Волонтерство приносило їй лише відчуття потрібності, але грошей не давало. А на життя вона заробляла у кол-центрі, де її ніхто не бачив, а лише чув її приємний голос.
Через півтора місяця в неї з’явилися невеликі заощадження. Вона розуміла, що на розкішну сукню грошей не вистачить, тож знайшла кілька бюджетних варіантів. Але Іван не дозволив їй витрачати накопичене.
— Краще віддай гроші мені. Легко жити, коли все готове! Ні, я не дозволю тобі робити безглузді витрати!
— Але ж без сукні не можна… Це ж весілля! Раз у житті!
— Навіщо тобі ця ганчірка? У мене на дачі в шафі вже одна є… Один раз вдягнена, а тепер місце займає.
— Не зрозуміла? Звідки в тебе весільна сукня? — Альона розширила очі від здивування.
— Колишня дружина витратила половину бюджету на сукню, вдягла її раз — і все.
— Чому ж вона її не забрала?
— Бо оплатив її я. І не віддав. Тепер розумію, що правильно зробив. Тож у тебе буде сукня, — розсміявся Іван. — Я, до речі, так і планував, що друга дружина її вдягне. На вихідних поїдемо на дачу: допоможеш матері з городом і сукню приміриш. Ти, звісно, не така фігуриста, як Людка, але можна буде підігнати.
Альоні зовсім не хотілося вдягати чуже вбрання. Воно запорошилося, мало неприємний запах і здавалося їй просякнутим сумом…
Але Іван наполіг. Альона приміряла сукню… і виглядала в ній, як лялька, якою колись накривали чайник, щоб довше зберігався тепло.
— Ого! Тобі навіть краще пасує! — оцінив Іван, натискаючи на потрібні «кнопки» в серці дівчини. — Ти ж у мене справжня красуня.
Альона ще раз глянула на себе в дзеркалі й раптом зрозуміла, що сукня вже не здається їй такою старомодною й дивною.
— Гаразд, але давай віддамо її в хімчистку?
— Хочеш — віддай. Мені байдуже, — байдуже знизав плечима Іван.
Він у свій весільний костюм не вміщався, тож вирішив бути в шортах і майці.
— Це тобі треба сукня, а я буду по-простому, — відмахнувся він.
— Ну… як хочеш, — засмутилася Альона. — Я буду з букетом. А ти — у шльопанцях…
— Мати тобi букет збере з садових квiтiв. Мiй товариш привезе фотоапарат, буде знімати, торт купимо в дачному магазині… — нiби не помiчаючи докору в голосі нареченої, продовжив Іван. — Макiяж i зачiску сама зробиш, це не складно. Нема чого витрачати гроші. Все, досить балакати! Йди на город, моркву треба прополоти.
Альона промовчала. Вона хотіла виглядати гарно у свій особливий день, тому зберегла трохи грошей на макіяж і зачіску, незважаючи на те, що Іван змусив її віддати зарплату на продукти до святкового столу.
Окрилена майбутнім весіллям, Альона не помічала недоліків у своєму нареченому. Його ощадливість вона сприймала як чесноту, а бажання командувати — як прояв турботи. Вона намагалася догодити його матері, а Фаїна Романівна радо навантажувала майбутню невістку роботою на дачі так, що у дівчини ледь залишалися сили повернутися до міста.
Коли до весілля залишилося зовсім небагато, Альона була в гостях у Івана, і по телевізору йшла передача про Санкт-Петербург.
— Яке гарне місто! Ніколи там не була, але дуже хотіла б побувати… — мрійливо сказала Альона.
— А що тобі там робити?
— Гуляти, насолоджуватися красою… Це ж жива історія!
— Ти сама, жива історія.
— Ось, реклама автобусного туру! Недорого… Я могла б заробити на цю поїздку… — тихо сказала Альона. — Може, після весілля поїдемо? Ти ж казав, що візьмеш відпустку…
— Який ще Петербург, Альона? Я все вже вирішив: медовий місяць проведемо у матері на городі, — відрізав Іван. — Ти тепер частина нашої родини, повинна допомагати!
Івана наче підмінили. Він схопив Альону за плечі і почав трясти. Вона заніміла від страху.
— Що мовчиш?! Думала, нареченого знайшла і на шию йому сядеш?! Мати моя повинна гарбатитись, а ти відпочивати?!
— Так… — прошепотіла Альона.
— Голосніше!
— Так! — сльози бризнули з її очей.
— Іди вмийся. І щоб більше ні слова про дурниці!
Алена вирвалася і кинулася до дверей. Вона хотіла втекти від Івана якнайдалі. Йти додому не хотілося, тому вона подзвонила єдиній подрузі, Лені.
— Приїжджай, бабуся у санаторії, ми з Жорою дивимось фільм, — запросила Лена.
Алена приїхала, її руки тремтіли. Друзі зрозуміли, що сталося щось погане. Лена зробила чай, і Алена все розповіла.
— Ти мовчала?! — обурилася Лена. — Це ж не любов, а тиранія!
— Але він мене любить…
— Дуже любить! Йому потрібна домогосподарка, а не дружина! Він змушує тебе носити сукню його колишньої дружини, сам не витратив ані копійки на святкування, а ти ще й стіл накривати маєш? Очнись, Альона!
— То мама мала рацію, що таку, як я, ніхто не полюбить? — Альона розридалася.
— Чому ти так вважаєш? — Жора подивився на неї.
— Я негарна, в мене родимка… Якби були гроші, я б її прибрала!
— Це неважливо. Є принаймні один хлопець, якому ти подобаєшся саме така, — тихо сказав Жора.
— Івану?
— Забудь про нього! — обурилася Лена. — Він тебе просто використовує!
— А кому я тоді потрібна?..
Жора не наважився зізнатися в почуттях. А наступного дня купив букет і пішов до Альони на роботу. Коли вона вийшла, він простягнув їй квіти.
— Це що? — здивувалася вона.
— Альона, слухай…
— Що тут відбувається?! — несподівано з’явився Іван. — Уже до весілля роги мені наставляєш?! В машину, швидко!
Альона не зрушила з місця.
— Я сказав, пішла!
Він схопив її за зап’ястя. Альона злякано подивилася на Жору, і той вперше в житті набрався сміливості: схопив Івана за край сорочки.
Іван розгубився і відпустив руку Альони.
Альона відскочила і сховалася за спиною друга, через що Жорі дісталося чимало. Іван замахнувся і вдарив його. На щастя, хлопцеві пощастило: зуби залишилися цілими. На сутичку відреагувала охорона, і Івану довелося зникнути, щоб уникнути проблем.
— Як ти? — Жорі надали першу допомогу.
— Все гаразд.
— На камерах є запис нападу, — повідомив охоронець, який добре знав Альону і хотів допомогти.
— Дякую, це стане в пригоді… — тихо сказала вона.
Лена зустріла брата з усмішкою:
— Шрами прикрашають чоловіка. Ти молодець. А ти, Олено, повинна розірвати стосунки з Іваном, поки він не скалічив тебе чи твоїх близьких.
Альона погодилася. Того вечора вона остаточно позбулася ілюзій.
— Я хочу подарувати тобі подарунок трохи раніше, я збирав гроші до твого дня народження, — зізнався Жора, витягуючи з кишені невеликий конверт.
— Справді? Не варто було… — зніяковіла вона.
— Тут достатньо, щоб ти могла видалити родимку. Якщо це допоможе тобі почуватися впевненіше і краще, — Жора відвів погляд.
Альона не стрималася і кинулася його обіймати.
— Дякую! Я… навіть не знаю, як тобі віддячити.
— Просто не зв’язуйся більше з аб’юзерами. Є багато чоловіків, які цінуватимуть у тобі душу, а не зовнішність.
Альона подивилася на Жору і все зрозуміла.
Розставання з Іваном було важким. Чоловік відступив лише після того, як Альона і Жора подали заяву в поліцію.
Після цього Іван зник з її життя, вирішивши шукати нову дружину (або жертву).
Через кілька днів Альона з хвилюванням йшла до клініки, щоб позбутися ненависної родимки і почати нове життя. Вона думала про те, що саме зараз нарешті відчувала себе щасливою. Жора зізнався їй у почуттях, і вони вирішили жити разом. Мати знайшла нову роботу і перестала її дорікати, а на роботі Альону чекало підвищення.
Сонце ніжно гріло, співали птахи, і на душі було добре. Проходячи повз вітрину, Альона глянула на своє відображення і раптом усвідомила, що краса — всередині, а щастя не залежить від розташування родимок.
— Добрий день, це Альона Савельєва. Я хочу скасувати запис. Так, я передумала. Вирішила залишити все, як є, — сказала вона, зателефонувавши до клініки, і завершила виклик. На душі стало ще радісніше. А коли Жора дізнався, що вона вирішила залишитися собою, в її животі запурхали метелики.
— Я радий, Олено! Радий, що ти така, яка є. І я кохаю тебе саме такою.
— А я тебе люблю! — усміхнулася вона. — Знаєш, давай витратимо ці гроші на подорож?
— Давай! Як щодо Санкт-Петербурга?
— Я якраз давно мріяла там побувати, — погодилася Альона. Вона зрозуміла, що Жора — ідеальний, чудовий хлопець. І як вона раніше не здогадалася, що вони дві половинки одного цілого?!
