Донька пізно повернулася з клініки, де працювала медсестрою в травматології. Довго милася, а потім у халаті зайшла на кухню.
— На сковороді котлети й макарони, — запропонувала мама, вдивляючись їй в обличчя й намагаючись зрозуміти, що з нею. — Втомилася, Люсю? А що з настроєм?
— Їсти не буду, і так я страшна, а якщо ще наберу вагу — то взагалі ніхто й не гляне, — похмуро відповіла Люся, наливаючи собі чай.
— Та з чого ти це взяла? — стрепенулася мама. — У тебе ж усе на місці: і оченята розумні, і ніс, і губи нормальні, не вигадуй, Люсю!
— Бо всі подруги давно заміжні, а я — ні! Подобаюся я тільки якимось нікчемним хлопцям. А ті, хто подобається мені, навіть у мій бік не дивляться. Що зі мною не так, мамо? — донька дивилася похмуро, чекаючи відповіді.
— Просто ти ще не зустріла свою долю, і все, час не настав, — спробувала заспокоїти її мама, але Люся ще більше розпалилася.
— От саме, що «оченята», бо маленькі. Губи тонкі, а ніс — ти подивися який! Були б гроші — я б пластику зробила, але ж ми бідні! Тому я вирішила, що вийду за когось калічного: у клініці є такі хлопці, яких після аварії чи травми їхні дівчата покинули. А що мені ще лишається? Мені вже тридцять три, чекати ніколи!
— Ну що ти, Люсю, що ти таке кажеш, у батька ж із ногами біда… Я думала, хоч зять на городі допомагатиме на дачі, це ж велика підмога, а то як жити? — з гаряча проговорилася мама й одразу ж заходилася виправдовуватися. — Ти не подумай, Люсю, але ж не всі багаті. Та й навіщо тобі самій каліка? Он Сашко, сусідський, — хлопець хороший, давно на тебе задивляється. Міцний такий, дітки будуть здорові, та й узагалі…
— Мам, ну припини, — обурилася Люся. — Твій Сашко ні на одній роботі довго не тримається, випити любить, та й про що з ним говорити?
— А навіщо з ним говорити? Я йому скажу — іди культиватором землю перекопай, потім обідатимемо. Або в магазин його пошлю. Ти ж знаєш, він хлопець добрий, старанний, може, у вас і вийде? — улесливо запропонувала мама.
Люся ж лише відсунула недопитий чай і підвелася.
— Я спати, мамо. Ну ти й даєш… А я думала, хоч ти вважаєш мене людиною, а ти, як і всі, думаєш, що я потвора…
— Люсю, доню, ти що? — мама кинулася за нею, але Люся тільки рукою махнула.
— Все, мамо!
І зачинила перед її носом двері до своєї кімнати.
Потім вона довго не могла заснути, згадувала хлопця, якого привезли нещодавно — йому ногу до щиколотки ампутували.
Ногу притисло плитою в напівзруйнованому будинку. Дім під знос, а він чомусь туди поліз. Витягли його не відразу, врятувати ногу не вдалося.
До нього ніхто не приходив. Хлопець молодий, ще й тридцяти нема.
Спочатку він так дивився на Люсю, тримав її за руку й заглядав у очі з благанням — одразу після операції.
Потім трохи оговтався, усе про себе зрозумів і похмуро, мовчки дивився в стелю. Чомусь їй було шкода його більше, ніж інших, може, тому, що до нього ніхто не приходив.
— Як думаєш, я зможу ходити? — не дивлячись у її бік, якось запитав він, і Люся твердо й упевнено відповіла:
— Звісно зможеш, усе загоїться, ти ж молодий!
— Усі так кажуть. Спробувала б сама без ноги пожити — що це за життя, — раптом розсердився хлопець і відвернувся до стіни, наче це вона була винна.
— А навіщо ти туди поліз? — у відповідь розсердилася Люся. — Сам винен!
— Здалося мені щось, — неохоче буркнув хлопець, і відтоді, коли вона заходила до палати, він відвертався до стіни.
Люся ж роздивилася його: очі світлі й холодні, мов крижинки. А обличчя дуже приємне. Шкода, що таке з ним сталося…
— Жалієш? — якось спіймав він її погляд. — Бачу, що жалієш. Ще б пак, мене тепер тільки й можна, що жаліти. Таких, як я став, не люблять.
— Таких, як я, теж не люблять, хоч і руки-ноги на місці. Бо я якась не така. Мене навіть не шкодує ніхто. Краще б уже без ніг була — хоч за це жаліли б, — огризнулася Люся, і так їй стало себе шкода, аж до сліз.
А Міша раптом уперше усміхнувся, дивлячись на неї.
— Ну ти й дурненька. Це ти, мовляв, некрасива? З глузду з’їхала? Та я на тебе дивлюся й мовчки заздрю тому, кого ти вибереш. Віриш?
Люся дивилася на нього широко розплющеними очима, і дивна річ — вона й справді йому повірила. І раптом сказала те, що давно крутилося на язиці:
— А якщо я тебе виберу, ти на мені одружишся? Мовчиш — значить, брешеш, я все зрозуміла!
Люся підвелася й пішла до дверей з ображеним обличчям.
А Міша, спираючись на лікті, як міг, підвівся й сів на ліжку, наче збирався бігти за нею. Потім згадав, що не може, й крикнув їй услід:
— Виходь за мене, Люсю! Клянуся тобі, скоро ніхто й не зрозуміє, що в мене з ногою. Я швидко відновлюся. Не йди, Люсю…

Вона зупинилася посеред коридору, ледь стримуючи сльози, але водночас раптом усвідомила — це він.
І зовсім не мало значення, що в неї ніс неідеальний чи очі не такі, як у глянцевих красунь, а в нього — проблеми з ногою. Просто вони зустрілися. І цього було достатньо.
Час настав — так, як колись казала мама…
Міша взявся за реабілітацію з неймовірною наполегливістю. Тепер у нього з’явилася мета: він хоче одружитися з дивовижною дівчиною, а отже — має стати на ноги заради їхнього спільного майбутнього.
Йому хотілося, щоб Люся більше не сумувала й не думала, ніби вона нікому не потрібна. Вона потрібна йому — дуже. Лише з нею він бачить своє життя й хоче бути поруч завжди…
— Ти що, закохалася нарешті, доню? — якось обережно поцікавилася мама. — Подивися на себе, як розквітла, а ж казала, що негарна.
Люся навіть не стала заперечувати. Вона літала, немов на крилах. Найбільше її бажанням було, аби Міша якнайшвидше почав упевнено ходити й звик до протеза.
Вони дедалі частіше й довше гуляли разом: спочатку у дворі клініки, а згодом — і засніженими передноворічними вулицями, що мерехтіли різнобарвними вогниками.
— Ось тут стояв дім, його вже знесли. Саме тут мене й завалило, — якось показав Міша.
— І навіщо ти туди поліз? Що тобі тоді здалося? Ти ж так і не розповів, — пригадала Люся.
— Сміятимешся, але я побачив там безпритульного цуценя — худенького, чорного з білими плямами. Подумав, що замерзне, хотів забрати додому, щоб не бути самотнім, — пояснив він.
— Дивись, он там якийсь пес худий, так жалібно дивиться, а підійти боїться.
— Та це ж, схоже, він і є! — зрадів Міша.
Пес одразу підбіг до них і, тримаючись на відстані, проводжав аж до самого дому…
— Ну й пощастило ж Люсі! Знайшла собі такого симпатичного чоловіка: молодшого за себе, ще й із квартирою та без свекрухи! — жартували подруги на її весіллі.
А Люсина мама навіть не стримала сліз, коли Міша вперше назвав її «мамою».
Він сам виріс у дитбудинку, рідних у нього не було зовсім. Хлопець він щирий і добрий, а найголовніше — вони по-справжньому люблять одне одного. Хай будуть щасливі.
А на дачні грядки — хай їм грець. Без цього можна прожити, хоча Мішко береться за будь-яку справу, і в нього все виходить.
Поки що Люся й Міша живуть утрьох — пес Кузьма так і залишився з ними. Та зовсім скоро їх стане четверо: у Люсі й Міші от-от народиться донечка…
Ніколи не варто впадати у відчай — інакше можна не помітити й не впізнати власне щастя.
Адже життя прекрасне саме своєю непередбачуваністю…





