Двадцять восьме грудня видалося на рідкість морозним, і навіть подвійні рами не рятували від відчуття крижаного подиху вулиці. Шибки затягнуло візерунками, крізь які ледь пробивалося сіре зимове світло. Світлана стояла біля підніжжя сходів, що вели на горище, і з тугою дивилася в темний проріз.
— Ну, мамо, давай, — голос чоловіка долинув уже з передпокою, супроводжуваний дзенькотом ключів. — Я швиденько: саморізи, піна, може, ще щось по акції прихоплю. А ти поки ялинку спусти, щоб час не гаяти.
Геннадій говорив так, ніби відправляв її не на неопалюване запилене горище, а на курорт.
Грюкнули важкі вхідні двері, відрізаючи Світлану від світу й залишаючи сам на сам із необхідністю лізти нагору. Вона щільніше закуталася в теплу флісову кофту, змерзло знизала плечима й ступила на першу сходинку.
Горище зустріло її холодом, який, здавалося, жив тут власним життям, окремо від усього будинку.
Світлана увімкнула ліхтарик на телефоні. Промінь вихопив із напівтемряви нагромадження речей, які шкода викинути, але неможливо використати. Скелети старих лиж, перев’язані шпагатом стопки журналів «Огонёк», якісь рулони, банки із засохлою фарбою.
Її чоловік був людиною ґрунтовною і нічого не викидав. «У господарстві згодиться», — ця фраза була його життєвим кредо, через яке дім повільно, але впевнено оброставав культурним шаром минулого.
Світлана обережно ступала по скрипучих дошках, намагаючись не вдаритися головою об низькі крокви. Ялинка мала бути в дальньому кутку, за старим комодом, який вони підняли сюди ще на початку нульових.
— Де ж ти, зелена радість… — прошепотіла вона, освітлюючи собі під ноги.
Замість довгої коробки з ялинкою промінь уперся у звичайну коробку з-під зимових чобіт. Вона стояла окремо, на чистій ділянці підлоги, ніби хтось спеціально виділив їй почесне місце. Коробку було так ретельно перемотано скотчем, наче її готували до відправлення в космос.
На кришці чорним товстим маркером, явно рукою Гени, було виведено: «НЕ ЧІПАТИ! НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ! ВИСОКА НАПРУГА!».
Світлана зупинилася.
Напис був у дусі Геннадія. Він любив вішати таблички «Не лізь — уб’є» навіть на ящик із безневинними дротами для зарядки. Але зазвичай такі попередження стосувалися інструментів або рибальського спорядження, яке він беріг, як зіницю ока.
Коробка виглядала надто легкою для інструментів. І надто маленькою для чогось справді небезпечного.
Цікавість — це давній інстинкт, який часто вимикає інстинкт самозбереження.
Світлана присіла навпочіпки. Холод від підлоги пробирав крізь капці, але вона цього вже не помічала. Нігтем підчепила край коричневого скотчу. Стрічка з неприємним звуком відклеїлася, потягнувши за собою верхній шар картону.
Серце почало битися десь у горлі. В голові промайнули варіанти: схованка від дружини? Пістолет із лихих дев’яностих? Компромат на конкурентів?
Світлана різко відкинула кришку, готуючись побачити що завгодно.
Але всередині лежали фотографії.
Звичайні, надруковані на щільному глянцевому папері, такі робили у фотосалонах двадцять років тому. Світлана з полегшенням зітхнула. Просто старі знімки. Мабуть, армійські чи студентські, де вони з друзями дуріють.
Вона взяла верхній кадр, піднесла його ближче до світла ліхтарика, щоб роздивитися деталі.
І в цю мить час для неї зупинився.
Їй стало спекотно. Не просто тепло, а задушливо, ніби на горищі раптом скінчився кисень і його місце зайняла порожнеча. Кров прилила до обличчя, у вухах задзвеніло, заклало слух.
З фотографії на неї дивився її чоловік. Геннадій.
Але це була зовсім інша людина. Не той Геннадій Петрович — начальник цеху металоконструкцій, який важить під сто кілограмів, на дачі ходить у камуфляжних штанях і щиро вірить, що справжнього чоловіка прикрашають лише шрам і борода.
На знімку стояв античний герой.
Молодий, років двадцяти двох, не більше. Його тіло було настільки рельєфним, ніби його вирізьбили з каменю, і блищало від щедрого шару олії. Кожен м’яз напружений, чітко окреслений. Він стояв у позі тріумфатора — ноги широко розставлені, руки підняті до неба.
Та найстрашніше було не в олії. І не в м’язах.
На Геннадієві не було одягу. Точніше, щось на ньому таки було, але назвати це одягом язик не повертався.
На ньому красувалися крихітні, сліпучо-золоті плавки-стрінги, які ледве прикривали чоловічу гідність.
А голову вінчав пишний убір із величезного пір’я, пофарбованого в різні кольори, — щось між короною вождя племені та реквізитом бразильського карнавалу.
Світлана відчула, як ноги стають ватяними. Вона буквально сповзла вздовж дерев’яної балки на підлогу, не зводячи очей із глянцевого прямокутника.
— Господи Ісусе… — прошепотіла вона, і голос її тремтів.
Тремтячими пальцями вона витягла наступний знімок.
Тут Геннадій постав у образі дикого звіра. На ньому було обтисле трико леопардового забарвлення з вирізом на грудях аж до пупка. Він стояв на чотирьох, хижо вишкіряючись у камеру, а на шиї теліпався шкіряний нашийник зі шипами.
Третя фотографія добила її остаточно.
Геннадій, загорнутий у рибальську сітку, накинуту на голе тіло, з пластиковим тризубцем у руках, пофарбованим сріблянкою. Він зображав Посейдона, що виходить із морської піни.
Світлану почало нудити. В голові закрутився вир думок — одна страшніша за іншу.
Вони прожили разом двадцять років. Вона знала кожну родимку на його спині, кожен шрам на руках. Знала, що він любить пельмені, ненавидить мелодрами і соромиться танцювати на весіллях.
Вона була переконана, що в молодості він розвантажував вагони з цементом і працював на будівництві, щоб прогодувати сім’ю. Він завжди казав, що його юність була важкою і трудовою.
А виявилося…
Виявилося, що її суворий чоловік, цей ведмідь, цей бастіон консерватизму, крутив стегнами перед публікою в золотих трусах?
Уява Світлани, підігріта шоком, малювала моторошні картини. Геннадій, що танцює на столі. Геннадій, якому засовують купюри за гумку тих жахливих плавок. Геннадій і заможні, нудьгуючі пані… А може, й не пані?
Їй стало фізично зле. Світ, який здавався таким міцним і зрозумілим, раптом розлізся по швах. Усі ці роки вона жила з незнайомцем. Із «Золотим леопардом», що ховався всередині начальника цеху.
Вона судомно згорнула фотографії назад у коробку, ніби ті були радіоактивними. Кришка лягла криво, але Світлані було байдуже.
Вона схопила свою страшну знахідку й поп’ятилася до виходу, забувши про ялинку. Зараз їй було не до свят. Зараз руйнувалося її життя.
Внизу, на кухні, було тепло й світло, та Світлану й далі трусило.
Вона поставила коробку на стіл. Потім сховала під стілець. Потім переставила на підвіконня за штору. Їй здавалося, що коробка світиться і пульсує, випромінюючи гріховну енергію.
Потрібно було випити. Негайно. Валер’янки, пустирника або коньяку.
У цю мить у замку заскреготів ключ. Двері з шумом розчинилися, впускаючи в дім хмару морозної пари.
— Світко! Приймай здобич! — пролунав із коридору знайомий бас. — Я там такий герметик узяв — закачаєшся! І саморізи загартовані, вічні!
Геннадій зайшов на кухню — величезний, рум’яний, у засніженій куртці. Він тупав ногами, збиваючи сніг, і виглядав уособленням простої чоловічої сили.
Він був схожий на лісоруба. На полярника. На кого завгодно — тільки не на того нафарбованого юнака в пір’ї.
Світлана дивилася на нього широко розплющеними очима, намагаючись накласти один образ на інший. Картинка не складалася.
— Ти чого така? — Геннадій стягнув шапку, скуйовдив п’ятірнею сивіюче волосся. — Бліда, як міль. Ялинка на ногу впала? Чи привид побачила?
Він весело хмикнув, задоволений власним жартом, і потягнувся до плити, де в казані нудилося м’ясо з картоплею.
— Гена… — голос Світлани звучав глухо, ніби з-під води. — Мені треба з тобою поговорити.
— Давай, тільки я спочатку поїм. Звіряче зголоднів, — відмахнувся він, дістаючи тарілку. — На морозі апетит, як у вовка.
Він накладав їжу з гіркою, передчуваючи ситний обід. Запах тушкованого м’яса й спецій наповнив кухню, але Світлану від нього тільки нудило.
Вона сіла навпроти, поклавши руки на коліна. Під столом її нога нервово вибивала дріб.
Геннадій їв швидко, з апетитом, відламуючи великі шматки хліба. Він був абсолютно спокійний і щасливий.
— Смачно! — похвалив він, витираючи губи серветкою. — Люблю, коли багато м’яса. Я ж хижак за природою. Мені без білка ніяк.
Світлану пересмикнуло. Це слово стало останньою краплею.
— Хижак? — перепитала вона, і в її голосі дзенькнули істеричні нотки. — Справжній хижак? А може… «Грайливий леопард»?
Геннадій завмер. Вилка з наколотим шматком картоплі зупинилася на півдорозі до рота.
Він повільно підняв очі на дружину. В його погляді майнуло нерозуміння, яке швидко змінилося настороженістю.
— Що? — тихо запитав він. — Який ще леопард, Світлано? Ти перегрілася на горищі?
— Або, може, «Золотий Купідон»? — продовжила Світлана, відчуваючи, як її несе. — Чи «Володар кілець і пір’я»? Як тебе там називали у твоєму… минулому житті?
Геннадій обережно поклав вилку на край тарілки. Його обличчя, ще хвилину тому рум’яне з морозу, почало стрімко міняти колір. Спершу воно стало багряним, а потім пішло плямами.
Він перевів погляд на підвіконня, де зрадницьки стирчав кут взуттєвої коробки.
— Ти відкривала коробку, — це було не питання. Це було констатування факту, важке, мов бетонна плита.
— Відкривала, — видихнула Світлана.
— Там було написано: «Небезпечно». Чорним по білому.
— Гена, хто це?! — Світлана більше не могла стримуватися.
Вона схопилася, вихопила з коробки фотографію «Посейдона» в сітці й жбурнула її на стіл перед чоловіком.
— Ти мені двадцять років брехав! Ти казав, що вагони розвантажував! Що на заводі в дві зміни гарував! А сам… сам стегнами крутив?! Ти що, був стриптизером?!
Геннадій закрив обличчя долонями. Його величезні плечі опустилися.
Зараз, у цій позі, грізний начальник цеху виглядав, як винний школяр, якого директор викликав «на килим» за розбите вікно.
На кухні зависло важке очікування. Навіть холодильник, здавалося, перестав гудіти.
— Світлано… — глухо долинуло з-під долонь. — Це був дев’яносто п’ятий рік.
— І що?! — Світлана майже кричала. — У дев’яносто п’ятому всі виживали! Але не всі вдягали стрінги й пір’я!
— Жерти було нічого! — раптом гаркнув Геннадій, віднімаючи руки від обличчя.
В його погляді було стільки туги й якоїсь по-дитячому щирої образи, що Світлана мимоволі захлинулася повітрям.
— Я не був стриптизером! — з огидою тикнув він пальцем у фотографію. — Та розплющ очі! Де ти там бачиш жердину? Де гроші? Це ж спорт!
— Який ще спорт? — розгублено перепитала Світлана. — Синхронне плавання в рибальській сітці?
— Бодибілдинг! — випалив Гена. — Конкурс «Містер Сталеві Сідниці». Обласний відбір у Будинку культури залізничників.
Світлана кліпнула. Картина в голові вперто не складалася.
— Містер… хто?
— Сталеві Сідниці, — похмуро повторив чоловік. — Мене хлопці з підвальної качалки підбили. Казали: «Генко, у тебе генетика шалена, ти сухий, рельєфний, усіх порвеш». А я ж тоді молодий був, дурний.
Він підвівся з-за столу, підійшов до вікна й уперся чолом у холодне скло, відвернувшись від дружини.
— Часи були страшні, Світко. Ти ж пам’ятаєш. На заводі зарплату по пів року не платили. Батько з інфарктом зляг. Мати щодня плакала, бо прати руками на всю ораву вже не могла — шкіра тріскалася до м’яса. Стара машинка зламалася, а нову купити — це як на Марс полетіти за цінами.
Він замовк, дивлячись на засніжене подвір’я.
— А там, на конкурсі, головний приз був — пральна машина «Вятка-Автомат». І мішок цукру. П’ятдесят кілограмів, Світло! Це ж було справжнє багатство. Валюта.
Світлана повільно опустилася на стілець. Злість відступала, поступаючись місцем дивному щемкому відчуттю в грудях.
Вона знову глянула на фото. Тепер перед нею був не розбещений нарцис.
Вона бачила дуже худорлявого, жилистого хлопця, який з усіх сил напружує м’язи, щоб здаватися більшим. Який, мабуть, намастився звичайною соняшниковою олією, нап’яв безглуздий костюм і вийшов ганьбитися перед юрбою заради того, щоб полегшити життя матері.
— А леопардовий костюм? — запитала вона вже зовсім іншим, тихим і м’яким тоном. — Звідки він узявся?
— Та це тітка Валя, костюмерка з ТЮГу, допомогла, — махнув рукою Гена, не обертаючись. — Пошила з того, що було. Списані штори після казки «Мауглі» та шматки старої диванної оббивки. Вона сказала, що леопард — символ чоловічої сили. А пір’я ми з віника надерли й гуашшю пофарбували.
Світлана уявила цю сцену: ТЮГ, старі штори, віник і її Гена — серйозний, як на партзборах, — приміряє золоті стрінги.
Усередині почала надуватися бульбашка сміху. Спочатку несміливо, а потім усе сильніше й сильніше.
— І ти… — вона фиркнула, намагаючись стриматися. — Ти виграв?
Геннадій обернувся. У його поставі з’явилася дивна, давно забута гордість. Він розправив плечі, втягнув живіт, і на мить у ньому знову промайнув той самий «Містер Сталеві Сідниці».
— Виграв! — твердо сказав він. — Перше місце. Одноголосно. Журі сказало, що моя довільна програма під пісню Валерія Леонтьєва «Казанова» була справжнім фурором. Зал аплодував стоячи.
Світлану прорвало.
Вона сміялася до сліз, до різі в животі. Уперлася чолом у стільницю, а плечі її тремтіли.
— «Казанова»! — простогнала вона крізь сміх. — Самотній бродяга кохання! Гена, я не можу!
Чоловік спершу дивився насторожено, готовий оборонятися. Але, побачивши, що дружина сміється не зло, а щиро й заразливо, й сам почав усміхатися.
— Ну а що? — розвів він руками. — Пралку ми того ж вечора матері на санках привезли. Вона спочатку не повірила, думала, я вкрав. Плакала від щастя, коли ми її під’єднали. А цукор потім пів року їли, варення варили, самогон гнали… Вижили завдяки тому цукру.
Світлана витерла мокре від сліз обличчя рукавом кофти.
— Гена… Ти в мене герой. Герой праці й оборони. Але чому стрінги?
— Це була обов’язкова програма! Позування! — обурився він, знову червоніючи, мов помідор. — Щоб м’язи ніг було видно, квадрицепс стегна! Світло, благаю, давай це спалимо! Я забув викинути, думав, миші давно з’їли.
Він рішуче ступив до столу, простягаючи руку до коробки з явним наміром знищити докази.
Але Світлана виявилася швидшою. Вона накрила фотографії долонями, мов левиця, що захищає дитинчат.
— Ну вже ні, — твердо сказала вона. — Палити ми нічого не будемо. Це тепер сімейна реліквія.
— Світло! — в голосі Гени пролунав справжній жах. — Ти що? Якщо на заводі дізнаються… Мене ж засміють! Я ж директор з виробництва, в мене люди в підпорядкуванні, авторитет!
— Авторитет твій не постраждає, — заспокоїла його дружина, акуратно складаючи знімки назад у коробку. — Якщо, звісно, ти поводитимешся добре.
Вона лагідно погладила картонну кришку. Тепер це був не просто архів. Це був стратегічний запас.
— Отже так, мій «Володарю кілець», — у її очах танцювали веселі бісики. — У нас скоро ювілей. Двадцять років спільного життя.
Геннадій ковтнув, відчуваючи недобре.
— Ти ж не покажеш це гостям? — прошепотів він. — Світко, не ганьби.
— Гостям не покажу, — милостиво кивнула вона. — Але за однієї умови.
— Якої? — він був готовий на все. Погодився б навіть переклеїти шпалери в коридорі, що ненавидів понад усе.
— Ти просто зараз лізеш на горище. Сам. Шукаєш там ялинку. Сам її спускаєш, ставиш і прикрашаєш. Щоб до вечора стояла й сяяла. І жодної голки на підлозі.
Гена зітхнув із таким полегшенням, що фіранка на вікні ледь ворухнулася.
— Та без проблем! Хоч цілий ліс ялинок принесу!
— Зачекай, я ще не закінчила, — зупинила його Світлана. — А потім ти тиждень миєш посуд. Без нагадувань і бурчання. І…
Вона зробила паузу, смакуючи момент абсолютної влади.
— І я хочу побачити той переможний танець. Під Леонтьєва. Хоча б основні елементи. У спальні. Сьогодні ввечері.
Геннадій уже відкрив рота, щоб обуритися, але зустрівся поглядом із дружиною й знову закрив його. Він подивився на свої великі, мозолясті руки, на живіт, що давно приховав кубики преса. В його очах боролися сором і якесь шибене, молоде веселощі, яке він роками ховав за маскою суворого керівника.
— Під Леонтьєва, кажеш? — хрипко перепитав він. — А костюм де я тобі візьму? Штор зайвих нема, та й не влізу я в них.
— Обійдемося без штор, — фиркнула Світлана. — Головне — харизма. І сталеві сідниці. Вони ж іще там?
Гена машинально напружив м’язи, перевіряючи їх наявність.
— Там, — буркнув він. — Куди вони подінуться. Залізо не іржавіє, воно лише гартується.
Він важко зітхнув, але в тому зітханні вже не було страху викриття. Лише покора долі й легка самоіронія.
Геннадій підійшов до дружини, нахилився й міцно поцілував її в маківку. Від нього пахло морозом, спеціями й надійністю.
— Добре, шантажистко, — пробурмотів він без злості. — Піду я по ялинку. Поки зовсім не стемніло.
Він розвернувся й побрів до виходу з кухні, бурмочучи собі під ніс:
— Краще б я тоді праску виграв… Або набір каструль… Менше ганьби було б.
Світлана дочекалася, поки він зникне в коридорі. Потім знову прочинила коробку й дістала фото з пір’ям.
Тепер воно не здавалося їй ні лячним, ні сороміцьким. Вона дивилася на цього кумедного хлопця в золотих плавках і бачила за всією цією мішурою любов. Відчайдушну, готову на будь-які дурниці заради близьких любов, здатну звернути гори й навіть виграти пральну машину.
Це була, мабуть, найкраща таємниця у світі.
Світлана всміхнулася, дістала телефон і почала шукати в інтернеті пісню «Казанова». Вечір обіцяв бути незабутнім.
За годину у вітальні вже стояла ялинка, сяючи гірляндами. А зі спальні, приглушено, але ритмічно, долинали звуки старого хіта, під які підлога в домі ледь вібрувала в такт важким, але старанним крокам «Золотого леопарда».
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
