Іван ішов набережною, кутаючись у комір старого пальта. Холодний вітер розвівав його сиве волосся. У голові, як нав’язливі мухи, роєм крутилися похмурі думки. Минуле, здавалося, замурувало його, і він не міг ні зітхнути, ні вирватися на волю.
Двадцять років тому він був зовсім іншим. Тоді в його жилах вирувала енергія, а серце билося від жаги до життя. Успішний інженер, молодий батько двох чарівних близняток. Він летів по життю, впевнений, що світ лежить біля його ніг. Поруч із ним завжди була його дружина Надія — крихка, з копицею золотистого волосся, схожа на порцелянову ляльку. Її хотілося захищати від усіх негараздів.
Вони познайомилися ще в інституті. Іван завжди був душею компанії, а Надія, навпаки, здавалася тихою й непомітною. Напевно, тому він спочатку її не помічав. Але одного разу на студентському капуснику вона вийшла на сцену в образі запальної циганки. Іван дивився, наче зачарований. Надія з вогниками в очах виконувала танок, і в ту мить у його душі щось перевернулося. Він зрозумів, що пропав.
Їхнє кохання було схоже на яскравий спалах. Бурхливе, пристрасне. Незабаром вони одружилися. На світ з’явилися доньки — Аня й Таня. Іван був на сьомому небі від щастя. Він працював не покладаючи рук, щоб забезпечити сім’ю всім необхідним. Купив простору квартиру в центрі, потім автомобіль. Щоразу влітку возив родину на море.
Але не все було так гладко. Надія пожертвувала кар’єрою заради сім’ї. Через це вона відчувала себе в пастці. Їй бракувало спілкування, уваги, нових вражень. Іван, захоплений роботою, не помічав змін у дружині. Йому здавалося, що все як і раніше: діти ростуть, у домі достаток, чого ще бажати?
Одного разу, повернувшись додому раніше, Іван застав Надію в сльозах. На столі лежав відкритий журнал із яскравими фото модних показів. Надія, побачивши чоловіка, поспішила витерти мокрі щоки, але було вже пізно.
— Що трапилося? — стурбовано запитав Іван.
— Нічого, — буркнула Надія, відвертаючись до вікна. — Просто…
Вона запнулася, не знаючи, як пояснити чоловікові свої почуття.
— Не мовчи, Надю, — Іван підійшов до неї і обійняв за плечі. — Що сталося?
— Мені здається, я проживаю не своє життя, — тихо відповіла Надія. — Я тільки й роблю, що готую, прибираю, доглядаю за дітьми.
— Але ж у нас сім’я… — розгублено мовив Іван. — Ми разом, у нас все добре…
Але Надія похитала головою. «Добре» — це було зовсім не те, чого вона прагнула. Вона мріяла про щось більше, ніж бути просто дружиною і мамою. Того вечора вони довго розмовляли, але Іван не міг зрозуміти, чого хоче Надія, а вона не могла йому пояснити. Розмова переросла у сварку. У запалі гніву Іван вигукнув:
— Якщо тобі так погано зі мною, навіщо ти взагалі вийшла за мене заміж?
Ці слова стали переломним моментом. Надія замовкла. Тієї ночі Іван не зміг заснути. Він перевертався з боку на бік, намагаючись зрозуміти, що сталося. Невже він не достатньо старався для сім’ї? Вранці за сніданком обоє мовчали. Напруження витало в повітрі. Дівчатка, відчуваючи це, їли мовчки, боячись сказати хоч слово.
На роботі Іван не міг зосередитися. Він картав себе за вчорашню спалах емоцій. Увечері купив Надії її улюблені лілії, сподіваючись, що квіти допоможуть усе виправити. Надія прийняла букет, але в її очах не було радості.
З того дня між ними ніби виросла невидима стіна. Сварки ставали частішими. Надія все більше часу проводила поза домом. Вона записалася на курси дизайну, відвідувала виставки та модні покази. Івану було боляче спостерігати, як дружина віддаляється. Вона жила своїм, незрозумілим йому життям.
Якось, гортаючи глянцевий журнал, Надія обмовилася:
— Завтра буде виставка. Художник якийсь молодий. Кажуть, дуже талановитий.
Іван хотів було запропонувати піти разом, але передумав. В останні місяці вони з дружиною стали майже чужими.
— Іди, якщо хочеш, — лише сказав.
Надія пішла сама. І не пошкодувала. На виставці вона несподівано зустріла своїх колишніх одногрупниць. Вони жваво розмовляли, згадували студентські роки. Надія раптом зрозуміла, як їй не вистачає простого жіночого спілкування. Увечері вона з запалом розповідала Іванові про свої враження, але він слухав її відсторонено. Його дратували раптові зміни в дружині.
Незабаром у їхньому відділі з’явилася нова співробітниця — Ірина. Яскрава, ефектна брюнетка, повна протилежність Надії. Спочатку їх пов’язували лише робочі питання, але поступово розмови ставали дедалі відвертішими. Ірина не соромилася фліртувати, і Іван, сам не помітивши, як, піддався її чарам. Спочатку корив себе за негідні думки, але згодом махнув рукою: «Я ж живий чоловік».
Якось, затримавшись на роботі, Іван і Ірина довго розмовляли. Вона зізналася, що не поспішає виходити заміж. Іван слухав її, натхненний її свободою. Їхні стосунки швидко розвивалися. Іван почувався винним перед Надією та дітьми, але нічого не міг вдіяти. Він усе частіше залишався у Ірини, вигадуючи для дружини недолугі відмовки. Надія не була дурною. Вона все зрозуміла й одного разу прямо сказала:
— Я все знаю. Не мучся. Просто скажи, що йдеш.
Івану забракло сміливості зізнатися у всьому. Він зібрав речі й, не попрощавшись із доньками, пішов. Нова свобода здавалася такою привабливою.
Минуло двадцять років.
Життя з Іриною не було таким щасливим, як він уявляв. Пристрасть швидко згасла. Ірина не збиралася змінювати свої звички заради нього, часто влаштовувала скандали. Івану здавалося, що він у пастці. Він із тугою згадував сімейний затишок, сміх доньок. Кілька разів намагався зателефонувати Надії, але ніхто не відповідав. Потім, за наполяганням Ірини, він переїхав до іншого міста.
Йшли роки. Іван побудував кар’єру, але щастя це не принесло. Дітей із Іриною у них не було. Зрештою вона пішла, забравши все, що вони нажили. Іван залишився сам. Він повернувся в рідне місто, але знайти роботу за спеціальністю вже не міг. Про Надію та доньок нічого не знав. Дізнався лише, що Надія відкрила модний салон, а доньки виросли й вийшли заміж.
І ось сьогодні, гуляючи набережною, він побачив її. Надія майже не змінилася: золотаве волосся, лише трохи із сивиною, і та сама тепла посмішка. Вона йшла, тримаючись за руку високого сивочолого чоловіка. Це був Сергій, їхній одногрупник. Іван відчув, як серце стиснулося. Надія сміялася, її дзвінкий сміх боляче вдарив по душі. Гарячі сльози потекли щоками. І тут Надія помітила його. В її очах не було ні ненависті, ні докору, лише тиха печаль. Вона кивнула, як старому знайомому, і знову пішла з його життя.
