Лена втретє за десять хвилин нервово поправляла фіранки. Сьогодні мала приїхати свекруха — загадкова жінка, яку вона так і не побачила навіть на власному весіллі півтора роки тому.
— Чого ти метушишся, — пробурмотів Андрій, не відриваючи погляду від телевізора. — Приїде, познайомитеся нарешті.
За дверима стояли дві жінки. Одна — повна, з пронизливим поглядом, інша — трохи вища, з такою ж родинною тяжкістю в очах.
— Я — Зінаїда Петрівна, мати Андрія. А це моя дочка Світлана.
Світлана зайшла в кімнату так, ніби була тут повноправною господинею.
— Андрійчику! — вигукнула свекруха, обіймаючи сина. — Як ти схуд! Напевно, дружина тебе нормально не годує.
За столом розмова не клеїлась. Свекруха розповідала про свої справи, а Лена сиділа, ніби на голках.
— А чого так пусто в домі? — поцікавилась Зінаїда Петрівна. — Де квіти, де затишок?
— Ми ще обживаємося, — тихо відповіла Лена.
— Півтора року обживаєтесь? — хмикнула Світлана.
Вранці почалося найцікавіше.
— Леночко, дорога, — солодким голосом мовила свекруха, — покажи нам, як ти ведеш господарство.
Зінаїда Петрівна заглядала в усі шафи, морщила носа від пилу на поличках.
— Це що ще таке? — вона тикнула пальцем у пляму на шпалерах.
— Це чай, Андрій ненароком розлив, — ніяковіла Лена.
— А прибрати тебе не здогадалась? — здивувалась Світлана. — У нас вдома такого безладу й дня не було б.
— А готувати ти вмієш? — запитала свекруха. — Покажи-но, як перше вариш.
Кожен рух Лени коментувався:
— Не так ріжеш цибулю. М’ясо взяла не те. А коли зелень додавати збираєшся?
До кінця приготування Лена була вже на межі сліз.
— Ну, їстівно, — поблажливо підсумувала свекруха. — Але рости тобі ще й рости.
Дні тягнулися один за одним. Гості нікуди не поспішали, ніби змагалися, хто більше знайде недоліків…
— А ти пам’ятаєш Машу Сорокіну? — якось запитала Світлана. — Твоє перше кохання зі школи?
Андрій усміхнувся:
— Таке не забувається.
— Вона зараз у відрядженні у вашому місті. Я вже зателефонувала їй і запросила до нас у гості. Завтра завітає.
— Мамо, чому ти без попередження?
— А що тут такого? Давніх друзів побачити. Лена ж не проти, правда?
— Звісно, не проти, — ледве промовила Лена.
Маша Сорокіна виявилася вражаючою блондинкою з упевненим поглядом і невимушеною манерою спілкування. Увійшла в дім, наче до себе, одразу обняла Андрія.
— А це Лена, дружина Андрія, — ніби між іншим сказала свекруха.
— Рада знайомству, — Маша навіть не глянула на Лену.
— Пам’ятаєш, як ми з тобою на випускному танцювали? — згадала Маша.
Андрій сміявся, поринав у спогади, розповідав історії. Лена почувалася невидимкою.
— Ми ж тоді майже одружилися! — вигукнула Маша.
— Шкода, що не вийшло, — зітхнула Світлана. — Була б нам така невістка…
— Завтра ще побачимось? — запитала Маша на прощання. — Вільний день маю.
— Чудова ідея! — захоплено відповіла свекруха. — Є про що поговорити.
Наступного дня Андрій ретельно збирався.
— Який красень! — милувалася мати. — Маша оцінить.
— Не чекай мене на обід, — кинув він Лені. — Можливо, перекусимо десь.
Повернувся Андрій близько восьмої — піднесений і усміхнений.
— Як справи? — запитала мати.
— Прекрасно! Стільки обговорили. Маша така цікава стала.
— Романтика, — зітхнула Світлана.
— Так, дуже романтична зустріч, — погодився Андрій.
— Завтра знову побачитесь?
— Так, вона запропонувала. Ще кілька днів у місті буде.
— Прекрасно! Час надолужувати.
На третій день історія повторилася. Андрій повернувся у піднесеному настрої.
— Завтра Маша від’їжджає. Шкода.
— Може, ще завітає? — припустила свекруха.
— Можливо. Казала, іноді бувають відрядження сюди.
— Ото й добре. Побачитеся ще.
Згодом свекруха зайшла до спальні.
— Лено, нам треба поговорити. Ти дивна останнім часом. На чоловіка з кислою міною дивишся.
— І що ви думаєте з цього приводу? — спокійно відповіла Лена.
— Думаю, що ти ревнуєш без причини. А як між ними щось є, то це твоя вина. Дружина має тримати чоловіка. А ти? У халаті, готуєш абияк, ще й з характером проблеми.
— То це я винна?
— Авжеж. Андрій — гарний чоловік. А що ти йому даєш? Краса — посередня. Розум — так собі. Господарка — абияка.
Лена відчула, як усередині щось застигло й загартувалося.
— І що ви мені радите?
— Працювати над собою! А не сидіти як сіре мишеня й ображатися на весь світ.
— Сіре мишеня…
— Поки ти така, Маші буде легко відбити у тебе чоловіка.
У цей момент до кімнати зайшла Світлана:
— Мам, Маша телефонує. Прощається перед від’їздом.
Лена підвелася. Щось остаточно змінилося всередині неї.
— Знаєте, — повільно мовила вона, — ви маєте рацію.
У вітальні Андрій розмовляв телефоном:
— Так, Машо, шкода… Побачимось ще якось…
— Яка вона мила, — зітхнула свекруха. — Вихована. І красива.
— І розумна, — додав Андрій. — З нею цікаво говорити.
— На відміну від деяких, — багатозначно проказала Зінаїда Петрівна.
— На відміну від кого саме? — зайшла Лена.
— Між тобою й Машею величезна різниця, — втрутилася Світлана.
— Яка ж?
— У всьому! Маша — яскрава, цікава, успішна. А ти — звичайна. Сіра. Домашня.
— Сіра домашня мишка…
— Якщо хочеш — так.
Повисла мовчанка.
— Зрозуміло, — нарешті сказала Лена. — То це в моєму домі живе сіра мишка?
— У нашому домі, — уточнила свекруха. — Це дім мого сина.
— Ваш син мешкає в моєму домі.
— Що ти верзеш? — насупився Андрій.
— Просто хочу з’ясувати — чий це дім?
— Наш. Ми ж подружжя.
— Подружжя. А це не заважає тобі призначати зустрічі з іншими?
— Які зустрічі? Ми просто друзі!
— Дружні побачення в парку?
— Лено, досить! Поводишся як істеричка!
— Істеричка. Сіра, домашня, істерична мишка.
— Якщо так поводишся — то так, — знизала плечима свекруха.
— Може, вам справді варто було одружитися? Ваша мама вже й сукню Маші вибирала. Шкодує, що не склалося.
— Лено, заспокойся.
— Я абсолютно спокійна. Просто щось усвідомила.
— І що ж?
— Що була сірою мишкою. Була. Але більше — ні.
Лена наблизилася до свекрухи.
— Я вирішила: тепер я буду господинею в своєму домі.
— Та ти й так господиня, — пробурмотіла Зінаїда Петрівна.
— Ні. Я була прислугою. Готувала, прибирала, терпіла приниження. Але не була господинею.
Вона подивилася прямо на свекруху:
— Зінаїдо Петрівно, завтра ж збираєте речі й їдете.
— Що?! Чому це?
— Тому що це мій дім. І я більше не допущу тут людей, які мене зневажають.
— Андрію! Чуєш, що вона говорить?
— Лено, це ж моя мама.
— Мама, яка вважає мене недостойною. Мама, яка запросила до мого дому твою колишню.
— Та ніхто нічого не планував! — заголосила свекруха.
— Ні? Прогулянки парком, вечері — це що було?
— Ти ревнуєш даремно!
— Я не ревную. Я просто більше не дам робити з себе дурепу.
Вона підійшла до Андрія:
— І тобі скажу: можеш зустрічатися з ким хочеш. Але не тоді, коли ти мій чоловік і живеш у моєму домі.
— У нашому домі.
— У моєму. Бо я тут прибираю, готую, сплачую рахунки. А ти — лише спиш і приводиш тих, хто мене принижує.
— Лено, ти збожеволіла!
— Ні. Я нарешті прийшла до тями.
Свекруха спробувала втрутитися:
— Андрію, подивися, що з твоєю дружиною.
— А що зі мною не так? — спокійно звернулася Лена.
— Ти нестабільна. Агресивна.
— З тими, хто мене поважає — ні. З тими, хто бачить у мені мишу — так.
— Ми не хотіли тебе образити…
— Хочете допомогти? Зробіть мені послугу — залишіть мій дім.
Лена підійшла до дверей і рішуче їх відчинила:
— Завтра вранці — виїжджаєте. Обидві.
— Ти не маєш права! — обурилася Світлана.
— Маю. І зроблю це.
— Андрію! — благала свекруха.
— Лено, але ж це моя родина…
— А я хто тобі? Якщо твоя дружина — то чому дозволяєш зневажати мене?
— Ніхто тебе не зневажає!
— Сіра мишка, нецікава, погана господиня — це не зневага?
— Обирай, Андрію. Або ти мій чоловік і захищаєш мене. Або — мамин синочок.
— Це ультиматум?
— Це реальність. Я не житиму там, де мене не поважають.
Свекруха знову втрутилася:
— Синку, бачиш, що з нею стало?
Лена повільно глянула на неї. В її очах щось спалахнуло — так, що Зінаїда Петрівна змовкла.
— Закрий свою пельку й забирайся з мого дому, — прошипіла Лена, сама дивуючись власній сміливості.
Запала мертва тиша.
— Що… ти сказала? — ледве чутно вимовила Зінаїда Петрівна.
— Я сказала: пельку закрий і йди геть. Негайно.
— Ми… ми зберемо речі завтра, — пробелькотіла свекруха.
— Ні. Зараз. Збирайтеся і їдьте.
— Лено… — хотів щось сказати Андрій.
— Що, Лено?
Він подивився то на неї, то на матір.
— Нічого.
Через годину в будинку запанувала тиша. Лена стояла біля вікна й дивилася, як зникає світло таксі.
— Лено… — тихо промовив Андрій.
— Що?
— Я не знав, що ти можеш бути такою сильною. Сьогодні я побачив справжню тебе.
— А я зрозуміла, що ніколи не була сірою мишкою. Просто дозволяла так до себе ставитися.
Вона підійшла ближче:
— Але більше — ні. Нікому. Навіть тобі.
— Навіть мені?
— Особливо тобі. Бо якщо мене не поважає власний чоловік — то хто буде?
— Я тебе поважатиму.
— Ось і добре. Інакше доведеться вигнати й тебе.
— Із власного дому? — усміхнувся він.
— З мого дому. Дому господині.
І в цю мить вона справді відчула себе нею.
