— Мамо, — повернувшись з магазину, дочка поставила на стілець авоську з продуктами, — в кіоску такі гарні заколки… там оранжеві бусинки, як ікринка, так блищать! Можна я їх куплю? Вони не дорогі — вісімдесят копійок пара.
— Ой, багато ти розумієш! Не дорогі! — мати розкинула руками, — тобі треба думати, як трійку з математики виправляти, а не про ці твої… заколочки!
Мати не балувала Варю, і дівчина, якщо колись і просила щось, швидко зрозуміла, що відповідь завжди була одна: «не потрібно», «в мене в дитинстві такого не було» або просто «залиш мене з твоїми дурницями».
Гроші матері діставалися важко. Вісім годин на день, окрім обідньої перерви, вона стояла за ткацьким станком. Від постійного шуму в цеху в неї знизився слух, тому вона голосно кричала, а не говорила. Варя звикла і не ображалася.
Але ці янтарні заколки їй снилися ночами. Кожного разу, проходячи повз кіоск, вона дивилася, чи не купили їх.
Одного разу її помітив чоловік з хлопчиком. Чоловік купував газету, а хлопчик зацікавився, що ж там розглядає дівчина з косичками.
— Що ти там дивишся, дівчинко? — запитав чоловік, думаючи, що Варя дивиться на журнал «Радянський екран» з Маргаритою Тереховою на обкладинці. Багато дівчат тоді цікавилися кіно і хотіли стати актрисами.
Варя засоромилася, зсунула руки в кишені й покачала головою:
— Нічого.
— Та на заколки вона дивиться, — відповіла за неї кіоскерша, що кожного дня зупиняється!
— Які заколки? — чоловік зрозумів, що нічого не лишається, як купити їх, бо питання вже не мало сенсу. Він заплатив, а потім попросив сина віддати заколки дівчинці.
— Дякую, але я не можу їх забрати, — опустила очі Варя, — мама не дозволяє брати від чужих.
— Ну, куди мені їх тепер, самому що, на волосся одягати? — сказав чоловік, — бери.
Дівчина уявила, як смішно буде виглядати цей високий, усатий чоловік з заколками, і, посміхнувшись, взяла їх.
Дома вона дізналася багато нових слів, з яких «проститутка» було найбільш пристойним. Завдяки особливості матері висловлюватися криком, епітети, якими вона нагороджувала свою дочку, чули всі в під’їзді.
Окремо варто згадати, що ображення на цьому не закінчилися. Мати схопила скакалки і почала бити ними Варю, приговораючи:
— Ось тобі заколки, ось!
— Маммммооо! — ревіла Варя, здригаючись від ударів, — не треба! Я віддам їх… віддам назад!
— Веди мене до нього! — тяжко дихаючи, вимагала жінка і відкинула скакалку.
— Куди? Я його не знаю… — налякано поглянула на маму дівчина, — він мені їх купив у кіоску і все… я його не знаю…
Мати подивилася на побиту дочку, на відкритих ділянках шкіри, де виступали багряні смуги від ударів, і до неї дійшов увесь жах скоєного. Ридаючи, вона обняла Варю:
— Прости мене… прости!
Урок дівчинка засвоїла на все життя. Ніколи нічого не брати навіть у дуже симпатичних людей. Щось поламалося в її серці, їй навіть не було шкода заколок, які мати кудись викинула, очевидно, щоб не залишати жодних спогадів про свою екзекуцію над дочкою.
Коли дівчина виросла, заколки й будь-яка біжутерія вже не були рідкістю. Чого тільки не продавалося! Варвара непогано заробляла і могла дозволити собі будь-які заколки. Однак вони їй вже були не потрібні — у неї були тонкі і м’які волосся, які змушували її носити коротку стрижку.
Чоловікам вона подобалася, але стосунки не тривали, навіть не почавшись: як тільки молодий чоловік приходив на побачення з букетом квітів або, що ще гірше, з подарунком, вона змінювалася в обличчі, і, посилаючись на термінові справи, йшла.
— Я хвора! — скаржилася вона по телефону подрузі, — тільки що він мені подобався, а раптом… я чую, як вона мене ображає.
— Варюшка, ну що ти! — в голосі подруги звучало співчуття, — тобі до психолога треба, — так ти до старості одна залишишся.
— Одна не залишусь, — витирала сльози дівчина, — у мене є ти. І мама.
Мама лежала, закривши очі, і не одразу відгукнулася на звернення, коли Варвара повернулася додому. Вона лежала маленька, сухенька… жалісна.
Її підкосила грошова реформа. Нове державне, нові реалії. Коли трудові рублі, які вона все життя збирала для безбідної старості та прекрасного майбутнього для єдиної дочки, перетворилися на копійки, вона наче зійшла з розуму.
Спочатку намагалася повернути кошти, писала до всіх інстанцій, навіть президентові, але, усвідомивши всю марність своїх зусиль, впала. «Вони не гроші обесцінили, вони моє життя обесцінили», — тільки й сказала. І складала руки на грудях, як мертва.
Перший час Варварі було дуже важко — мама відмовлялася від їжі. Але потім стало легше, хоча повністю вона так і не оправилася.
— Підійди, — намагаючись віддерти руку від ковдри, сказала мама. Це їй вдалося, але ненадовго. — Я, здається, вмираю…
— Мамо, прошу тебе! — впала перед ліжком на коліна Варя, — зараз все лікується, тебе вилікують.
— Моя рідна, — губи матері здригнулися від посмішки, — добра… Без мене, дурної, жадної старої тобі буде легше. Я знаю… Пробач мені за ті заколки. Пробач, дитино.
— Мамо, прошу, не треба! — заплакала Варя, — я давно про це забула.
— А я — ні. Візьми з серванта, там усе, що мені вдалося зберегти… хочу, щоб ти це побачила…
Варя відкрила барний шкаф у серванті і витягла невелику шкатулку.
— Оця? — показала мамі.
— Так… Відкрий.
У шкатулці лежала бирка з пологового будинку, з написом «Цветкова Тетяна Сергіївна, дівчинка, 3450», кілька золотих дрібничок і… ті самі заколки. Вони потемніли від часу.
Варя взяла їх у руки й усміхнулася, пообіцявши собі, що залишить їх разом з золотими речами. Мама зберегла їх. З того часу вона більше не сварила її, навіть за справу. Всіма силами намагалася пояснити по-доброму.
— Я хотіла віддати їх тобі, але не змогла, — сказала жінка, — вони б нагадували мені, що я найгірша мати в світі. Але я тебе любила, збирала гроші, як тоді говорили, «на придане»… тепер розумію, що все це… Пробач мене. Не треба було тоді…
— Мамо, я забула! І ти забудь… я давно тебе пробачила, мамочко. Я люблю тебе.
— Добре… Я теж тебе… люблю.
Жінка заплющила очі і заснула. До ранку вона померла.
Минув рік. Варя познайомилася з чоловіком, і той запросив її до батьків.
— Ось, знайомтеся, це Варенька, — представив він її матері й батькові, — а це моя мама, Галина Миколаївна, і батько, Олександр Андрійович.
— Дуже приємно, — сказав чоловік, і Варя пильніше подивилася на нього, — ні, здалося. Вони незнайомі.
— Ти дуже сподобалася моїм батькам, — сказав він їй наступного дня.
Весною вони одружилися. Варя переїхала до чоловіка, і крім улюблених речей перевезла й мамину шкатулку.
— Що там? — запитав чоловік.
— Моє придане! — усміхнулася вона і відкрила її. Зверху маминих прикрас лежали заколки. Варя почистила їх, як змогла, але десь залишилася чорнуватість, і вони виглядали вінтажними. А пластик з оранжевого став блідо-жовтим.
Чоловік взяв заколки й дивно подивився на неї.
— У тебе в дитинстві були косички?
— Це ти? Твій батько мені купив? — видихнула вона.
На мить перед нею, протягуючи руку, опинився лопоухий хлопчик, якого батько послав віддати їй заколки.
Цю сімейну історію Варя розповіла своїй невістці, як приклад того, що в цьому житті випадковостей не буває: через травму, пов’язану з заколками, вона не могла вийти заміж, поки не зустріла сина того, хто їй їх подарував.
