— Олеже, тобi якесь письмо. Я вирiшила забрати пошту, бо все вже ледве тримається в скриньцi. Напхали реклами, газет купу, ледве рахунки витягла, i ще конверт випав. Уявляєш, адреса не наша — номер будинку iнший. А прiзвище, iм’я та по батьковi твої — Попов Олег Iванович. I номер квартири наш, — Лена поставила сумку, поклала на лавку газети й рахунки та простягнула чоловiковi лист.
— Лено, ну це ж явно не менi, ось глянь адресу вiдправника, пишуть бозна-звiдки, якесь загублене село. Я й гадки не маю, хто така — Попова Євдокiя Денисiвна, — Олег кинув конверт на стiл. — Треба вiднести на пошту, мабуть, вони щось наплутали. Або просто за номером будинку вкинути в скриньку, бо ж там зовсiм iнша адреса вказана. Хоча дивно, невже там живе мiй повний тезка? — здивувався вiн.
Наступного дня, дорогою на роботу, Лена зайшла до сусiднього будинку. Вже хотiла покласти конверт у поштову скриньку, та її зупинив хлопець, що спускався сходами:
— Ой, не кидайте нам цей конверт, ми його вже вiдносили на пошту. У нас у квартирi таких людей немає, ми тут уже понад десять рокiв живемо!
Лена подивилася на дату на конвертi — здається, цей лист уже бiльше мiсяця блукає по ящиках, нiяк не може знайти свого адресата.
— Дiвчино, ви когось шукаєте? — зi сходiв повiльно спускалася старенька жiнка. Лена подумки всмiхнулася — їй уже за п’ятдесят, дiвчиною її тепер тiльки дуже лiтнi люди називають.
— Та ось, — Лена покрутила конверт у руках, — Нам у скриньку помилково кинули, хотiла за адресою покласти, а кажуть, що тут такi не живуть!
— А квартира яка? — старенька зупинилася i перевела подих. — Ну, покажи. Аааа, Попови. Та нема їх тут уже давно. Тут iншi живуть.
— Переїхали, чи що? — Лена вже втомилася вiд цiєї iсторiї з конвертом. Ось пов’язалася, треба було просто кинути в iншу скриньку й не перейматися. Але ж подумала, що, можливо, бабуся пише рiдним, стало її шкода.
— Переїхали вони, це ти, мила, правильно сказала, — кивнула старенька. — Тiльки на той свiт. I Алька, стерва, i Олежко її! Алька ж була вся в матiр — тiй би тiльки гуляти, та за чоловiками бiгати. Доньку народила — невiдомо вiд кого. Брехала, що вiд артиста, що проїжджав через мiсто. Мати спилася, коли Альцi вiсiмнадцять виповнилося. А їй, здається, i байдуже було, що матерi нема. Чим жила — одному Богу вiдомо. А потiм раптом начебто схаменулася. Олежка привела, замiж вийшла. Всi здивувалися — хлопець нiбито непоганий, що ж його до неї притягнуло? А потiм подумали, може, й справдi вона за розум узялася? У магазинi почала працювати. Олег на заводi, все, як у людей. Потiм вона завагiтнiла. Але знову Алька зiрвалася, загуляла. Олег її по всяких притонах шукав, витягував, та без толку. Якось нарвався на її колишнiх дружкiв, бiйка була. А в Альки тим часом перейми почалися, але який з неї був би батько, при такому життi… Дитина не вижила. А слiдом i Олег пiшов, кажуть, спився. От така iсторiя! Тiльки, здається, рiднi у них нiякi не лишилися, нiхто не приїжджав, я б пам’ятала.
— Дякую вам велике, — Лена сховала лист у сумку i поспiшила на роботу.
Увечерi за чаєм Лена зiзналася чоловiковi, що в обiд, на роботi, вона все ж вiдкрила цей злощасний конверт, прочитала лист i навiть розплакалася.
— Слухай, що пише якась невiдома бабуся:
«Олеженьку, синочку! Пробач мене, стару, що образила тебе. Зовсiм я вже слабка стала, очi майже не бачать. Листа цього пише моя сусiдка Зiна. Я телефонувала тобi багато разiв, синку, хотiла вибачитися. За тi слова, що наговорила тобi, коли ти до мiста поїхав. А потiм ще й одружився, а менi навiть не сказав одразу. Додзвонитися тобi так i не змогла. Все приїхати хотiла, та так i не зiбралася, ноги дуже болять. А тепер уже й зовсiм бачу погано. Але ж треба повидатися, як же я сина рiдного не побачу бiльше? Олеженьку, милий, приїдь, бодай ненадовго, вшануй матiр, Христа заради прошу. Жити менi, видно, залишилося недовго. Зiна менi допомагає, добра душа. Дуже чекаю, вiдгукнися, синочку, не тримай образи!
Твоя матуся.
(Так ти мене в дитинствi називав, синочку мiй золотий, ненаглядний мiй!) Дуже чекаю вiд тебе вiдповiдi!»
Лена склала лист і поклала його назад у конверт.
— Уявляєш, вона йому листа написала, думає, що він живий, що образився на матір і назавжди покинув село. І не хоче знатися. І вона чекає на нього, уявляєш? Просить вибачення, — Лена говорила зі сльозами в очах. У них з Олегом батьків уже не було.
Олег мовчав, провів рукою по чолу, як зазвичай, коли замислювався над чимось серйозним.
— Лен, ну не знаю. Ось навіщо ти мені це прочитала? І що тепер робити? Ти ж розумієш чому… Пам’ятаєш, моя мати теж на мене ображалася? Хоча я їй і дзвонив, і приїжджав, і допомагав, але все одно вона була незадоволена! Вона хотіла, щоб я був поруч, їй самотньо було, це я зараз розумію. Тоді — ні, а зараз розумію. І що тепер, викинути цей лист і забути? Викинути можна, тільки думки не викинеш, — Олег сумно дивився на Лену, а потім раптом посміхнувся. — А пам’ятаєш, ми хотіли поїхати в глибинку, на тиждень? Давай заїдемо до цієї бабусі. Це ж десь там, у тих краях. Розкажемо правду, як є. Може, хоч чимось допоможемо. Як думаєш?
Через кілька днів вони під’їхали до маленького села. Ось і цей будинок. Олег загальмував, і вони вийшли з машини.
— Доброго дня, скажіть, тут живе Євдокія Денисівна? — запитав Олег у жінки біля сусідньої хвіртки.
Жінка мовчки кивнула, і в її погляді було щось дивне. Лена взяла сумки з гостинцями.
— Олеже, ходімо, чого став? — Вони відчинили стареньку хвіртку, пройшли вузькою стежкою до ґанку і постукали.
— Заходьте, у неї відкрито, — відгукнулася сусідка, не відводячи від них очей.
Стара дерев’яна двері піддалася, жалібно скрипнувши. В хаті пахло яблуками, що лежали на столі. Біля вікна сиділа бабуся.
— Євдокіє Денисівно, доброго дня, — тихо сказала Лена, і старенька повернулася на голос.
— Доброго дня, гості дорогі, — в її голосі почулося здивування. — Невже це до мене? Невже?.. — Її очі сповнилися надією.
— Олеженько? Олеже, це ти? — бабуся встала, похитнулася, але Олег встиг її підхопити, довів до дивану, сів поруч. Вона не випускала його руки, гладила щоки, куртку.
— Колючий який, синочку, бородатий, як батько твій! Приїхав, миленький! — шепотіла вона.
Олег безпорадно глянув на Лену, але вона хитнула головою: «Мовчи, не треба нічого говорити, нехай так…»
Вони пили чай із гостинцями, а бабуся говорила без зупину.
Олег і Лена залишили їй їжу, гроші віддали сусідці Зіні.
— Ми ще приїдемо, обов’язково, — пообіцяв Олег.
Зіна довго дивилася на них, потім раптом запитала:
— Ти ж їй не син, я бачу. Олег на моїх очах ріс. Чого вам від неї треба?
Лена взяла Зіну за руку.
— Не думайте нічого поганого, — і розповіла їй усе.
Зіна розчулилася.
— Які ж ви добрі люди! Невже ще такі є? Дай вам Бог щастя! — сказала вона й обняла Лену.
Євдокія Денисівна стояла біля вікна, проводжаючи їх поглядом, хрестила у слід. Вона зрозуміла, що це не її син. Але її серце наповнилося теплом. Він пробачив її, цей приїжджий, і просив у неї прощення. Він тримав її за руку, і вона відчувала рідну душу. Він говорив, і вона чула голос сина. Він обіцяв, що повернеться, і вона вірила. І тепер у неї з’явилася надія — чекати. Вона знала, що вони обов’язково приїдуть, вони не залишать її одну.
