Юля протягнула валізу зимовою дорогою. Під колеса набивався сніг. Як на зло, вона забула попередити чоловіка, що повернеться на сім днів раніше. Її начальник просто ненормальний: спочатку відправляє у відрядження, а потім раптом дзвонить і каже, що треба негайно повертатися, без неї тут нічого не вийде. Добре, що хоча б витрати оплачувати не доводиться. Але постійно мотатися туди-сюди — теж сумнівне задоволення.
Через поспіх Юля навіть не встигла чоловіку зателефонувати. Ну, яка вже різниця, таксі й так викличе. Вона завантажила валізу в багажник, сіла в салон і нарешті зігрілася. Виглядаючи у вікно, побачила, як сніг закриває все навколо, ніби малює біле полотно, через яке не видно навіть краєвидів.
Чудовий час для роздумів про життя. Чи досягла вона всього, чого хотіла? У неї дорослий син, Данило. Юрист. Професія хороша, стабільна. Данило навіть квартиру собі купив самостійно. Ну, майже сам — материнський капітал допоміг, але основну частину він заробив сам. Юля відчувала гордість. Син хороший. Тільки ось телефонує рідко. Каже, що зайнятий. Робота. Ну так, у всіх робота. Але у неї є ще й сім’я. Чоловік.
Цікаво, зрадіє він, що вона повернулася раніше? Чи знову скаже, що мав якісь плани? Які можуть бути плани в суботу ввечері? Телевізор? Чи, може, друзі й лазня? Хоча в лазню він зазвичай ходить по неділях. А раніше вони завжди разом десь вибиралися…
А зараз усе пішло якось не так… Колись, коли Данило був ще малим, вони часто вибиралися всією сім’єю. Малий просто не міг стримати радості, коли стрибав у басейн! А потім усі разом сідали пити чай із варенням. Ех, були ж часи.
Прості. Зрозумілі. А тепер… кожен кудись розбігся. Син зайнятий своєю роботою, чоловік — із друзями, а вона…
На вечерю Вітя, напевно, нічого не приготував. Максимум зварив якісь покупні пельмені. Отже, доведеться самій щось вигадувати. А Юля так втомилася. Хочеться лише прийняти гарячий душ і впасти спати. Але ж ні, треба буде йти до магазину. Там знову черги, метушня… Може, краще замовити доставку?
Таксі повільно пробиралося засніженими вулицями. Сніг усе падав і падав. Юля дивилася на будинки, магазини, що пропливали повз вікно, і розмірковувала. Коли вони з Вітею востаннє просто поговорили? Не про побут, не про сина, а просто так, по душах.
Коли він востаннє дарував їй квіти? Навіть на 8 Березня цього року приніс якийсь черговий букет тюльпанів. А раніше… раніше дарував троянди. Її улюблені, бордові. І читав вірші власного авторства. Хай і трохи нескладні, але такі щирі.
А тепер… тиша. Навіть поки вона була у відрядженні, він жодного разу не зателефонував. Жодного! Хоча вона й сама не дзвонила, усе чекала, що він першим набере. Думала: скучає, хвилюється. А він, мабуть, і не помітив її відсутності.
Жив собі своїм життям. Баня, телевізор, друзі. І все. Так і живуть. Як сусіди. Під одним дахом. Здавалося б, сім’я, але тепла немає, близькості теж. Раніше ж усе було інакше. А тепер… навіть говорити немає про що. Кожен у своєму світі.
Юля зітхнула. Треба щось змінювати. Рішуче змінювати.
Інакше вони так і проживуть усе життя поруч, але окремо.
Машина зупинилася біля під’їзду. Юля розрахувалася з водієм і вийшла з таксі. Сніг хрустів під ногами. Вона підняла голову й подивилася на вікна своєї квартири. Світла не було. Мабуть, Вітя вже спить. Або затримався у друзів. Юля відчула, як до горла підкотив клубок. Очі наповнилися сльозами. І раптом вона зрозуміла: їй зараз зовсім не хочеться ні їсти, ні приймати гарячу ванну. Вона хоче додому. До чоловіка. Просто обійняти його й помовчати. Разом.
Юля підійшла до дверей квартири й почала ритися в сумці у пошуках ключів. Руки замерзли, пальці не слухалися. Нарешті вона намацала металеву зв’язку, з труднощами вставила ключ у замкову щілину. Двері піддалися. Тихо, майже беззвучно, Юля увійшла в квартиру.
У передпокої панувала темрява. Тільки з-під дверей у вітальню пробивалася вузька смужка світла. Юля скинула чоботи й поставила валізу біля стіни. Розпаковувати її не було жодного бажання. Варто б сходити в ванну, вмитися. Але ноги самі понесли її до вітальні. Юля обережно прочинила двері…
І застигла на місці. Серце калатало в грудях, наче піймана пташка.
У вітальні, на дивані, сидів Вітя. Але не сам. Поруч із ним, притулившись до його плеча, сиділа жінка. Блондинка. З довгим, доглянутим волоссям. Вони дивилися якийсь фільм по телевізору. Вітя обіймав її за плечі й сміявся. Сміявся так, як Юля не чула вже давно. Гучно, безтурботно, щасливо.
Юля не могла зрушити з місця. Не могла дихати. Світ навколо зник. Залишилися тільки вони. Вітя і ця жінка. Клубок у горлі став таким великим, що здавалося, він розірве її зсередини. Сльози градом хлинули з очей. Юля зробила крок назад. Ще один. Наступила на свою валізу. Вона похитнулася й із глухим стуком впала на підлогу.
Вітя різко повернув голову. Побачив Юлю. У його очах не було ні страху, ні здивування, ні каяття. Тільки роздратування.
— Ти?! — вирвалося у нього. — Що ти тут робиш? Ти ж мала…
Він не закінчив фразу. Блондинка теж повернула голову, подивилася на Юлю й усміхнулася. Зверхньо. Ніби господиня, яку потурбували незвані гості.
— Вітя, хто це? — м’яким, муркотливим голосом запитала вона.
— Ніхто, — відрізав Вітя.
Юля стояла у дверях, стискаючи ключі в руці, й дивилася на них. Її життя щойно розлетілося на тисячу уламків. Вона ковтнула повітря, що відчувалося важким, мов камінь. Голова запаморочилася від нахлинутої бурі емоцій. Біль, злість, сором, відчай.
— Ніхто? — Її голос звучав хрипло, ніби застряг у горлі. — Ти тепер так мене називаєш? Ніхто?
Віктор роздратовано видихнув.
— І чого ти очікувала? Знаешь, я навіть радий, що все так сталося. Давним-давно ти мала про все дізнатися.
— Радий?! — Юля гірко усміхнулася. — А як же… — її голос зірвався.
— Що? — Вітя підвівся з дивана. — Наші двадцять років спільного життя, які вже давно перетворилися на порожню формальність? Давай не будемо влаштовувати сцен. Ти ж доросла жінка.
— А ти — недалеке мале! Я їду у відрядження, а ти… — вона задихнулася від обурення. — Та вона ж тобі в доньки годиться!
Блондинка, яка до цього мовчки спостерігала за сваркою, нарешті вирішила втрутитися.
— Вітя, любий, — протягнула вона, солодко звертаючись до нього. — Може, мені краще піти?
Віктор повернувся до неї й м’яко усміхнувся. Усмішкою, яку Юля не бачила вже багато років.
— Нікуди йти не потрібно, Лєно, — сказав він, беручи блондинку за руку. — Це мій дім. Нехай Юля йде. Квартира ж моя.
Юля відступила на крок, зачепилася за валізу й мало не впала. Втрималася, сперши руку на стіну.
— Добре. Я піду. Але ти ще пожалкуєш про це.
Вона розвернулася, в передпокої намацала ручку валізи й підняла її з підлоги. Вийшла з квартири, грюкнувши дверима.
На сходовому майданчику було холодно й темно. Юля сперлася на стіну й заплющила очі. Сльози текли й текли, обпалюючи шкіру. Що їй тепер робити? Куди йти? До сина? До подруг? Але зовсім не хотілося розповідати про свій сором.
З труднощами вона спустилася сходами й вийшла на вулицю. Сніг усе сипав. Вона йшла, не зупиняючись, поки не опинилася на набережній. Ріка була вкрита кригою. Уздовж неї прогулювалися люди. Юля сіла на лавку й вдивилася вперед.
Раптом поряд із нею хтось сів. Юля повернула голову й побачила літню жінку.
— Усе буде добре. Ви молода, красива. У вас усе ще попереду.
Юля здивувалася. Невже по ній так видно, що вона розбита?
— Не знаю, — тихо відповіла вона. — Не знаю…
— Знаєте, люба, іноді потрібно втратити все, щоб знайти себе. Опуститися на саме дно, щоб відштовхнутися й злетіти.
Юля подивилася на жінку. У її очах було стільки тепла й мудрості, що Юля відчула, як усередині щось заворушилося. Маленький вогник надії.
— Можливо, — прошепотіла вона. — Можливо…
— До речі, мене звати Зоя, — жінка простягнула руку.
— Юля, — відповіла вона.
Вони ще трохи поговорили, обмінялися номерами телефонів.
Тимчасово Юля оселилася у сина. Той тепер відмовлявся спілкуватися з батьком. Вона пішла зі своєї колишньої роботи. Зоя розповіла їй про своє ательє й запропонувала прийти, подивитися. Юля погодилася і просто занурилася в нову справу.
Вона завжди любила гарний одяг. А тут з’явилася можливість створювати красу своїми руками.
Зоя запропонувала Юлі роботу в ательє. Спершу просто помічницею, а потім, якщо вийде, навчитися шити. Юля радо погодилася. І так почалося її нове життя.
Юля з подивом відкрила в собі талант. Вона швидко опанувала основи крою та шиття, почала вигадувати власні моделі. Її вироби користувалися популярністю. Через рік Юля стала головним дизайнером.
Вона створила свою колекцію одягу, яка мала приголомшливий успіх. Її фото з’явилися в модних журналах. На неї звернули увагу відомі стилісти. Їй запропонували роботу в Італії.
І ось вона стоїть на подіумі в Мілані. А серед глядачів – відомий італійський бізнесмен. Він закохався в Юлю з першого погляду. Артуро вже не був молодим, але дуже чарівним.
І Юля була щаслива. Вона навіть була вдячна своєму колишньому чоловіку. Адже якби не його зрада, вона так і прожила б непримітне, сіре життя.
