— Забираю квартиру и всю бытовую технику, бо мені з коханою це все знадобиться, а тобі одній можна й скромніше пожити.
Спершу я розгубилася, а потім у мені закипів гнів. Ігор хоче залишити мене ні з чим? А от і ні!
Сиджу якось на кухні, п’ю каву й думаю: добре все ж таки, коли вдома тихо й спокійно. І тут заходить мій чоловік Ігор, а обличчя в нього якесь… рішуче, чи що.
— Катю… — сідає навпроти, крутить у руках ложку. — Нам треба серйозно поговорити.
У роті відразу пересихає. «Серйозно поговорити» — це завжди недобре.
— Про що це? — ставлю чашку, пальці чомусь німіють. — Щось трапилося?
Він відкашлюється, тре лоба — вірна ознака того, що зараз скаже щось неприємне.
— Трапилося… чи не трапилося… — Ігор відводить погляд, дивиться кудись у вікно. — Я тут… ну… багато думав. Про нас із тобою. Про те, як ми жили всі ці роки…
— І що ти надумав? — голос виходить якийсь чужий.
— Думаю… тобто… ні, я впевнений… — Ігор нарешті дивиться на мене, і в очах у нього щось жорстке. — Нам пора розлучитися.
Я завмерла. Слова доходять повільно, ніби крізь вату.
— Ти жартуєш зараз? Так? — голос стає хрипким.
— Та які тут жарти, Кате! — Ігор дратівливо махає рукою. — Усе серйозно. Ми ж із тобою вже давно як сусіди живемо. Жодної близькості, спільних інтересів. Спимо поруч, а один одного не бачимо, не чуємо.
Встаю з-за столу, ходжу до вікна і назад. Ноги ватяні, але стояти на місці не можу.
— Ігорю… — кажу повільно, намагаючись рівно дихати. — А можна дізнатися, що саме за цим стоїть? Чи ти отак просто вирішив розійтися?
Він відводить погляд, дивиться на руки, крутить обручку туди-сюди.
— Є… ну… — бурмоче ледь чутно. — Є одна… дівчина.
Ага, ось воно. Дівчина. Тобто не просто «як сусіди живемо».
— Зрозуміло… — киваю, дивуюся, звідки такий спокійний голос. — І що… далі плануєш?
— Далі… — він піднімає голову, дивиться на мене, і в очах у нього щось нахабне. — Я з’їжджаю. Сьогодні ж, до речі. Квартира, звісно, залишається мені.
Тут у мене підкошуються коліна.
— Як це? — голос тремтить.
— А як іще? — Ігор знизує плечима, ніби ми про стару сковорідку говоримо. — Логічно ж. Я останні роки більше заробляю, іпотеку щомісяця плачу. Та й узагалі, я ж чоловік у домі.
— А я що… — голос зовсім тремтить. — Мені що, на вулицю йти?
— Та годі тобі, Катю… — Ігор відмахується, як від набридливої мухи. — Не драматизуй. Знімеш собі однокімнатну чи студію. Тобі багато не треба, ти ж тепер одна житимеш.
— А техніка? — перебиваю його. — Наш телевізор? Пральна машина? Кавоварка, яку я тобі на тридцять сьомий день народження купувала?
— Це все потрібні речі, — м’ється він. — Мені вони згодяться. В Аліни вдома особливо нема нормальної техніки…
А в мене, значить, хай взагалі нічого не буде. Гарно чоловічок придумав, нічого не скажеш!
— Тобі згодиться… — тихо повторюю. — А мені, виходить, нічого не треба?
— Та нащо тобі? — Ігор щиро дивується, розводить руками. — Ти ж тепер одна будеш. Навіщо тобі телевізор на п’ятдесят дюймів? Пральна машина на вісім кілограмів завантаження?
Дивлюся на нього й думаю: боже, хто це взагалі? Невже він завжди був таким гидким егоїстом, а я просто не помічала?
— Ігорю… — кажу я. — Знаєш що? Іди до своєї Аліни прямо зараз. А от щодо квартири й речей… Це ми ще подивимося.
— Катю, ну ти мене прямо… — сміється він. — Не сміши. На якій, цікаво, підставі? Я ж головний годувальник останні п’ять років, щомісяця іпотеку плачу…
Я різко обертаюся до нього, руки самі стискаються в кулаки.
— А я що, всі ці роки на печі лежала? — вже кричу, не стримуючись. — Хто перші сім років утримував сім’ю, поки ти «себе шукав»? Хто купував усі меблі на власні гроші? Хто робив ремонт у цій квартирі? А спадок від мого батька пам’ятаєш? За ті гроші половина всієї техніки була куплена!
Обличчя Ігоря змінюється — видно, що про спадок він узагалі забув.
— Катю… — голос стає менш упевненим. — Заспокойся, ми ж не вороги… Якось домовимося.
— Домовимося… — киваю я. — Обов’язково домовимося.
У понеділок повертаюся з роботи, бачу біля під’їзду «Газель». Підіймаюся на свій поверх, серце калатає — недарма ця машина тут. Двері квартири навстіж, а мені назустріч Ігор із кремезним вантажником виносять МІЙ телевізор.
— Стоп! — кричу на весь під’їзд. — Що ви тут робите?!
Ігор обертається, обличчя і винне, і вперте водночас.
— Катю… — мимрить він. — Я забираю речі. Раз ти квартиру не віддаєш, то переїжджаю до Аліни, але речі заберу — вони нам потрібні.
Вантажник переминається з ноги на ногу, явно ніяковіючи від чужих сімейних розбірок.
— Ти що, навіть мій ноутбук забираєш? — не витримую я.
— А що?! — огризається Ігор.
— Хочеш забрати речі, — чітко кажу, — спершу оформи розлучення належним чином.
Він зітхає:
— Катю, навіщо ти так? Ми ж могли вирішити все мирно…
— Мирно? — сідаю навпроти. — Це коли ти забираєш усе, а я залишаюся ні з чим?
— Ну, не зовсім ні з чим… — намагається він виправдатися. — Щось би я тобі залишив…
— Що саме? — питаю прямо.
Ігор мовчить, барабанячи пальцями по колінах.
— От бачиш, — киваю я. — Сам не знаєш що. А тепер забирайся до своєї Аліни й без мого дозволу сюди не з’являйся.
— Це ж і моя квартира теж! — зривається він.
— Була, — відповідаю спокійно. — А тепер подивимося, що скаже суд.
Наступного ранку дзвоню адвокатці й домовляюся про зустріч. Анна Сергіївна, сувора жінка років п’ятдесяти з теплим, розуміючим поглядом, вислуховує мене уважно. Я розповідаю все: про розлучення, про спробу винести речі, про спадок, про покупки та ремонт. Вона переглядає документи й киває:
— Дуже добре. У нас є всі шанси на успіх. Але будьте готові, що процес триватиме п’ять-шість місяців.
Мені байдуже, я готова чекати, аби відстояти своє.
За тиждень Ігор отримує офіційне повідомлення про подання позову. Ввечері дзвонить, голос наляканий:
— Катю! Навіщо тобі суд? Давай якось по-хорошому домовимося…
— Це як? — уточнюю. — Ти залишиш мені всю квартиру?
— Ну… можемо обговорити якусь частку…
— Половину.
— Ти що, здуріла?! Половину квартири?! Я ж іпотеку плачу всі ці роки!
— А хто вносив півтора мільйона початкового внеску? Хто купував меблі в розстрочку? Хто платив за ремонт? — спокійно нагадую я.
В трубці тиша.
— Ти хотів швидко все забрати й утекти до своєї дівчинки, — продовжую я. — Не вийшло. Тепер усе буде за законом.
— Ти стала зовсім іншою… — тихо каже він.
— Так, стала. Нарешті порозумнішала.
Минув місяць. Ігор кілька разів дзвонив, стояв під вікнами, але я не відкривала. Тим часом Анна Сергіївна готує справу: підтвердження, що початковий внесок був моїм, що техніка куплена за спадкові гроші, що перші сім років саме я утримувала сім’ю.
— Те, що він тепер заробляє більше, не має вирішального значення, — пояснює вона. — Суд розглядає весь період спільного життя.
За тиждень до засідання Ігор знову телефонує, голос майже благаючий:
— Катю, давай зустрінемось… Я розумію, що був неправий…
— Коли виносив мій телевізор, не розумів? — запитую я.
— Можемо все повернути назад… — м’яко каже він.
— Запізно, дорогий.
День суду. Я приходжу заздалегідь, адвокатка розкладає документи. Ігор з’являється з молодим адвокатом, блідий, погляду не піднімає. Суддя уважно вивчає матеріали.
— Техніка придбана за кошти, отримані позивачкою у спадок від батька, — наголошує Анна Сергіївна.
Адвокат Ігоря говорить невпевнено, документи однозначно на мою користь.
— Суд постановляє: визнати за позивачкою право власності, квартиру поділити порівну, — оголошує суддя.
Половина квартири й усі речі мої!
Ігор підходить до мене:
— Пробач мене… Я був нікчемою.
— Не вибачайся, — кажу я тихо. — Просто наступного разу думай, перш ніж когось зрадити.
За півтора місяця я купую двокімнатну квартиру з видом на парк. Частину грошей дала моя частка від старої оселі, решту — кредит. Але тепер вона МОЯ повністю.
На новосіллі Маринка піднімає келих:
— За твоє нове життя!
— За нове життя, — повторюю я, відчуваючи справжню свободу.
