— Родіонова, мені важливо, щоб до клієнта поїхала людина, якій я можу повністю довіряти. Кому, як не тобі, я можу доручити таку справу? — запитав начальник, уважно дивлячись на молоду співробітницю.
— Як скажете, Семене Сергійовичу. Я не проти, — усміхнулася Ася і кивнула.
Більшість колег уникали виїздів, віддаючи перевагу залишатися в офісі, але Ася була іншою. Вона завжди дивилася на все з оптимізмом, без зайвих запитань бралася за будь-яку роботу і жодного разу не скаржилася. «Рух — це життя», — любила повторювати вона, коли її відправляли до клієнта. Хай вона й не була кур’єром, проте у подібному проханні директора не бачила нічого складного. До того ж за виїзди належала премія — навіщо відмовлятися?
І цей день не став винятком. Навіть коли доручення надійшло майже наприкінці робочого дня, Ася не занепала духом. Навпаки, подумала, що зможе зазирнути до свекрухи — її будинок знаходився зовсім поруч із адресою, куди її направили. Можна пригостити смачними солодощами, випити чаю, розповісти новини. А розповісти справді було що: з чоловіком Олегом вони нарешті закінчили ремонт у дитячій, готуючись до появи первістка. Поки малюка ще не було, та Ася з надією чекала на ті самі дві заповітні смужки на тесті. Усміхаючись сама до себе і тихенько наспівуючи, вона попрямувала до ліфта, притискаючи до грудей теку з документами для підписання.
— Ну й наївна ж вона. Думає, що таким чином виб’ється вгору? — перешіптувалися колеги, кидаючи в її бік багатозначні погляди.
Вони не приховували своїх розмов, навіть навмисно підвищували голос. Але Ася не слухала. Хай говорять — її це не стосувалося. Про кар’єрний ріст через біганину з дорученнями вона й не мріяла. Якщо підвищення й буде, то лише за заслуги та доведену компетентність.
— Їй же в житті важко доведеться, така довірлива, ніби божий кульбабчик.
Ася на мить завмерла, їй захотілося озирнутися і відповісти, та вона передумала. Навіщо влаштовувати сцени через дрібниці? Хай думають, що хочуть. Якщо її характер їм не до вподоби — це їхня проблема. Ася була задоволена собою і своїм життям. Її м’якість і поступливість допомагали легко знаходити спільну мову з людьми, уникати конфліктів. Але це зовсім не означало, що вона слабка. За потреби вона вміла постояти за себе. А от на плітки — вуха не наставляла.
Завершивши справи у компанії клієнта, Ася зайшла в кулінарію, купила улюблені свекрушині тістечка і попрямувала в приватний сектор. Попереджати про візит не стала — вирішила зробити сюрприз. Алла Дмитрівна завжди була вдома в цей час, і Ася була впевнена: жінка зрадіє. Їхні стосунки були теплими та довірливими. Коли Олег уперше представив матері свою обраницю, та відразу прийняла Асю як рідну. Подарунки, турбота, підтримка у сімейних суперечках — свекруха завжди була на її боці. Вона навіть здружилася з батьками Аси. Такій свекрусі можна було тільки позаздрити. Ася відчувала, що може з нею говорити про все — навіть про найпотаємніше. Звісно, матір не замінить, але Алла Дмитрівна стала для неї дуже близькою людиною.
Купивши солодощі, Ася написала чоловікові, що затримається, і пішла знайомою вулицею. Будинок свекрухи — старовинний, міцний, збудований її батьками — стояв на тихій вуличці. Жінка не раз пропонувала молодим переїхати сюди, але Ася вагалася: з околиці незручно добиратися на роботу. Поки вони мріяли про власний будинок — ближче до центру чи в передмісті, де чисте повітря. Та це вже на майбутнє. А зараз головне — цінувати те, що є. Адже хороший дім вимагає чималих грошей, а їх поки що не назбирати.
Хвіртка була відчинена, як і вхідні двері. З кухні долинав апетитний запах свіжої випічки. Мабуть, свекруха провітрювала будинок. Або, може, у неї гості? Ася тихо увійшла й одразу почула приглушені голоси.
— Грошей на операцію мені найближчим часом не зібрати. Не хочу, щоб молодь влазила в борги. Хай живуть своїм життям, а я якось сама впораюся. Стану в чергу на платну операцію — побачимо, що буде.
— Алло, ну як же так? Давай спробуємо зібрати кошти? Невже ти просто здасися? Ти ж ще молода! Невже будеш дивитися, як усе закінчується?
— А що вдієш… Як доля вирішить, так і буде. Але єдине, що я хочу встигнути, — владнати питання зі спадщиною. Вирішила оформити дарчу на будинок на користь Асі. У них з Олегом все добре, та… чоловіки непостійні. Я теж колись вірила, що проживу з чоловіком усе життя, а він знайшов іншу і виставив мене з дитиною на вулицю. Ти ж пам’ятаєш, як я тоді виживала? Не хочу, щоб Ася пережила щось подібне. У неї, звісно, є батьки, вони допоможуть, але й я хочу залишити їй опору. Подарую будинок, передам родинні прикраси. Коли з’явиться дитина, хай знає: у неї є свій куточок, де можна сховатися. За сина я спокійна — він дасть собі раду. А от жінку образити легко. Не хочу думати про погане, але краще підстрахуватися. Я хочу, щоб вона була захищена.
Ася відчула, як до очей підступили сльози. Серце стиснулося. Вона зрозуміла: свекруха хвора, приховує діагноз від усіх і водночас продовжує турбуватися про неї — про свою невістку. Навіть у такий момент думає, як забезпечити Асі стабільність, майбутнє, захист. Та навіщо продавати будинок і прикраси, якщо можна просто попросити про допомогу? Чому не переїхати жити до них? Вони б щось придумали, разом справилися б! У голові шуміло, думки плуталися. Як вона вийшла з дому, як опинилася за поворотом — Ася не пам’ятала. Вона не могла увійти й робити вигляд, що нічого не сталося. Кожен подих давався важко, ніби груди стискав важкий обруч. Поки вона не знала, наскільки серйозний стан свекрухи, і не хотіла лякати Олега завчасно. Але й залишатися в невіданні було нестерпно.
Йдучи вузенькою вулицею, вона раптом побачила Олену Борисівну — ту саму подругу Алли Дмитрівни, з якою та говорила в домі. Жінка йшла до зупинки, понуро опустивши голову, тяжко зітхала, ніби несла на плечах тягар усього світу. Ася підійшла й, не приховуючи хвилювання, попросила розповісти правду. Олена Борисівна спершу вагалася, та, побачивши щиру тривогу в очах дівчини, відкрилася. Вона пообіцяла, що нікому не скаже про розмову, особливо подрузі. Ася дізналася все: діагноз, строки, вартість операції, величезну чергу. Усе залежало від швидкості — чим раніше почнеться лікування, тим більше шансів на одужання.
Вдома Ася одразу розповіла Олегу. Його реакція була приголомшливою — він зблід, завмер, а потім різко підвівся. У ту ж ніч він почав дзвонити друзям, просити позичити грошей, шукати вихід. Наступного дня вони разом пішли в банки, оформлювали кредити. Ася поділилася з батьками — ті, не вагаючись, запропонували допомогу. Олена Борисівна теж не залишилася осторонь: вона обійшла своїх знайомих, розповіла про ситуацію, зібрала, що могла. За тиждень — неймовірно короткий термін — потрібну суму вдалося зібрати. Хтось давав гроші без повернення, хтось казав: «Не віддавай, головне, щоб людина вижила».
Алла Дмитрівна зателефонувала Асі, щоб обговорити оформлення дарчої на будинок. Вона й не підозрювала, що розмова піде зовсім про інше.
Ася приїхала не сама. З нею були Олег та Олена Борисівна. Вони передали свекрусі конверт із грошима — усією сумою, необхідною для операції. Жінка дивилася то на подругу, то на гроші, і раптом розридалася.
— Я ж просила тебе нікому не казати…
— А я що — рознесла новину на весь район? — насупилася Олена Борисівна. — Це твоя невістка мене «спіймала» біля зупинки! Вона все почула й не збиралася здаватися. Ми з тобою дружимо все життя! Як я могла мовчати й дозволити тобі піти? Та ще й доля звела нас із Асею того дня! Ми зібрали гроші — ти не одна нас любиш. Ти надто важлива для нас. Перестань себе картати, їдь у лікарню і записуйся на операцію. Ми не хочемо тебе втратити!
Алла Дмитрівна плакала, як дитина. Олег обійняв матір і попросив більше ніколи не тримати таких таємниць. «Це стосується не лише тебе, — сказав він. — Це стосується всієї родини». Ася м’яко докорила свекрусі: «Ви б так само вчинили, якби мовчали ми з Олегом про свою хворобу?»
— Ми ж одна сім’я, — додала вона. — Найцінніше — це життя. Здоров’я. Можливість дихати, сміятися, жити. Все інше — додасться. Не хвилюйтеся. Операція буде вчасно, все буде добре.
Операція пройшла успішно. Лікарі дали сприятливий прогноз — загроза минула. Ася щодня приходила в лікарню: то з чоловіком, то з мамою, то з Оленою Борисівною. За кілька днів до виписки вона поділилася щасливою новиною — вона вагітна.
— Швидше одужуйте, — усміхнулася вона. — Онук чи онучка вже на підході. Вам належить допомагати нам ростити малюка.
Алла Дмитрівна була вражена. Вона усвідомлювала, наскільки пощастило її синові з дружиною. Інша могла б залишитися байдужою, а Ася кинулася у бій за її життя. Вона дізналася, що батьки Асі продали гараж, аби внести свою частку, і була безмежно вдячна. Жінка мріяла колись віддячити, віддати цей борг добром. Ася стала для неї не просто невісткою — вона стала донькою.
— Мені неймовірно пощастило, що Олег обрав саме тебе, — говорила вона, тримаючи Асю за руку. — І йому пощастило з тобою. Твоє серце — найтепліше, яке я зустрічала в житті.
Ася ж думала про інше. Вона розуміла: усе у стосунках тримається на взаємності. Якщо людина йде назустріч, відповідає добром на добро, то й відносини розквітають. Але якби свекруха була холодною, заздрісною, намагалася принизити чи образити — чи ставилася б вона сама до неї з теплом? Жодне добре серце не витримає постійного негативу.
Та Алла Дмитрівна все ж наполягла — оформити будинок на Асю. «На всяк випадок», — казала вона. Вона не сумнівалася, що Ася ніколи не вижене її на вулицю, доки вона жива. А далі — як складеться. Зараз головне — одужувати, набиратися сил. Попереду у них був новий етап: очікування дитини, майбутнє, яке вони почали будувати разом.
Ася часто згадувала той день. Якби вона відмовилася від виїзду, якби не вирішила зазирнути до свекрухи, якби пройшла повз… Хто знає, чим усе закінчилося б? Та, можливо, випадковостей не існує. Може, кожен крок веде нас туди, куди ми маємо прийти.
