Наташа йшла майже бігцем. У сумці — конверт із результатами аналізів і маленька коробочка, перев’язана стрічкою. Вона усміхалася сама до себе: ось зараз скаже — і все зміниться. До весілля залишалося сім днів. Останні клопоти, дзвінки, списки гостей, сукня в чохлі, що висіла, мов обіцянка нового життя.
Квартира Ігоря була зовсім поруч. Він не чекав на неї — вони домовлялися зустрітися ввечері, але Наташа не стрималася. Хотілося зробити сюрприз. Хотілося побачити його очі.
Вона тихо піднялася на поверх. Двері були прочинені. Наташа вже простягнула руку, щоб постукати, — і завмерла.
— Ти ж розумієш, це ненадовго, — голос Ігоря звучав спокійно, майже ліниво. — Весілля — просто етап. Мені зараз потрібен цей союз. А далі… розберемося.
Жіночий сміх. Чужий. Легкий, упевнений.
— А вона? — запитав хтось.
— Наташа? — він усміхнувся. — Вона зручна. Домашня. Для сім’ї — ідеальний варіант. Але прожити з нею все життя? Ні. Ти ж знаєш, кого я люблю.
Наташа відчула, як повітря стало густим. Коридор ніби звузився. Коробочка вислизнула з рук і тихо впала на підлогу, але вони цього не почули.
— Головне, щоб вона нічого не запідозрила до весілля, — продовжував Ігор. — Потім буде складніше піти. І майно, і допомога від її батьків… Усе оформимо як слід.
Усередині щось обірвалося. Без крику, без істерики. Просто клацнув вимикач.
Вона відступила від дверей, крок за кроком, наче по льоду. Ліфт їхав довго. Наташа дивилася на своє відображення в дзеркалі кабіни й не впізнавала себе. Жінка з погаслим поглядом і акуратно вкладеним волоссям здавалася чужою.
Вдома вона сиділа в темряві. Конверт з аналізами так і лежав на столі. Дві смужки. Радість, яку вона несла коханій людині, перетворилася на важкий камінь.
Уночі Ігор писав: «Сумую. У тебе все добре?»
Вона не відповіла.
Вранці Наташа поїхала до РАЦСу. Подала заяву про скасування реєстрації. Без скандалу. Без пояснень. Просто підпис — і крапка.
Коли Ігор примчав до неї, він був злим. Не розгубленим — саме злим.
— Ти з глузду з’їхала?! Ти розумієш, що руйнуєш?!
Вона дивилася на нього спокійно. Надто спокійно.
— Я все почула. Цього достатньо.
Він намагався виправдовуватися, кричати, звинувачувати. Але кожне слово розбивалося об порожнечу. Наташа більше не трималася за образ, який сама собі вигадала.
За місяць вона переїхала. Почала все з нуля. Залишила минуле життя — разом із сукнею, запрошеннями та ілюзіями.
А ще згодом вона зрозуміла: та випадково підслухана розмова не була трагедією. Це було спасіння.
Бо іноді життя відводить нас від прірви не м’яко, а різко. Змушуючи зупинитися — перш ніж зробити крок, який неможливо повернути.
І за це, як не дивно, хочеться сказати дякую.
