– І з якого це дива я маю вам розповідати, Світлано Вікторівно, що ми з вашим сином збираємось купувати машину? – запитала Аня, коли свекруха зателефонувала їй із претензіями. – Яке це має відношення до вас?
– А нічого, що Артем – мій син?
– То й звертайтеся до нього! Чому ви постійно телефонуєте мені зі своїми претензіями?
– Ти його дружина, ти зобов’язана розповідати нам усе, що у вас відбувається! У тебе ж є діти, ти ж маєш розуміти, що батьки не можуть залишатися осторонь справ своїх дітей!
– Нашим із Тьомою дітям лише п’ять і сім років! – відповіла Аня. – А не тридцять, як Тьомі! Вам не здається, що в такому віці діти мають жити власним життям, а не звітувати перед батьками на кожному кроці?
– Це тільки якщо діти недостатньо люблять своїх батьків!
– Серйозно? Ви це серйозно зараз?
– Так! Або ж це тільки якщо батькам байдуже до своїх дітей! Наприклад, як твоїм до тебе! – заявила Світлана Вікторівна зневажливим тоном.
– А до чого тут мої батьки? Вони вам дорогу де не там перейшли, чи що?! – обурилася Аня.
– Аня… Я просто…
– Ще хоч раз скажете щось про моїх батьків, і я зроблю все, щоб ви більше навіть на нашому порозі не з’явилися, попри те, що ви мати мого чоловіка! Зрозуміло?
– Аня… Ти мене неправильно зрозуміла! Я мала на увазі, що ти мало спілкуєшся зі своїми…
– Я спілкуюсь із батьками стільки, скільки нам потрібно! Вони прекрасно розуміють, що я доросла людина і в мене своя окрема сім’я! І вони не лізуть у кожну шпарину, не випитують нічого через мого чоловіка, як це робите ви!
– Але, Аня…
– Що «Аня»? Скажіть ще, що я неправа!
– Я розумію, чому ти розсердилася… Я просто неправильно висловилася…
– Наступного разу висловлюйтесь правильно! А зараз мені треба займатися справами, а не відповідати на безглузді питання лише тому, що вам потрібно все контролювати! – відрізала Аня та поклала слухавку.
Аня дійсно рідко спілкувалася з батьками. Їй хотілося б бачитися з ними частіше, але через те, що вони жили далеко, а ще через різницю у часових поясах та роботу це було майже неможливо.
А свекруха мешкала на сусідній вулиці.
Коли Артем і Аня одружилися, свекруха через місяць умовила свого чоловіка продати їхню квартиру та переїхати ближче до сина. Вони шукали квартиру, але жили у сина, поки не натрапили на «підходящий варіант». Світлана Вікторівна відкладала переїзд, поки Аня не влаштувала скандал.
Коли вони нарешті роз’їхалися, Аня думала, що стало легше. Але після народження онука свекруха почала відвідувати їх щодня. Вона не допомагала з дитиною, натомість лізла в усе, що стосувалося життя молодої сім’ї. Ані довелося знову просити Артема поговорити з матір’ю.
– Ти знаєш, мама сьогодні знову дзвонила, – повідомив Артем увечері.
– І що на цей раз? – холодно спитала Аня.
– Вона переживає за нас… Хоче, щоб ми більше радилися з нею.
– Ой, ну звісно. А сама не хоче припинити втручатися в наше життя?
Наступного дня Артем поїхав до батьків. У коридорі його зустріла мама.
– Синку, ми ж так рідко бачимося!
– Мамо, нам треба поговорити, – сказав він, не сідаючи.
– Що сталося?
– Ти повинна припинити втручатися в нашу сім’ю. Це заважає нам жити.
Світлана Вікторівна ошелешено дивилася на сина.
– Федю! Ти чуєш, що він каже?!
– Чую, і син має рацію, – відповів батько. – Ти маєш дати їм спокій.
Свекруха не могла відповісти, лише розгублено хитала головою.
Увечері Артем розповів Ані, що все вирішив. На що вона з іронією зауважила:
– Ну, нарешті! Лише тридцять років знадобилося!
