Ранок почався зі знайомого бряжчання ложки об чашку — свекруха, Галина Петрівна, розмішувала цукор у своєму міцному чаї. Я сиділа навпроти, намагаючись зосередитися на вівсянці, але її погляд, важкий, наче залізна пательня, буквально палив мені обличчя.
Чоловік, Сашко, вже пішов на роботу, залишивши мене наодинці з цим щоденним «ранковим сеансом відвертості».
— Лєно, — почала Галина Петрівна, відставивши чашку вбік, — я от подумала. Ти ж, здається, нещодавно отримала зарплату?
Я кивнула, не підіймаючи очей. Знала, чим це все закінчиться.
— Так от, — продовжила вона, постукуючи пальцями по столу, — думаю, тобі варто було б всю зарплату віддавати мені. Ми ж живемо в моїй квартирі, яку я, між іншим, купувала для своєї донечки Олі. А зараз вона без житла, а ви тут влаштувалися задарма. Непорядок.
Я ледь не впустила ложку. У горлі застряг не тільки шматок каші, а й клубок обурення. Галина Петрівна дивилась на мене з таким виглядом, ніби я їй уже років зо три податки сплачую, а не просто варю борщі та перу шкарпетки її сину.
— Вибачте, Галино Петрівно, — почала я, намагаючись говорити спокійно, — але не розумію, чому маю віддавати вам свою зарплату. Ми з Сашком платимо за комунальні, продукти купуємо, у ванній ремонт за власні кошти зробили. Зарплата — це мої гроші, я їх заробляю.
Свекруха стиснула губи, наче щойно вкусила лимон.
— Твої гроші? — перепитала вона з сарказмом. — А квартира чия? Моя! Я вас пустила тимчасово, щоб на ноги стали, а ви вже як у себе дома! Олі квартира потрібна — вона одна, без чоловіка, а ви тут господарюєте. Віддаси зарплату — і все вирішено.
Я встала, відчуваючи, як всередині закипає. Віддати свою зарплату? Та я три роки тягнула на собі офісну роботу, щоб розрахуватись із боргами, а тепер повинна ще й дочку свекрухи фінансувати? Ні, дякую.
— Галино Петрівно, я не збираюсь нічого віддавати, — твердо сказала я. — Це мої кошти, і я вирішую, як їх витрачати. Якщо вас щось не влаштовує, ми з Сашком можемо з’їхати.
Вона аж чашкою вдарила об стіл.
— З’їдете? Та куди ви підете? На орендовану халупу? Сашко мій син, і я не для того його ростила, щоб він тинявся по чужих кутках!
Далі все закрутилося по колу: вона дорікала мені в невдячності, я відповідала, що не зобов’язана утримувати її доньку. Врешті я схопила сумку та пішла на роботу, грюкнувши дверима так, що, здається, штукатурка посипалась.
Цілий день я прокручувала той ранок у голові. З одного боку — вона має рацію: квартира її. Коли ми з Сашком одружились, свого житла не мали, і вона дала нам притулок. Але з іншого — ми не дармоїди!
Ми працюємо, купуємо продукти, все оплачуємо. А Оля, даруйте, вже третій рік «шукає себе» за мамині кошти. Чому я маю за неї відповідати?
Ввечері я все розповіла Саші. Він мовчки вислухав, насупився, а потім сказав:
— Мамі, звісно, треба допомагати. Але всю зарплату — це перебір. Я поговорю з нею.
Я кивнула, хоча серцем відчувала: його «поговорю» може означати, що він сам погодиться допомагати Олі за мій рахунок.
Наступного дня Галина Петрівна влаштувала чергову виставу. Прийшла з блокнотом, де були якісь цифри, і почала:
— Дивись, Лєночко, я все порахувала. Якщо ти три місяці віддаватимеш зарплату, ми зможемо зробити Олі перший внесок. А далі вона візьме іпотеку. Ви з Сашком молоді — якось викрутитесь.
Я ледь не розсміялась. Викрутимось? За рахунок її чаю з цукром?
— Галино Петрівно, — відповіла я, — нічого віддавати не збираюсь. І крапка. Хочете квартиру для Олі — продавайте цю. А ми з Сашком знайдемо собі окреме житло.
І тут у розмову втрутився Сашко:
— Мамо, Лєна має рацію. Ми не можемо забирати її зарплату. Давай краще подумаємо, як інакше допомогти Олі.
Свекруха побуряковіла.
— Ти проти рідної матері йдеш? — закричала вона. — Я вас виростила, а ви мене тепер з дому виганяєте?!
Сашко почав щось мимрити, але я вже не могла терпіти.
— Ніхто вас не виганяє. Це ви нас ставите перед вибором. Хочете — живіть з Олею, а ми переїдемо.
Після цього почалась справжня війна. Галина Петрівна тиждень зі мною не розмовляла, лише бурмотіла щось собі під ніс. Сашко намагався її вгамувати, та марно. А я тим часом почала шукати варіанти оренди. Знайшла однокімнатну на околиці — скромну, але нам з чоловіком вистачить. Головне — подалі від цього цирку.
Якось ввечері, повернувшись з роботи, я застала несподівану сцену. На кухні сиділи Галина Петрівна та Оля, і дивилися на мене, як на ворога нації. Оля тоненьким голосом почала:
— Лєно, я не розумію, чому ти проти мене. Це ж не моя провина, що в мене нема чоловіка, як у тебе.
Я глибоко вдихнула.
— Олю, я не проти тебе. Але не хочу віддавати свої гроші. Це не твоя провина, але і не моя відповідальність.
Свекруха підскочила:
— Досить! Або ти віддаєш зарплату, або збирайтесь і вимітайтесь!
І тут сталося несподіване. Сашко, який увесь цей час мовчав у кутку, раптом промовив:
— Мамо, ми йдемо. Я підтримую Лєну. Ми знімемо квартиру і житимемо самостійно.
Галина Петрівна застигла, наче її вдарило струмом. Оля заплакала. А я відчула, як з душі впав величезний камінь.
За тиждень ми з Сашком переїхали. Квартирка була невелика, зі старими шпалерами, але вона була НАША. Вперше за три роки я пила каву без остраху, що хтось потребує мою зарплату. І Сашко, на моє здивування, виявився справжньою опорою. Він навіть сказав:
— Знаєш, Лєно, я маму люблю, але ти — моя сім’я. А з Олею вона якось сама розбереться.
Галина Петрівна потім телефонувала, намагалася помиритися, але я поки не готова пробачити. Може, з часом. А поки я раділа свободі й тому, що мої гроші — тепер дійсно мої. І нехай квартира орендована, зате спокій — безцінний.
