Справа в тому, що місце у приймальні пустувало два тижні — попередня секретарка пішла у третю декретну відпустку. І раптом, як грім серед ясного неба — з’явилася Леночка. Прийшла, облаштувалась… Директор стримано та гордо представив її колективу. На чолі в Леночки було написано: «Пахати я тут не збираюся — я для цього занадто вродлива!» Така в неї краса… досить специфічна, зліплена з трендів часу — вії як у корови, губи надуті, лоб — ніби паралізований. Звичайно ж, блондинка. Якщо з неї «викачати» все штучне, вийшла б цілком звичайна, приємна молода жінка, але так… знаєте… непідготовленому глядачу від такої краси може стати моторошно. Але сама Леночка від цієї маски почувалася принцесою і вела себе відповідно — зверхньо, хоча іноді милостиво зверталася до «простого люду», якщо це було їй вигідно.
Саме тому співробітниці й підтримали репліку Наталі щодо «робочих обов’язків» Леночки. Жінки перекинулися стриманими, лукавими усмішками та, напіввідвернувшись, придушили хихотіння. Наталя завжди говорила прямо, іноді занадто саркастично, але злою не була — скоріше колкою й справедливою.
Усім було зрозуміло, що ця яскрава пташка залетіла в їхнє сіре гороб’яче гніздечко не з вулиці і вже точно не заради невеликої зарплати — старий лис директор, як колекціонер, знуджений банальністю, викопав її десь на особливому «родовищі» і, схоже, чимало наобіцяв. Тож Леночка не особливо переймалася через холодне ставлення колег. Зате стрімко пішло зближення з директором — Антоном Опанасовичем.
Коли до обіду потік відвідувачів до директора рідшав і в коридорах бізнес-центру стихали кроки, починалася заклична пісня Антона Опанасовича:
— Ле-ноч-ка! — хрипів він ласкаво своїм затертим басом. — Ви мені потрібні! І занесіть мені… е-е… щось занесіть. Договір з Єфремовим, ось. Він мені потрібен.
— Ле-ноч-ка! Зробіть мені, будь ласка, каву! Ви вже запам’ятали, як я люблю? Будьте ласкаві — половину молока й одну чайну ложку цукру.
І коли Леночка заходила до нього з паперами, штовхаючи двері офісу стегном… І коли вона врочисто вносила до кабінету чашку ароматної кави, тримаючи її з блюдцем… Бачили б ви обличчя Антона Опанасовича! Це був просто березневий кіт! Невеликий, але вгодований, із солідною лисиною й ситим другим підборіддям… Старий хтивий кіт! Шістдесят років йому, а все туди ж. Має задишку, проблеми з травленням і початкову стадію діабету.
Одружений міцно й безнадійно ще зі студентських років — із тих часів, коли з себе нічого не представляв. Якби не дружина — «шийка» в їхньому шлюбі, а сам він лише «голова» — навряд чи став би власником рекламного агентства. В кращому разі працював би незамінним зварювальником в ЖЕКу. Тоді його майбутня дружина вчилась на швачку, і саме вона штовхала його до всього, давала ідеї, напрямки, не давала спокою і фактично стояла біля витоків бізнесу.
Леночка надовго не виходила з кабінету директора. Хі-хі, ха-ха… Пішли чутки. Їх не раз бачили після роботи разом — у ресторані, в торговому центрі, в бутіку… Кожен новий наряд Лени чи прикраса ставали об’єктом обговорення — не інакше, як від Антона Опанасовича. Плітки були беззлобними. За розвитком їхніх стосунків спостерігали, як за серіалом — з прогнозами, суперечками, жартами.
Колежанки тримали дистанцію з Леночкою: до себе не кликали, зайвих питань не ставили. Та й сама вона трималась зверхньо, хоча часом, коли їй було вигідно, могла бути милою й майже звичайною.
Якось Катя, одна з дівчат, прийшла на роботу із запізненням — терміново потрібно було до стоматолога. Почувши її веселу балаканину, Леночка визирнула з приймальні та дуже дружелюбно звернулася до неї. Катя здивувалася, а потім відчула внутрішнє напруження.
— Ой, Кать, привіт! Я з твоєї кружки кави попила, свою розбила випадково. Ти ж не проти?
У Каті брови поповзли догори. Леночка поспішила виправдатися:
— Просто сервіз Антона Опанасовича залишився в його кабінеті, а він у відрядженні… Запасної в мене немає, дівчата сказали, що тільки твоя вільна. Я її навіть помила! Вона в чайних плямах була, ще твоїх, хі-хі…
Катя на секунду завмерла, не знімаючи піджака, й гидливо зиркнула на кружку з пінгвінчиком, залишену Леночкою біля клавіатури. Потім її погляд мимоволі перескочив на саму Леночку — конкретно на її рот. Губи були неприродно припухлі, ніби вона з дитинства тільки й робила, що надувала повітряні кульки. Хто знає, скільки кульок вона встигла надути в кабінеті Антона Опанасовича?.. Катю передьоргнуло. Вона сказала категорично:
— Можеш залишити собі. Дарую!
— Але як же ти! — здивувалася Лена.
Катя взяла кружку зі столу й рішуче повернула її назад секретарці:
— У мене… ще одна є. В шухляді, — збрехала Лєна, не надто вдало приховуючи розгубленість.
— Хм… ну гаразд, — знехотя обертаючи в руках горнятко, кивнула Лєночка. Видно було, що воно їй не до смаку. — Дякую!
— На здоров’я, — крізь зуби відповіла Катя, змусивши себе посміхнутись. А згодом, у коридорчику, вже накинулась на співробітниць:
— Це що зараз було?!
— Вибач! Вона така вся ввічлива, усміхнена, а кружкою ніхто з нас ділитися не хотів. Сказали їй, що самі щойно збиралися чаю попити, а твоя якраз стояла, одна, без хазяйки…
— Та наче це б зупинило таку, як вона… Подивіться на нашого Антона Афанасійовича — чоловік зовсім втратив глузд.
— Навіть старому псевдочоловіку не чужі юнацькі захоплення! — піднявши палець, проголосила іронічна Наталя. — То нехай захоплюється, поки його благовірна ще нічого не знає…
Спочатку Лєночку цілком влаштовувала роль коханки. Але час ішов. А вона, хоч і не старенька, вже й не дівчина — тридцять три роки, син-підліток, якого, щоправда, ще з немовляти виховує бабуся. Витрачати залишки молодості на статус «любовниці» Лєна не збиралась. Вона хотіла повністю заволодіти Антоном Афанасійовичем — і його домом, і його бізнесом.
Він нарікав одразу: дружина — справжній вампір. Пилить, бурчить, про інтимне життя й не йдеться. Все, що в домі — для дітей та внуків. А з Лєночкою — свято! Нарешті він щасливий! Ніхто й ніколи не давав йому таких емоцій!
— Мій янголе! Якби тільки я міг вирватися з цих сімейних кайданів! — зітхав він у готельному номері, запалюючи цигарку.
І чим далі — тим більше Лєночка відчувала себе впевнено. Їй здавалося, що варто тільки трохи натиснути — і старий сластолюб виконає все, що вона забажає. Але… він не поспішав із розлученням.
— Та розлучися вже! Ми ж будемо щасливі… — муркотіла Лєна, граючись своїми нігтями на штучному блонді.
— Ой… Стільки тяганини! Ділити все! Діти образяться! Я зв’язаний, Лєночко. Живу вже не своїм життям… Лише з тобою — щасливий…
— Але ж ми любимо одне одного! Я не хочу тебе ділити з нею…
— Тихо! — злякано перебивав він. — Я все сам владнаю. Ти тільки не лізь, будь ласка. Її треба підготувати. Пообіцяю їй утримання, залишу квартиру в центрі. Але треба вчасно. Чекай.
Минуло пів року. Лєна почала розуміти, що її годують обіцянками. Ніякого розлучення не було й близько. Вона почувалась принижено, зневажено. Якщо сам не може — вона все влаштує.
Лєна знайшла профіль дружини Антона у соцмережі. Жінка — звичайна собі пані, років шістдесят, з надмірною вагою. Макіяж і дорогий одяг не рятували ситуацію. «І от через оце він не може піти до мене?! Та я в тисячу разів краща!» — з презирством подумала Лєна.
Її охопила жага помсти. Вона без жодних слів надіслала Валентині кілька фото, де її чоловік був у явно інтимних ситуаціях з нею. У відповідь — тиша. Наступного дня — теж нічого. Антон поводився, як завжди. Лєна не витримала. Вона залишила кілька гидких коментарів під фото Валентини, глузуючи з її зовнішності.
Наступного ранку все йшло звично. Але о дванадцятій в коридорі гримнули двері. Почулися важкі кроки. А потім — хрипкий жіночий голос:
— Де ця тварюка?! Секретарка — там?!
Валентина увірвалася в приймальню. Лєна здригнулася, але намагалася тримати обличчя. Тільки-но вона побачила Валентину — страх відбився на її обличчі. Ефектність замінив щирий жах. Валентина рухалась на неї, як розлючена буйволиця.
— Повтори мені те, що вчора написала, жабо болотна?!
Дівчата-менеджерки тіснилися в проході, як рибки біля скла. З кабінету Антона Афанасійовича почувся звук замка. Але події розгортались блискавично.
— То хто тут жирна, а?! — закричала Валентина, схопила Лєну за плаття. Лєна заверещала. Від різкого руху сукня злетіла з неї. Вона рвонула до дверей, прикриваючи себе сумочкою, в самій лише білизні.
— Зараз я тобі покажу, хто жирна! — кинувши на підлогу сукню, Валентина зірвала пасмо волосся з Лєни, яка, ридаючи, вибігла з офісу.
Вона дісталася туалету, трясучись, викликала поліцію.
Менеджерки мовчки розійшлися. Валентина тим часом кричала під дверима кабінету:
— Вона мене принизила! Твоя працівниця! Показати, що написала?! Обізвала мене жирною! За що?! Я — мати трьох дітей! Мені шістдесят! І оця потвора знущається з мене?!
Антон слізно клявся звільнити Лєну. Але двері — не відчиняв.
Поліція прибула швидко. Одяг віднесли Лєні, але вона на очі Валентині не показалася. Та сиділа на дивані, від нервів їй стало зле, Наталя махала на неї блокнотом, Катя тримала воду.
— Вона назвала мене жирною! — повторювала Валентина. — За що?! Ми навіть не знайомі!
Факт зради, здавалось, її навіть не цікавив.
Антон Афанасійович з’явився лише під вечір. Перед тим як піти, дружина спитала через двері:
— Сьогодні ти, мабуть, не будеш затримуватися на роботі?
— Сьогодні — ні, сонечко… — буркнув він.
Лєна до суду не подавала. Бо мала б відповідати за образи. Наступного дня її вже не було. Як склалася її доля — ніхто не знає.
Антон Афанасійович залишився з дружиною. Досвід із Лєною, схоже, вивчив. Нову секретарку обрав суто за здібностями. І жодних «пізніх нарад». Одразу — додому.
