«Їж і зникни!» – кинув власник ресторану і жбурнув скоринку хліба безхатній старенькій. А коли почув її відповідь, опустився на коліна та розридався.
Сергій відкинувся у кріслі й усміхнувся своїм думкам. Так, його дітище, його ресторан, цілком заслужено можна назвати найкращим у місті. Тут і вишукана кухня, і найкращий персонал, і неповторна атмосфера…
До цієї мрії Сергій йшов понад двадцять років. А починав він із зовсім іншого…
Часи тоді були непрості – дев’яності…
Це був період, коли треба було швидко приймати рішення, діяти рішуче і ризикувати. І, звісно, потрібні були гроші. Саме тоді Сергія сильно підтримав дідусь. Іван Петрович продав дачу й віддав гроші онукові зі словами:
– Нам із бабусею дача вже ні до чого, вік не той, а ти, бачу, до бізнесу прагнеш.
Тоді Сергій щойно відкрив контейнер із одягом на ринку. Дідові гроші він вклав правильно – спочатку облаштував невеличку закусочну прямо там, на ринку. Потім відкрив кафе біля вокзалу. А далі – більше. Розвивався, ріс. І ось тепер у нього найкращий ресторан у місті! А шеф-кухар – справжній італієць!
У дверях кабінету почулися голоси, що ставали дедалі голоснішими. Сергій відірвався від своїх думок.
– Знову ця бабця! – обурювалася офіціантка Ніна. – Дістала вже!
– І не кажи! – підтакнула їй друга офіціантка, Світлана.
Сергій підвівся з крісла й підійшов до вікна. На вулиці знову стояла та сама старенька. Можливо, вона й не така вже й стара, просто вигляд у неї був дуже недоглянутий: обдертий одяг, сиве брудне волосся, обличчя – сіре, чи то від хвороб, чи то від голоду й недоїдання…
Одним словом, безхатько.
Вона просто стояла й дивилася у вікна залу ресторану, де відвідувачі насолоджувалися стравами. Дивилася й ковтала голодну слину…
У двері кабінету обережно постукали.
– Сергію Миколайовичу, знову ця безхатько, – поскаржилася Ніна.
– А де наш Павло? – роздратовано запитав Сергій. – Невже я сам маю вирішувати проблеми з безхатьками, а не охоронець?
– Паша її проганяв, – виглянула в дверний проріз Світлана, – а вона знову стоїть. Може, поліцію викликати?
Сергію не хотілося зайвого галасу довкола свого ресторану, але ця старенька тільки відлякувала відвідувачів. Дехто помічав її, кривився – зрозуміло, який тут апетит, коли на тебе з-за вікна дивиться таке страхіття. Сергій подзвонив у поліцію й попросив без шуму забрати бабусю подалі від його ресторану. Незабаром приїхали двоє патрульних, посадили безхатька в машину й кудись повезли. Сергій усе це бачив.
Старенька й не пручалася, слухняно залізла в автомобіль…
А Сергій думав:
«Чому вона на старість бездомна? Запила, мабуть, чи діти кинули?»…
І згадав він свою бабусю – таку лагідну, добру жінку. Завжди акуратну, охайну…
Вона такі пироги з яблуками пекла! Катерина Іллівна разом із Іваном Петровичем, дідусем, виховували Сергія з п’яти років. Його батько загинув в автокатастрофі. А маму він майже не пам’ятав…
Якось вона раптово зникла з його життя після смерті чоловіка. Бабуся з дідусем тоді сказали маленькому Сергійкові, що мама далеко поїхала. А він усе чекав на неї, плакав. Хотів знайти – навіть листи писав до міліції з проханням розшукати маму. Йому тоді було лише сім років, він щойно навчився писати. Листи поверталися назад – до дідуся, який працював у міському управлінні.
А потім вони зібралися переїжджати до Москви. Сергію було десять років, і він вперся, бо вірив, що мама повернеться, а його тут не буде.
— Та померла твоя мама! – якось у серцях вирвалось у бабусі. – Спилася й замерзла десь під парканом!
Сергій застиг на місці. Дід почав щось бурчати на бабусю, що так не можна, а вона відвернулася й заплакала.
— Хіба я не розумію? – схлипувала вона. – Але більше не можу мовчати…
Дід обійняв її за плечі, щось пошепки сказав. Потім вони разом повернулися до Сергійка й пригорнули його до себе.
— Внучку, не переживай так! Ми тебе ніколи не покинемо! Ми тебе дуже любимо.
Сергійко притиснувся до дідового плеча і не міг повірити, що його мама, така гарна і весела, якою він її пам’ятав, більше ніколи не повернеться. А він так чекав…
З роками біль притупилася, усе забулося. Дід, як і обіцяв, завжди підтримував Сергія. Навіть коли той вирішив зайнятися торгівлею, потім відкрив кафе. У Івана Петровича були зв’язки й гроші. Кому ж іще допомагати, як не онукові?
Померли вони з бабусею в один рік, коли Сергій відкрив свій перший невеличкий ресторанчик. Померли одне за одним. Але Сергій на той час уже не був самотній. Він одружився з найкращою жінкою у світі – зі своєю Машею.
У них підростав син. Сергій назвав його Колею на честь свого батька. Дідусь із бабусею були дуже раді, що дочекалися правнука! А згодом у Сергія народилася й донька. Хотів він назвати її на честь мами, але згадав її історію й передумав. Та й Маша була проти, казала, що ім’я Валентина не дуже сучасне. Зійшлися на Катрусі.
Зараз син і донька вже дорослі. Син, можливо, скоро одружиться. А Сергій із Машею й не проти – у нього гарна дівчина. Їм уже по п’ятдесят, і вони замислюються про онуків.
Для Сергія сім’я – це святе. Але й бізнес він тримає міцно. Усе в нього вийшло.
Тиждень біля ресторану було тихо. Але якось вранці Сергій, приїхавши на роботу, вирішив обійти будівлю ресторану, щоб перевірити, чи все в порядку.
Зайшов на задній двір – і застиг. Біля службового входу стояла та сама безхатченка, а поруч із нею нова прибиральниця Ліза.
— Беріть, бабусю, їжте, ще гаряченьке! – дівчина простягнула старенькій тарілочку з їжею.
На ній було картопляне пюре і кілька котлеток.
— Дякую тобі, дитино, – прошепотіла старенька й обережно взяла тарілку.
— Ой, ложку забула! – вигукнула Ліза й хотіла побігти за приладдям, але побачила Сергія Миколайовича.
— Ліза, що тут відбувається? – спокійно запитав Сергій, хоча всередині бушувала буря.
— Сергію Миколайовичу, я… я це своє принесла… Просто шкода бабусю.
Сергій розлютився.
— Жалієш? – закричав він. – Тут не притулок!
Старенька тихо мовила:
— Любі біди можна з хлібом з’їсти.
Сергій застиг.
— Як ви сказали?
— Це ж поговорка така…
— Як вас звати?
— Валентина Андріївна, – відповіла старенька.
— Добре, милий друже, я йду, — тихо вимовила жінка.
— Зачекайте! — раптово вигукнув Сергій, сам не розуміючи чому, але йому не хотілося відпускати цю жінку. — Підемо до мого кабінету.
Ліза здивовано подивилась на начальника, а старенька не могла зрозуміти, що відбувається.
— Не розумію, — сказала старенька, — то ви мене виганяєте, то кличете до себе… хіба вам не противно? Я ж бомжиха, як ви казали, шваль…
— Пробачте за ці слова, я був не правий, — відповів Сергій, — я хочу вибачитися за свою поведінку. Просто не стримався, робота нервова… Ось і наговорив дурниць. Підемо, я розпоряджусь, щоб вас нормально нагодували. А то ви ж без їжі…
Коли Сергій привів стареньку в ресторан, персонал залишився в шоці: тільки що він вимагав вигнати її, а тепер сам привів. І ще й наказав подати комплексний обід для неї прямо в його кабінет. Сергій і сам не розумів, що відбувається. Він просто дивився на цю нещасну жінку. Ні, звісно, він помилився. Його мати давно померла. Це просто занедбана жінка…
Дитяча мрія про те, що мати повернеться, на мить захопила його свідомість. Вигнати цю голодну нещасну жінку стало незручно, і Сергій вирішив, що як тільки вона поїсть, він її відправить. Потім візьметься за санітарну обробку, викине всю посуду…
— Дякую вам, — сказала жінка після їди, подивившись на Сергія з вдячністю. — Дивлюсь на вас, і згадую свого сина… пробачте.
— А де ваш син? — трохи різко запитав Сергій. — Де ваші рідні? Чому ви так виглядаєте і де живете?
— Живу де доведеться останні три роки, — зітхнула старенька, — а до цього… Много чого було. Ви не подумайте, я не алкоголічка. Просто життя зламали з самого початку.
І вона розповіла, що раніше в неї була родина — син, чоловік. Вони одружились, коли їм було по двадцять. Батьки Валентини вже померли. А от батьки чоловіка були живі і займали дуже високі посади в місті — батько працював в міському виконкомі, мати в освіті. Вони не любили Валентину з першого дня. Шукали іншої нареченої для сина, а він одружився з простою продавщицею. Хоча він був інженером, міг знайти когось достойнішого.
— Ми його назвали Сергійком, — зі сльозами згадала старенька, — і все було добре. Але потім сталася біда — мій Коля загинув, коли поїхав у відрядження в інше місто, і на нього наїхав вантажівка.
Сергій слухав і не міг повірити, що те, що розповідає жінка, так схоже на його історію…
Імена збігалися…
— Коли похоронили Колю, через тиждень до мене приїхали свекри і сказали, що Сергій має жити з ними. Я відмовилась. Тоді вони погрожували забрати сина силою. Я не повірила. Прогнала їх. А через місяць в магазині у мене знайшли «розтрату». Вони склали документи, і мене звинуватили. В результаті дали майже десять років. І все — ні за що. У в’язниці я дізналась, що мене позбавили батьківських прав. Вийшовши, дізналась, що в моїй квартирі вже інші люди, а свекри поїхали. І сина забрали…
Сергій був вражений. Чи не ця жінка розповідає його історію? Він запитав про місто і батьків чоловіка…
І тут співпало! Серце Сергія затрепетало. Так, це була його мати! Жива! І дідусь з бабусею обманули його, сказавши, що вона померла.
Жінка продовжила свою розповідь. Вона переїхала в село, де жила у батьківському домі і працювала на фермі, а потім переїхала до Москви. Там її обдурили. Коли вона захворіла, її викинули на вулицю. З того часу вона три роки скиталася по місту. Ліза давала їй їжу.
Сергій не знав, що робити. Чи це правда? Може, це лише збіг обставин? Але ж не могла бути його мати такою жінкою!
Він вирішив нічого не говорити, поки не отримає відповіді. Він відправив її до виходу і передав пакунок із їжею. Потім у своєму кабінеті вирішив перевірити посуд. Він забрав чашку, яку використовувала Валентина, і вирушив до лабораторії для тесту ДНК.
Результат підтвердив: Валентина була його матір’ю!
Сергій був вражений! Мати, яку він вважав померлою, жива!
Він одразу кинувся на пошуки Валентини. Після довгих пошуків, він знайшов її в лікарні. Вона була тяжко поранена, але коли він сказав їй, хто він, її обличчя просвітліло.
— Це ти, Сергій? Синочок, ти живий… — прошептала вона, дивлячись на нього.
Сергій обіцяв їй, що все буде добре. Він перевіз її до кращої клініки, і незабаром Валентина пішла на поправку. Вона повернулась до нього, і вони стали щасливою родиною.
Тепер Валентина була з ним, і хоч на старості років її життя покращилося, вона була найщасливішою серед усіх — знову з сином і його родиною.
