Старенький з труднощами підвівся з ліжка. З острахом глянув на дружину, торкнувся її плеча:
– Аню…
Жінка повільно відкрила очі, намагалася посміхнутись:
– Юро… я пити хочу… Принеси водички… свіженької…
– Зараз… Зараз, люба!
Зігнувшись, дідусь попрямував на кухню. Налив воду з пляшки і, ледве переставляючи ноги, поніс її назад у спальню.
Дружина зробила кілька ковтків, подякувала посмішкою:
– Юро, згадай, як раніше в нас у квартирі завжди було повно людей… Діти, онуки… Шум, сміх, метушня. А тепер — ніби про нас усі забули…
– Як забули? Денис щомісяця гроші переказує, ще й домробітницю найняв. А Віка — подарунки надсилає ледь не щотижня!
– Та подарунки її, як принесли, так і лежать у тій кімнаті — ще навіть не розпаковували… – зітхнула жінка. – Помремо, може, завтра — хоч би подивитися на них наостанок…
– Та я їм зараз зателефоную. Скажу, хай приїжджають.
– Вони ж далеко…
– Яке там далеко? П’ятдесят кілометрів — це ж зовсім поруч. Обласний центр — не інший край світу!
Дідусь дістав смартфон. Довго тицяв пальцями по екрану.
У величезному магазині, яким керувала Вікторія Юріївна, саме в той день надійшла велика партія товару. Роботи — море, не знати, коли навіть перекусити. Телефон зазвучав черговою мелодією.
«Батьки?» — стурбовано натиснула зелену кнопку.
– Тату, щось сталося?
– Віко, все гаразд… Просто подзвонив. Може, приїхала б до нас?
– Тату, зараз ніяк. У вихідні спробую вирватися.
– Ну, добре… – зітхнув батько.
– Може, щось потрібно? Я надішлю.
– Доню, та у нас уже ціла кімната твоїх посилок… Ти сама приїдь!
– Приїду, приїду. І онуку вашу привезу, й правнука. Ну, тату, мені треба бігти.
Вона швидко завершила розмову і з головою поринула у справи. Думки про батьків знову відсунулись на задній план.
На той самий час у Дениса Юрійовича відбувалося засідання ради директорів його підприємства. І дзвінок мобільного пролунав у найменш зручний момент… а може, навпаки — навіть став перепочинком.
– Продовжуйте без мене, – кивнув він заступникові й, виходячи в приймальню, відповів. – Тату, щось сталося?
– Денисе, все добре. Ми з мамою просто скучили. І ти, і Віка давно не приїжджали…
– Тату, зараз не виходить. Як трохи звільнюся — обов’язково приїду. Як ваше здоров’я?
– Та яке там здоров’я в нашому віці…
– Давайте я вас до моря відправлю!
– Синочку, яке вже море? Ми й по квартирі ледве ходимо… – старенький відмахнувся й одразу спитав: – А ти сам як?
– Все нормально. Дай маму до телефону.
– Синочку, привіт, – почувся лагідний мамин голос.
– Мамо, як ти себе почуваєш?
– Та яке вже в нас здоров’я? Бачити тебе хочеться…
– Як тільки зможу — приїду. Мамо, якщо вам з татом щось потрібно — телефонуйте одразу. Як там домробітниця?
– Та хороша жінка. Що не попросиш — одразу зробить.
– Мамо, я зараз не можу говорити.
– Розумію, сину, розумію…
Денис миттєво перевів кошти на банківську картку батьків, хоча насправді гроші отримала їхня домогосподарка Жанна, яка й розпоряджалася фінансами. Скільки саме там було — його не цікавило.
Згодом він зателефонував сину:
— Захаре, де ти зараз?
— В офісі.
— Забери сестру і навідайтесь до бабусі з дідусем.
— Щось сталося?
— Ні, просто подумай, коли ви востаннє їх відвідували. Проведіть з ними час, можливо, кудись зводіть.
— Добре.
У цей час Аня передала телефон чоловікові:
— Йому знову ніколи. Не дочекаємось ми ні його, ні Вікторії.
— Не сумуй. Ось Жанна йде, приготує щось смачненьке.
Щойно Жанна зайшла, її телефон сповістив про надходження коштів.
«Гроші надійшли раніше, ніж зазвичай», — подумала вона з усмішкою.
«Діти у них заможні. Картку мені віддали, ніхто не питає, скільки там грошей і на що я їх витрачаю. Подарунки приїжджають ледь не щотижня, я складаю їх у кімнату. Стареньким ці подарунки не дуже цікаві», — подумала вона, піднімаючи очі до стелі.
«Дякую небесам за таких господарів і їхніх щедрих дітей!»
Вона поставила принесені пакети на кухонний стіл і зайшла до спальні.
— Як ваше самопочуття?
— Жанно, приготуй нам щось смачненьке! — попросив Юрій Борисович.
— Зараз! Але спершу вмиємось!
— Жанно, щось у мене… — старенька поклала руку на лівий бік грудей. — Мабуть, тиск.
— Анно Геннадіївно, лягайте! Зараз виміряю тиск.
Після вимірювання вона стурбовано похитала головою:
— Зроблю вам укол, а ви трохи полежите, поки я готуватиму сніданок.
Уклавши її спати, вона звернулася до Юрія Борисовича:
— Сідайте, я вам теж тиск виміряю.
Після вимірювання дала таблетку:
— Випийте!
— Дякую, Жанно! Ти так дбаєш про нас!
— Може, полежите?
— Ні.
— Тоді посидьте на балконі. Там гарна погода.
Посадивши його на балкон, Жанна пішла на кухню, подумки усміхаючись:
«З такими дітьми я готова все життя доглядати за вами. Тим більше, що своїх дітей мені доводиться виховувати самій без чоловіка».
Жанна приготувала смачний сніданок, нагодувала своїх підопічних. І тут пролунав дзвінок у домофон.
— Хто? — запитала вона.
— Ми до бабусі з дідусем, — пролунав впевнений чоловічий голос.
— Заходьте!
— Жанно, хто там? — підійшов до неї Юрій Борисович.
— Кажуть, ваші онуки, — домогосподарка відчинила двері.
— Дідусю! — влетів у квартиру дорослий хлопець.
— Захаре, онучку! Лено, онученько!
— Бабусю!
— Бабусю!
— Онуки, — суворо промовила домогосподарка. — Ваші бабуся і дідусь — літні люди, у них тиск скаче.
День видався важким для Жанни. Онуки повезли стареньких на озеро. Довелося їхати з ними, взявши аптечку, адже за фахом вона медсестра. Старенькі, звісно, були щасливі. Але такі прогулянки вже не для них.
Повернулися ближче до вечора. Молодь навіть вечеряти не стала:
— Ви вже йдете? — з прикрістю запитала Анна Геннадіївна.
— Бабусю, завтра в мене залік в університеті, — лагідно обійняла її онучка.
— А мені на роботу зранку, — знизав плечима онук. — Я ж тепер у тата працюю, поступово вивчаю всі тонкощі нашого сімейного бізнесу.
Онуки попрощались і пішли. Знову в просторій квартирі запанувала гнітюча тиша. Жанна теж почала збиратися додому. Жила вона в сусідньому під’їзді, але мала власні турботи: донька — п’ятикласниця, син — у другому класі, сьогодні навіть хвилинки не знайшлося, щоб забігти до них.
Погодувала стареньких, допомогла прийняти ліки, вклала спати — і пішла до себе.
Телефонний дзвінок пролунав серед ночі.
— Жанно, будь ласка, приходь швидше! Анні погано.
Нашвидку одягнувшись, вона кинулась до них, дорогою одразу викликаючи швидку допомогу.
Анна Геннадіївна лежала на ліжку, Юрій Борисович сидів поряд, притулившись до узголів’я. Жанна доторкнулась до їхніх шиї, шукаючи пульс: «Живі… Слава Богу!»
Що робити далі — вона знала чітко й без зволікань.
Менш ніж за п’ять хвилин прибула бригада швидкої. Стареньких забрали, а Жанна поїхала разом з ними. В машині швидкої зателефонувала і сину, і доньці подружжя.
Через кілька годин до платної клініки, де розмістили батьків, буквально влетіли Денис Юрійович і Вікторія Юріївна.
Назустріч вийшов лікар.
— Що з ними? — занепокоєно звернулась Вікторія.
— Зараз вони сплять. До ранку мають отямитись.
— Можна до них?
— Можна, але вони ж відпочивають. З ними зараз жінка на ім’я Жанна. Не знаю, ким вона їм доводиться, — сказав лікар, зазирнувши в палату, і ввічливо попросив: — Вийдіть, будь ласка.
Жінка вийшла, кивнула:
— Доброго дня.
— Проходьте, — дозволив лікар Вікторії.
Поки Вікторія зайшла до палати, а Жанна відійшла до вікна, Денис звернувся до медика:
— То що з ними?
— Наразі ситуація стабільна. Але якби ця жінка, — він кивнув у бік Жанни, — не виявилась так близько і не мала б належної медичної підготовки, все могло б завершитись трагедією.
— Я зрозумів.
— Ви їхній син?
— Так.
— Як вас звати?
— Денис Юрійович.
— Денисе Юрійовичу, нагадаю: наша клініка — платна. Батьків привезли сюди, бо Жанна запевнила, що оплата буде.
— Звісно. Запишіть мій номер телефону, нехай зі мною зв’яжуться.
Вікторія залишилась у лікарні, а Денис разом із Жанною поїхав у батьківську квартиру.
— Жанно, — промовив він, коли машина вже від’їхала від лікарні, — я тобі безмежно вдячний. Розкажи, що сталося?
— Як я зрозуміла, вночі Анні Геннадіївні стало зле. Юрій Борисович відчув це, і відразу подзвонив мені — ми заздалегідь домовились, як діяти в екстрених ситуаціях. Певно, йому здалося, що дружина померла, і від страху самому стало зле.
— Дуже сподіваюся, що з ними все буде гаразд.
— І я цього щиро бажаю, — ледь чутно промовила вона.
— Ось що хочу сказати. Я не раз пропонував їм переїхати до мене, але вони категорично відмовляються. Кажуть, тут поховані їхні батьки, дідусі й бабусі, і вони не хочуть умирати на чужині. Ми з Вікою теж не можемо бути поруч постійно, — Денис подивився їй в очі. — Жанно, доведеться тобі залишатися ночувати з ними.
— Але в мене…
— Жанно, на твоїй картці завжди є кошти, і звітів я не вимагаю.
Невдовзі Юрія Борисовича та Анну Геннадіївну виписали з клініки. Вікторія, як і обіцяла, привезла до них свою доньку та внучку — залишила на тиждень.
А потім усе повернулося до звичного ритму. Осінь вже давно закінчилася. Жанна почала ночувати у стареньких, іноді залишала на ніч свою доньку — їй уже дванадцять. Часом до них заходив і дев’ятирічний син Жанни.
Дітям подобалося в тій квартирі — у них не було своїх бабусі з дідусем. Та й літнім людям це приносило радість — краще, ніж сидіти цілими днями в порожнечі.
Жанна щовечора молилась за здоров’я своїх підопічних. Гроші на картці не зникали — отже, можна було не хвилюватись.
А Юрій Борисович і Анна Геннадіївна знову чекали, коли їхні діти й онуки знайдуть час і завітають у гості. Але тим все бракувало часу…
