Анна лежала на ліжку, не зводячи погляду з стелі, і намагалася заспокоїти шалене серцебиття.
Лише кілька хвилин тому вона пережила один з найстрашніших моментів у своєму житті — конфлікт з чоловіком Олександром і його матір’ю Ольгою Петрівною.
Маленька донька Соня спокійно спала в ліжечку, не підозрюючи, який хаос розгорівся навколо неї.
Три дні тому Анна повернулася з пологового будинку після складних пологів. Вона почувалася виснаженою фізично й емоційно, але знала, що тепер її головне завдання — турбота про новонароджену донечку.
Свекруха з’явилася наступного дня, пообіцявши допомогти молодій матері впоратись із першими труднощами.
— Ти відпочинь, — сказала вона лагідно, посміхаючись. — Я догляну за малою.
Анна щиро подякувала — допомога була справді доречною. Але вона й гадки не мала, наскільки далеко зайде ця «безкорислива» підтримка…
Коли Анна прокинулася, перше, що вона зробила, — глянула на годинник. Відтоді як Ольга Петрівна повела Соню на прогулянку, минуло вже дві години. Чому так довго?
Нарешті двері відчинилися, і свекруха зайшла в кімнату з дитиною на руках. Анна кинулася до коляски, щоб переконатися, що з донькою все гаразд, але її погляд зупинився на дивному: в крихітних вушках дівчинки блищали сережки.
— Що це таке?! — вигукнула Анна, ледве стримуючи сльози.
Ольга Петрівна здивовано знизала плечима:
— Ми гуляли, зайшли в салон… Я вирішила зробити маленькій красуні подарунок.
Анна відчула, як обличчя палає. Серце шалено калатало, дихання стало уривчастим.
— Їй лише тиждень! — майже крикнула вона. — Ви взагалі розумієте, що робите?!
Свекруха лише закотила очі:
— Не перебільшуй. Усім дівчатам у нашій родині так робили. І нічого.
Це стало останньою краплею. Анна схопила доньку і, прямуючи до дверей, твердо сказала:
— Ідіть. Більше вашої допомоги не потребую!
Ольга Петрівна здивовано зиркнула, але мовчки вийшла з квартири.
Олександр повернувся пізно ввечері, втомлений після роботи. Побачивши дружину зі стривоженим обличчям, він одразу зрозумів, що трапилось щось серйозне.
— Що сталося? — обережно запитав він.
Анна підвелася й пошепки сказала:
— Твоя мати проколола вуха нашій доньці. Без дозволу.
— Мама? Навіщо? — нахмурився він.
— Бо захотіла. Без нашої згоди. Просто вирішила за нас.
Олександр зам’явся:
— Вона все життя з дітьми. Вона досвідчена…
Це боляче вдарило по Анні. Вона глибоко вдихнула:
— Їй тиждень. Її імунітет лише формується. Проколювання вух — це ризик інфекцій, алергій, ускладнень. Ваша мама мала подумати!
Вона зупинилась, потім продовжила:
— Коли Соня підросте, ми разом з нею вирішимо. Але не зараз. Її здоров’я — найважливіше.
— Ти говориш, ніби в мене не мати, а чудовисько! — несподівано вигукнув Олександр.
— То ти на її боці? — тихо, але впевнено запитала Анна.
— Не перебільшуй. Мама хотіла як краще. Ми ще подякуємо їй на вихідних.
Анна мовчки стежила, як чоловік йде на кухню. Вона чекала розуміння, а отримала байдужість.
Тієї ночі вона думала про майбутнє. Спогади про спільні мрії здавались примарними. Її рішення дозрівало.
Наступного ранку вона наважилась на розмову. Але чоловік знову відповів відсторонено:
— Ти перебільшуєш. Мама просто показала свою любов.
— Я хочу, щоб ти поважав мої тривоги. Це про здоров’я дитини.
— Можливо, але треба було дати мамі шанс проявити себе.
Це стало вирішальним. Анна твердо сказала:
— Ми по-різному бачимо виховання. Наші цінності надто різні. Нам потрібно розлучитися.
— Що?!
— Так. Я більше не можу покладатись на тебе як на партнера. Моє рішення остаточне.
Розмова перетворилась на сварку. Але Анна була непохитна. Наступного дня вона подала заяву на розлучення через «Дію».
Місяць потому суд постановив: дитина залишається з матір’ю, батько має право бачитися з нею за графіком.
Олександр вийшов із зали суду розгубленим. У серці ще жевріла надія, що колись вони зможуть знайти спільну мову. Хоча б заради дочки.
