Запах казенної білизни та хлорки, здавалося, в’ївся в кожну шпаринку цієї лікарні. Анна стояла біля вікна наприкінці коридору й дивилася, як поодинокі сніжинки кружляють у світлі самотнього ліхтаря. Тут, у педіатричному відділенні міської лікарні, час плинув інакше — повільно, тягуче, мов густий сироп.
Вона прийшла сюди три тижні тому. Головний лікар, виснажений чоловік із постійними синцями під очима, особисто обдзвонював волонтерські організації. Рук катастрофічно не вистачало: медсестри працювали на кілька ставок, санітарки звільнялися одна за одною. Анна відгукнулася одразу. Двадцять шість років тому вона сама лежала в схожій палаті, у такій самій лікарні, й чекала, що по неї прийдуть. Не прийшли. Тоді — не прийшли. Потім був дитячий будинок, технікум, робота в кондитерському цеху. Але той запах — суміш надії та розпачу — вона запам’ятала назавжди.
— Дівчино, ви новенька? — голос за спиною змусив її здригнутися.
Анна обернулася. Перед нею стояла літня медсестра з ідеально накрохмаленим ковпаком на сивому волоссі. На бейджі значилося: «Раїса Максимівна».
— Так, я волонтерка. Анна.
— Дуже добре, — медсестра говорила уривчасто, ніби берегла кожен подих. — Ходімо, покажу палати. Тільки одразу попереджаю: ось цього, — вона кивнула на ліжечко біля дверей у кінці коридору, — на руки не беріть. Звикне, а потім ви підете, і що? Знову кричатиме.
Анна подивилася в той бік. У ліжечку, накритий тонкою байковою ковдрою, лежав немовля. Він не плакав. Лише тихо поскулював уві сні, і цей звук нагадував скиглення покинутого цуценяти.
— А де його мама?
— Мамка-зозуля, — Раїса Максимівна махнула рукою й стишила голос. — Учора з пологового перевели. Відмовниця. У графі «батько» — прочерк, сама без житла, п’є. Написала відмову, навіть не глянула на нього. У документах записала — Артемом назвала. Три місяці хлопчикові всього.
— Артем… — тихо повторила Анна.
— Ви головне запам’ятайте: серце тут треба тримати зачиненим, — медсестра погрозила пальцем. — А то напрацюєтеся, наплачетесь, а за місяць — вигорання. Я тут тридцять років, доню. Знаю, що кажу.
Вона пішла, шаркаючи стоптаними капцями. Анна повільно підійшла до ліжечка. Малюк лежав на боці, підтягнувши ніжки до животика. Лобик був вологий від поту, крихітні пальчики судомно стискали край пелюшки. Губи — сухі, потріскані — беззвучно ворушилися уві сні. Анна простягнула руку й обережно торкнулася його щоки. Шкіра палала.
— Боже, та в тебе ж жар, — прошепотіла вона.
Хлопчик здригнувся й розплющив очі. У них не було ані страху, ані цікавості. Лише глухий, безнадійний смуток, який не повинен жити в тримісячній дитині. Він подивився на Анну, і з кутика ока викотилася сльоза, скотившись на подушку. Він не заплакав. Просто дивився й терпів.
Анна озирнулася. З сусідніх палат долинали сміх, метушня, задоволене гуління. Там у дітей були мами. Мами, які приносили брязкальця, перевдягали піжами й цілували рожеві п’ятки. А цей малюк уже знав те, що дорослі усвідомлюють роками: кричати марно, якщо тебе ніхто не чує.
— Ну, привіт, Артеме, — Анна взяла його на руки, знехтувавши попередженням. — Будемо розбиратися.
Малюк виявився майже невагомим. Коли вона притисла його до себе, він на мить завмер, а тоді раптом вчепився крихітною долонькою в її халат і не відпускав. Він не усміхнувся — ні. Просто видихнув, наче скинув із плечей непосильний тягар, і притулився голівкою до її ключиці.
Анна зайшла до палати з пеленальним столиком. Підгузок був важкий і мокрий, під ним — подразнена шкіра. Пелюшки — вологі. Вона швидко, вже звичними рухами, перевдягла його, обробила складочки серветками, присипала присипкою. Тіло хлопчика тремтіло дрібним тремтінням.
— Пити хочеш, маленький? — спитала вона, хоча відповідь була очевидна. — Зараз, потерпи.
Вона знайшла в шафці пляшечку, насипала суміш, залила водою з кулера, збовтала. Коли соска торкнулася губ Артема, він не накинувся на їжу, як це роблять ситі домашні діти. Спершу він ніби не повірив. Дивився на Анну з підозрою, перевіряючи, чи не примара це. І лише коли крапля молока впала на язик, жадібно, давлячись, ухопився за соску.
— Тихіше, не ковтай повітря, — Анна присіла на край стільця, обережно підтримуючи його голівку. — Я нікуди не піду, не поспішай.
Він пив так, ніби його не годували цілу добу. У якийсь момент відірвався від пляшечки, видихнув і раптом усміхнувся. Молочна цівка потекла підборіддям, але він не звертав уваги. Дивився на Анну, і його личко, ще мить тому спотворене стражданням, освітила така чиста, беззахисна радість, що в неї перехопило подих.
— Дурненький, — прошепотіла вона, витираючи йому підборіддя серветкою. — Зовсім ще дурненький. Не розумієш, що людям вірити не можна.
За сорок хвилин до палати влетіла захекана Раїса Максимівна. Побачивши Анну з Артемом на руках, вона сплеснула руками:
— Ой лишенько! Я ж просила! І чого ти з ним сидиш? Я ж його нагодувати забула, така метушня… Ну, буває.
— Раїсо Максимівно, — голос Анни був рівний, але сталева нотка змусила медсестру завмерти, — у нього температура. Ви викликали лікаря?
— Температура? Та нічого, зуби лізуть — мине. У всіх таке буває.
— Йому три місяці. У нього не ріжуться зуби. Викличте лікаря. Негайно.
Раїса Максимівна стиснула губи:
— Ти мені вказуватимеш, дівчино? Я тут тридцять років…
— А я тут лише три тижні, — перебила Анна, притискаючи Артема, який відчув напруження й захникав. — Але я вже зрозуміла, що тут безлад. У вас десять дітей на відділення й дві медсестри в зміну. Я знаю, ви втомилися. Але ця дитина — не меблі. Він людина. Викличте лікаря. Будь ласка.
Останнє слово прозвучало так, що Раїса Максимівна, бурмочучи, попрямувала до телефону.
Лікарка прийшла за пів години — молода жінка з втомленими очима й бейджем «Ніна Сергіївна». Вона оглянула Артема, послухала дихання, заглянула до горла.
— Вірусна інфекція, — констатувала вона, прибираючи фонендоскоп. — Зранку ознак не було, тепер є. Доведеться переводити в бокс. У нас карантин по вітрянці в сусідньому крилі, ризикувати не можна.
— У бокс? — Анна відчула, як по спині пробіг холод. — Тобто його покладуть самого?
— А що робити? — Ніна Сергіївна безпорадно розвела руками. — Я не маю права наражати інших дітей на небезпеку. У нас протокол.
— Але ж він там буде один… — Анна глянула на Артема. Малюк, ніби зрозумівши, що мова про нього, тихенько заплакав. — Хто за ним доглядатиме? Ви ж самі казали — рук бракує.
— Я зателефоную в опіку, — ухильно відповіла лікарка. — Можливо, когось направлять.
— Коли? Завтра? Післязавтра? А в нього температура вже зараз! Йому потрібно кожні дві години пити, міняти підгузки, збивати жар!
Ніна Сергіївна втомлено зітхнула:
— Послухайте… Анно, так? Я розумію ваші почуття. Справді. Але в мене ціле відділення. Я не можу приставити до нього окрему медсестру.
— Я можу, — твердо сказала Анна. — Я волонтерка. Я сидітиму з ним.
— Ви не зможете бути в боксі цілодобово.
— Зможу. У мене відпустка. Я її візьму.
Лікарка уважно подивилася на неї:
— Ви впевнені? Це може затягнутися.
— Я впевнена.
Артема перевели до маленької палати в кінці коридору. Там було стерильно, чисто й порожньо: білі стіни, металеве ліжечко, тумбочка. Анна поставила на підвіконня маленьку паперову іконку Божої Матері — ту саму, яку їй колись дала вихователька в дитбудинку.
Вона подзвонила своїй начальниці, Вірі Павлівні, власниці кондитерського цеху «Солодка казка». Віра Павлівна була жінкою суворою, з характером, але справедливою. Анна працювала в неї вже п’ятий рік і знала: сентиментів вона не любить, зате відданість цінує.
— Віро Павлівно, добрий вечір. Перепрошую, що пізно, — голос Анни тремтів. — Мені потрібна відпустка. За власний рахунок. На невизначений термін.
У слухавці запала тиша. Було чути, як Віра Павлівна клацає запальничкою.
— Що сталося? Захворіла?
— Ні. Я в лікарні. Тут дитина… одна. Відмовник. З температурою. Нема з ким залишити.
Знову пауза. Анна затамувала подих, готуючись почути відмову.
— Диктуй адресу, — раптом сказала Віра Павлівна. — Я зараз приїду.
— Що? Навіщо?
— Бо дурна ти, Аню. Добра дурна. А добрих дур треба берегти. Диктуй, сказала.
За сорок хвилин у коридорі лікарні з’явилася Віра Павлівна — кремезна, з короткою стрижкою, у дорогому пальті й з величезною сумкою, з якої виглядали кути коробки. Побачивши Анну, вона окинула її поглядом, фиркнула й почала викладати вміст сумки на тумбочку.
— Ось пиріжки з капустою, домашні. Ось курка у фользі. Тут термос із чаєм, з бергамотом, як ти любиш. — Вона складала все діловито, без зайвих слів. — А це, — дістала пухкий конверт, — гроші. На підгузки, на суміш, на що треба. І не смій відмовлятися.
— Віро Павлівно, я не можу…
— Можеш, — відрізала вона. — Ти в мене п’ять років працюєш як кінь, жодного лікарняного, переробки ніхто не рахував. Я не сліпа. Це не подачка, це зарплата за ті дні, що ти тут сидітимеш. Оплачувана відпустка. Зрозуміло?
— Зрозуміло… — Анна відчула, як підступають сльози.
— І ще, — Віра Павлівна знизила голос. — У мене в опіці є знайома, Галина. Людина хороша. Я їй уже подзвонила, пояснила ситуацію. Завтра приїде, подивиться на хлопчика. Якщо треба буде документи швидко оформити — допоможуть.
— Які документи? — розгубилася Анна.
Віра Павлівна довго, уважно подивилася їй в очі:
— А ти як думала? Просто посидиш тут і віддаси його в дитбудинок, а потім усе життя шкодуватимеш? Я бачу твої очі, Аню. Ти вже вирішила. Сама ще не усвідомила, але вирішила.
Анна хотіла заперечити, та слова застрягли в горлі. Віра Павлівна махнула рукою й пішла, залишивши по собі аромат парфумів і домашньої їжі.
Анна повернулася до боксу. Артем спав, насупивши бровенята. Вона сіла поруч і зрозуміла: Віра Павлівна має рацію. Вона вирішила ще тоді, в коридорі, коли вперше побачила малюка, який не плакав, бо знав — марно.
Три дні промайнули, мов один. Анна майже не виходила з палати: годувала Артема кожні три години, міняла підгузки, обтирала гаряче тільце вологими серветками, поїла водою з ложечки. Температура спала на другий день, але кашель залишився. Малюк вередував, багато спав, а прокидаючись — шукав очима Анну. І, побачивши її, заспокоювався й тягнув рученята.
На четвертий день сталося те, що змінило все.
До боксу, навіть не постукавши, увірвалася повна пані в норковій шубі й з макіяжем, нанесеним так щедро, ніби шпателем. За нею поспішала медсестра, щось белькотіла про карантин, але пані лише відмахувалася.
— Ви, — ткнула вона пальцем в Анну. — Волонтерка. Підете зі мною. Моєму Павлику нудно, потрібна нянька, поки я сходжу в ресторан. Лікарняна їжа абсолютно неїстівна.
Анна оторопіла. Артем занепокоївся в неї на руках.
— Перепрошую, а ви хто?
— Я — Олена Генріхівна Шаповалова, дружина Вадима Аркадійовича Шаповалова, — вона вимовила це з таким пафосом, ніби назвала ім’я святого. — Мій син у платній палаті. Ми тут по знайомству, взагалі-то хотіли в приватну клініку, але тут головлікар — друг чоловіка. Тож збирайтеся. А цього, — вона з огидою глянула на Артема, — залиште. Заразний же.
— Я не можу його залишити, — спокійно відповіла Анна. — Він хворий. Йому потрібен догляд.
— Мені байдуже! — верескнула жінка. — Я плачу податки! Ви зобов’язані обслуговувати мою дитину, а не панькатися з цим… підкидьком!
— Ви нічого мені не платите. Я волонтерка. І я не нянька на годину.
— Ах ти ж тварюко! — обличчя пані вкрили червоні плями. Вона замахнулася, явно маючи намір вдарити Анну.
Анна інстинктивно прикрила собою Артема й заплющила очі, чекаючи удару. Але його не сталося.
— Руку прибрали, — пролунав крижаний чоловічий голос.
У дверях стояв високий чоловік у строгому пальті. Він тримав Шаповалову за зап’ястя, не дозволяючи їй опустити руку.
— Ви… хто ви такий? — забелькотіла вона.
— Це вас не стосується. А стосується те, що якщо ви негайно не покинете приміщення, я викличу поліцію. І так, я знаю вашого чоловіка. Цікаво, чи знає він, що його дружина тероризує волонтерів у лікарні?
Шаповалова зблідла, потім почервоніла, вирвала руку й вилетіла в коридор, голосно обурюючись і погрожуючи «всіх звільнити».
Чоловік повернувся до Анни. Обличчя в нього було втомлене, але очі — добрі.
— Пробачте за неї. І за те, що вдерся. Я шукав дружину, почув крик. Ви в порядку?
— Так, — видихнула Анна. — Дякую. Ви дуже вчасно.
З-за його плеча виглянула невисока жінка з пухнастим рудуватим волоссям і такими знайомими очима. Анна ахнула:
— Наталіє Вікторівно?
Жінка усміхнулася:
— Привіт, Аню. Я ж казала, що прийду.
— Звідки?.. — Анна переводила погляд із Наталії на чоловіка.
— Це мій чоловік, Дмитро, — пояснила Наталія. — Ми приїхали, щойно Віра Павлівна зателефонувала. Дімо, це Аня, я тобі про неї розповідала. Найкраща кондитерка в місті.
— Дуже приємно, — Дмитро потис Анні руку, а потім глянув на Артема. — То це і є той самий герой?
Малюк, уже спокійний, уважно дивився на незнайомця. Раптом простягнув до нього ручку й беззубо всміхнувся.
— Ого, — Дмитро усміхнувся у відповідь. — А він товариський.
Наталія підійшла ближче:
— Можна мені його потримати?
Анна обережно передала Артема. Наталія взяла його впевнено й ніжно, притиснувши до себе. Малюк одразу затих, уткнувся носиком у її плече й заплющив очі.
— Як його звати? — тихо спитала Наталія.
— Артем.
— Артем… Гарне ім’я. Сильне. — Вона похитала дитину, і по її щоці скотилася сльоза. — Дімо, подивися на нього. Який же він крихітний…
— Я дивлюся, — голос Дмитра здригнувся. — Наталю, ти як?
— Я добре. Я справді дуже добре, — вона обернулася до Анни. — Аню, ми давно хотіли з тобою поговорити, та ніяк не наважувалися. У нас із Дімою немає дітей. Десять років шлюбу, обстеження, лікарі, ЕКО… Усе марно. А я так мріяла про малюка. Тому ми подали документи на усиновлення.
Анна мовчала, боячись повірити, що це відбувається насправді.
— Ми чекали, проходили комісії, збирали довідки, — вів далі Дмитро. — Це тривалий процес. Але коли Віра Павлівна зателефонувала Наталці й розповіла про цього хлопчика… Ми вирішили, що досить зволікати. Сьогодні зранку були в службі у справах дітей. Майже все готово, лишилося кілька формальностей.
— Ви хочете… — Анна не змогла договорити.
— Ми хочемо забрати його, — кивнула Наталя, дивлячись на Артема з такою ніжністю, що здавалося, стерильні стіни боксу наповнилися світлом. — Якщо ти не проти. Я знаю, ти до нього прив’язалася. Ти можеш стати його хрещеною. Приходити до нас щодня. Але ми не можемо залишити його тут. І ти не зможеш бути поруч вічно.
Анна повільно опустилася на стілець — ноги підкосилися. У вухах шуміло. Вона дивилася на Наталю, на Дмитра, на малого, який тихенько сопів на руках у майбутньої мами, і відчувала, як її накриває хвиля вдячності й полегшення.
— Я не проти, — прошепотіла вона. — Я тільки за. Дуже за.
Дмитро підійшов до ліжечка й обережно провів долонею по голівці Артема.
— Отже, вирішено. Завтра забираємо сина додому. У нас уже й кімната готова. Десять років чекала свого господаря.
— Десять років… — тихо повторила Анна.
— А ти, — Наталя глянула на неї, — поїдеш із нами. Поживеш стільки, скільки потрібно. Допоможеш йому звикнути. Ти для нього зараз найближча людина після нас. Не можна, щоб він утратив тебе раптово.
— А робота? — спохопилася Анна.
— А Віра Павлівна для чого? — усміхнулася Наталя. — Вона вже сказала: «Поки хлопчика на ноги не поставите, у цеху без вас упораємося». Тож не заперечуй.
Того ж вечора, коли Артема повернули до загальної палати — карантин зняли, вірус відступив, — Анна сиділа біля його ліжечка й дивилася, як він спить. Наталя з Дмитром поїхали купувати дитячі речі, пообіцявши зранку бути тут.
До палати зазирнула Раїса Максимівна. Постояла трохи, тоді підійшла й сіла поруч.
— Чула я все, — тихо мовила вона. — Хороші люди, Наталя з чоловіком. Забезпечені. Дім просторий. Буде малому щастя.
— Буде, — кивнула Анна.
— А ти молодчина, — несподівано додала медсестра. — Я тоді, першого дня, була не права. Пробач, доню. За тридцять років роботи… знаєш, скільки всього бачила? Стільки смертей, стільки покинутих дітей… Серце черствіє. А ти нагадала, яким воно має бути.
Вона підвелася й, перш ніж піти, легенько торкнулася плеча Анни. Та знову глянула на Артема.
Уночі їй наснився дивний сон: ніби вона знову маленька, стоїть у коридорі дитбудинку й чекає. Чекає, що хтось прийде саме за нею. І раптом відчиняються двері, заходить молода жінка з теплими очима, бере її за руку й каже: «Пойдем, дочка. Домой пойдем». Анна прокинулася в сльозах.
Поряд тихо сопів Артем. За вікном світало. Вона витерла очі й усміхнулася.
Зранку приїхали Наталя з Дмитром із великою сумкою обновок — крихітні комбінезони, шапочки з помпонами, м’які пледи. Наталя вдягла Артема в блакитний костюмчик із ведмедиками, загорнула в новеньку ковдрочку. Малюк не вередував, ніби відчував особливість цього дня. Він крутив голівкою, розглядав усіх навколо й задоволено агукав.
Оформлення документів тривало ще пів дня. Приїхала знайома Віри Павлівни зі служби — Галина, висока жінка з відкритим обличчям і швидкими рухами. Вона перевірила папери, поставила підписи й печатки. Коли останній документ було оформлено, Дмитро глянув на Наталю:
— Ну що, дружино? Їдемо за сином?
Наталя лише кивнула — сльози заважали говорити.
У палаті зібралося чимало людей: прийшла Ніна Сергіївна, прибігла Раїса Максимівна, зазирнули навіть мами з сусідніх палат. Дмитро взяв Артема на руки — трохи незграбно, але надзвичайно дбайливо. Малюк подивився на нього, гикнув і всміхнувся.
— Сину, — хрипко промовив Дмитро. — Їдемо додому.
Вони вийшли на ґанок лікарні. День був морозний, але сонячний. Сніг іскрився під променями. Наталя стиснула Аннину руку:
— Поїхали з нами, Аню. Просто зараз.
— У мене ж речі…
— Купимо нові. Поїхали.
Анна озирнулася на лікарняні двері, за якими залишилися три тижні її життя, що змінили все. Поглянула на Артема, який задрімав на руках у батька. І зробила крок уперед.
Вони їхали машиною: Дмитро обережно кермував, Наталя сиділа позаду з малюком, Анна — поряд. За вікном пливло місто — сірі будинки, засніжені дерева, люди, що поспішали у своїх справах.
— Аню, — раптом сказала Наталя, — знаєш, чому ми з Дімою так довго мовчали?
— Чому?
— Ми боялися. Раптом ти подумаєш, що ми користуємося твоєю добротою. Що хочемо забрати в тебе дитину. Але ми не забираємо. Ми хочемо, щоб у нього була велика родина. Де є мама, тато й хрещена. Найкраща хрещена у світі.
Анна відвернулася до вікна, щоб приховати сльози. Та Наталя все одно все бачила. Вона обійняла Анну за плечі однією рукою, іншою притискаючи до себе Артема.
— Усе добре, Аню. Тепер усе буде добре.
Вони зупинилися в тихому центрі біля старого цегляного будинку з великими вікнами. Квартира виявилася світлою й затишною, з високими стелями та запахом дерева й випічки.
— Заходь, — Наталя провела Анну до кімнати, підготовленої для малюка. Але на порозі Анна завмерла.
Усередині стояло дитяче ліжечко з балдахіном, пеленальний столик, комод із іграшками. А на стіні над ліжечком висіла фотографія. Анна підійшла ближче й тихо скрикнула.
На знімку була вона — у кондитерському цеху, в білому ковпаку, з усмішкою й великим тортом у руках. Вона навіть не пам’ятала, коли її сфотографували.
— Це я зробила фото, — сказала Наталя. — Рік тому, на твій день народження. Ти тоді спекла для нас торт і світилася від щастя… Я тоді зрозуміла: якщо в нас буде дитина, хочу, щоб вона знала — є людина, яка вміє творити щастя власними руками. І ця людина — ти.
Анна закрила обличчя руками. Артем, якого Дмитро вже поклав у ліжечко, заворушився й заплакав. Анна хотіла кинутися до нього, але Наталя м’яко зупинила:
— Дозволь мені. Я маю навчитися.
Вона нахилилася, взяла малюка на руки. Той ще раз схлипнув і затих, слухаючи нове серце, новий ритм.
— Синочку, — прошепотіла Наталя, — ти мій. Рідний. Як довго ми тебе чекали.
Дмитро обійняв дружину й дитину. Анна стояла поруч, відчуваючи себе водночас зайвою й невід’ємною частиною цієї миті.
— Іди до нас, — покликав Дмитро. — Ти тепер наша родина.
Анна підійшла, обережно погладила Артема по щічці. Малюк відкрив очі, подивився на неї, на Наталю, на Дмитра — і раптом широко, беззубо усміхнувся.
За вікном падав сніг, у кімнаті було тепло. Артем, якого віднині кликатимуть удома Тьомою, позіхнув і заплющив очі, вперше почуваючись у повній безпеці.
Анна дивилася на них і думала: дива таки трапляються. Вони приходять не в сяйливій обгортці, а тихо — в лікарняних коридорах, серед запаху хлорки й казенної білизни. Вони з’являються тоді, коли простягаєш руку тому, кому боляче й страшно, і кажеш: «Не бойся, я с тобой».
За місяць Наталя офіційно оформила опіку, а ще за пів року — усиновлення. Анна стала хрещеною Тьоми. Вона приходила щодня після роботи, приносила власноруч спечені тістечка й печиво, читала йому книжки, гуляла з ним у парку.
Вони втрьох — Наталя, Анна й Тьома — стали нерозлучними. А Дмитро жартував, що тепер у нього три доньки: дві великі й одна маленька.
До лікарні Анна продовжувала приходити, але вже не просто як волонтер, а як людина, яка знає: інколи одне добре слово змінює все. Вона розповідала іншим волонтерам історію Тьоми, вчила їх не боятися прив’язуватися, не боятися любити.
Якось Раїса Максимівна, побачивши її в коридорі, підійшла й обійняла.
— Дякую тобі, доню, — сказала вона. — За те, що нагадала, навіщо я колись прийшла сюди працювати.
Анна усміхнулася й зайшла до палати до нової покинутої дитини — крихітної дівчинки Світлани.
— Здрастуй, малечо, — сказала вона, беручи дівчинку на руки. — Не бойся. Я с тобой.
І Світлана вперше за дві доби перестала плакати.
Того вечора Анна поверталася додому пізно. Місто сяяло вогнями, пахло морозом і близьким Новим роком. У своїй невеличкій квартирі вона знайшла подарунок від Наталі й Дмитра — велику коробку з написом «Хрещеній». А на столі стояла світлина в рамці: Анна, Наталя, Дмитро й Тьома на руках у обох мам.
На фото Тьома сміявся. Тепер він сміявся завжди.
Анна ввімкнула чайник, сіла на підвіконня й подивилася на зорі. Десь там, високо, мабуть, є той, хто все це придумав. Той, хто знав, що одного дня в лікарняному коридорі зустрінуться двоє — покинутий малюк і дівчина, яку колись теж покинули. І врятують одне одного.
Бо іноді, щоб знайти дім, достатньо просто простягнути руку.
