— Яночко, люба, а чому ти одразу не сказала, що у тебе тепер з’явились гроші?
— Добрий день, Юліє Костянтинівно. Не розумію, про що ви?
— Як це? Кирило сказав, що мама переказала тобі на рахунок кругленьку суму.
Яна була затятою кар’єристкою. Робота поглинала її повністю: ранкові підйоми, нічні звіти, нескінченні наради. Друзі жартували, що її друге ім’я — «Переробка», а особисте життя давно поступилося календарю дедлайнів.
Кирило, її хлопець, був її дзеркальним відображенням — такий же трудоголік, що засинав із ноутбуком на колінах. Їхні стосунки нагадували бізнес-партнерство: рідкі зустрічі, короткі дзвінки між нарадами, замість романтики — обговорення квартальних звітів.
І ось одного ранку Яна відчула щось недобре — затримка. Тест підтвердив найгірше — чи, можливо, найкраще? — два рядки. Вагітність.
— Це неможливо… — прошепотіла вона, дивлячись у дзеркало. — Я ж не планувала дитину так рано… А як же посада керівника відділу? Це ж була моя мрія…
Але життя, як завжди, внесло свої корективи.
Першою, кому Яна вирішила розповісти новину, була її мама. Олександра Дмитрівна мовчки вислухала дочку, а потім сказала:
— Це зовсім не те, про що ти мріяла, так?
— Так, — тяжко зітхнула Яна.
— Я тобі допоможу. Дитину треба залишити. Тобі двадцять п’ять — найкращий вік, щоб народити.
— Дякую, мамо. Ти ж знаєш, я без роботи — ніяк.
Кирило дізнався про вагітність не на кухні, не в кафе і не в ліжку. Він стояв у переговорній кімнаті, щойно завершивши складний Zoom-дзвінок із клієнтами, коли на екрані телефону з’явилося коротке повідомлення від Яни:
«Ми скоро станемо батьками»
Спочатку він не зрозумів і перечитав знову. Потім вийшов із переговорної й подзвонив.
— Це точно? — прошепотів він.
— Абсолютно, — спокійно відповіла Яна. — Я здала аналізи. Все підтверджено. Що будемо робити?
Тиша. А потім:
— Яна, давай одружимось. Сьогодні. Ну, гаразд — не сьогодні, але незабаром. Нам не потрібні гулянки. Просто ми, розпис і вечеря з рідними.
— Ти впевнений? Це не тому, що…
— Я давно хотів запропонувати тобі одружитися, але робота поглинула мене повністю… Ми дорослі люди й повинні нести відповідальність за свої вчинки. І так, я тебе дуже люблю, якщо ти раптом забула.
За тиждень Яна й Кирило стояли в РАЦСі. Без білосніжної сукні й банкету на двісті осіб. Просто розпис, пара фото на тлі тьмяної арки з квітами. Вони обмінялися обручками, усміхнулися і… пішли до ресторану, де вже чекали батьки.
За столом були тільки найближчі: батьки Яни — Олександра Дмитрівна й Віктор Миколайович, батьки Кирила — Юлія Костянтинівна й Василь Петрович, а також його старша сестра Наташа. Атмосфера була затишна — салати, закуски, шампанське й розмови про все на світі.
Юлія Костянтинівна, жінка з прямою спиною й трохи зверхнім поглядом, налила собі бокал і раптом сказала:
— Молодята, весілля, дитина — це чудово. Але тепер треба думати про житло. Де ви збираєтесь жити? Знімати квартиру з немовлям — не варіант.
Яна трохи напружилась. Вона боялась, що зараз почнуться розмови про «допомогу» й спільне проживання зі свекрухою. Але Кирило був спокійний.
— Ми з Яною вже вирішили. Ми беремо іпотеку.
Яна здивовано глянула на чоловіка, звела брови:
— Коли ми це встигли?
— Ого, — вигукнула Юлія Костянтинівна, не помітивши реакції невістки. — А ви впевнені? Зараз же такі високі відсотки…
— Ми впораємося. У мене стабільна робота. Я все прорахував, — впевнено відповів Кирило й подивився на Яну. — І ми хочемо почати все з нуля. Своїми силами.
Яна вперше за вечір розслабилась. Він сказав саме те, що вона хотіла почути.
— Що ж… тоді за вас, — Юлія Костянтинівна кивнула й підняла бокал.
— За нас, — тихо додала Яна, щиро усміхаючись.
Квартира була в новому житловому комплексі, з ремонтом у світлих тонах і видом на маленький сквер. Коли Яна вперше переступила поріг, вона зрозуміла: ідеальна.
Вони з Кирилом обставляли її поступово: спершу купили зручне ліжко, диван у вітальню й обідній стіл — за яким незабаром годуватимуть свою маленьку донечку.
Потім з’явилися деталі: плед, кольорові подушки, кашпо з квітами, торшер, Янині улюблені аромасвічки з бергамотом. Яна із задоволенням їздила по магазинах, вибирала штори, подушки, килимки — усе те, на що раніше не вистачало часу.
Кирило все більше занурювався в роботу — іноді до пізньої ночі. Він старався, щоб кредит погашався швидше. І щоб Яна ні про що не хвилювалась, а їхня донька з’явилась у домі, де все готове до її народження.
Яна не злилася — вона розуміла. І, незважаючи на токсикоз, втому й загострений нюх, працювала з дому. Начальство пішло назустріч: частину завдань дозволили виконувати дистанційно, що було рятівним.
Останні місяці вагітності Яна майже не їздила в офіс. Але й не хотіла — вдома вже панувала атмосфера очікування донечки. Пінетки, крихітні бодіки, ліжечко в куточку спальні й альбом із написом «Анечка» на обкладинці. Яна одразу знала, як назве дочку. На честь бабусі Анни — доброї й сильної жінки, яка пішла з життя лише три роки тому.
Коли Яна сказала це ім’я, Кирило тільки кивнув:
— Прекрасно. Нехай буде Анечка.
Дівчинка з’явилася точно в строк, рано-вранці, з м’яким пушком волосся і серйозним поглядом, ніби вже все розуміла. Кирило вперше тримав її в пологовому будинку й не міг стримати сліз — міцно притискав до себе крихітне тільце, шепочучи:
— Привіт, донечко… Я тебе чекав.
Життя змінилось. Постійна втома, уривчастий ритм — але щовечора, коли Анечка засинала, а Яна тулилась до плеча Кирила, вони обоє знали: усе правильно. Усе на краще.
Юлія Костянтинівна з’явилася в їхньому житті непомітно: без зауважень, без вимог. Просто якось подзвонила вранці:
— Яна, я сьогодні поруч, зайду, погуляю з Анечкою. Тобі треба відпочити.
Яна здивувалась, але не змогла відмовити. Дуже хотілось хоча б кілька годин поспати поспіль або, банально, випити кави не поспішаючи. З того дня візити Юлії Костянтинівни стали регулярними. Вона приходила кілька разів на тиждень вранці, коли Яна ще годувала доньку в халаті, й з порога казала:
— Не поспішай, я почекаю, — і справді не квапила.
Свекруха брала коляску, надягала зручні балетки й ішла з Анею в парк. Гуляла довго, поки та не прокидалася, а Яна тим часом встигала попрати, приготувати, попрацювати й навіть трохи відпочити.
— Юліє Костянтинівно, що б я без вас робила… — казала Яна, коли свекруха поверталась, обережно дістаючи дівчинку з коляски…
— Я всього лише бабуся, яка безмежно любить свою онуку, — з легкою усмішкою говорила свекруха.
— Просто бабуся, яка розуміє, що молодій мамі теж потрібно подихати свіжим повітрям. Не лише немовляті.
Та головне — Юлія Костянтинівна не нав’язувалась із порадами. Вона не повчала Яну, як тримати малечу, чим її годувати і скільки спати. Вона спокійно пила чай, вела бесіди про новини та внучку, а щойно помічала, що Яна втомилась, одразу прощалася:
— Ну все, я побігла. Відпочинь. І навіть не думай братися за підлогу, чуєш? Просто відпочинь.
— Обіцяю, — відповідала Яна з усмішкою і справді вмощувалась на диван із пледом та чашкою кави.
Спочатку Кирило насторожено поставився до такої нової «системи»:
— Вона тебе не напружує? — запитав, добре знаючи непростий характер своєї мами.
— Навпаки. Я тільки тепер зрозуміла, яка вона в мене чудова свекруха. Ненав’язлива, спокійна. Просто підтримує.
— Ви з нею подружилися? — посміхнувся Кирило.
— Можна сказати і так…
І все йшло гладко, поки одного разу Кирило не згадав при мамі, що теща продала спадкову квартиру й передала виручені кошти Яні. Насправді Олександра Дмитрівна давно збиралась на це, але чекала трирічного строку, як належить.
— Яночко, люба, а чому ти одразу не сказала, що у тебе тепер з’явились гроші?
— Доброго дня, Юліє Костянтинівно. Вибачте, не розумію, про що мова?
— Як же не розумієш? Кирило сказав, що твоя мама переказала тобі кругленьку суму на рахунок.
— А, зрозуміло. Я вже придбала однокімнатну квартиру на околиці. Решту грошей поклала на депозит. Все ж таки декрет на три роки… Хтозна, що може трапитись.
— Купила квартиру? Як чудово. Наталці якраз потрібна квартира. У вас з Кирилом є житло, а в неї — ні. Нехай поживе у твоїй квартирі, добре? У вас і так все надто добре, — сказала лагідно Юлія Костянтинівна.
— Так, звичайно, не проблема, — спокійно відповіла Яна, притискаючи телефон до плеча, щоб узяти донечку на руки. — Я якраз планувала її здавати. Але Наталці по-родинному — за п’ятнадцять тисяч буде.
— Які ще п’ятнадцять тисяч? Я ж думала, що безкоштовно! — з подивом вигукнула свекруха.
— Власне, я збиралася здавати її за двадцять. Це якраз мій внесок за іпотечну квартиру, в якій ми зараз живемо з Кирилом. Йому ж одному складно тягнути все.
— То краще вже було б погасити всю іпотеку. Пошкодувала грошей, так? — з притиском сказала Юлія Костянтинівна.
— Я вас не впізнаю, — щиро здивувалась Яна. — Та ні, не шкода. Просто я все розрахувала: у нас буде дві квартири. А якщо щось трапиться — куди ми з Анею підемо? До моїх батьків?
— О, ось як! Тобто ти вже думаєш про розлучення з моїм сином?
— Зовсім ні. Я просто думаю на перспективу. Щоб і в доньки було житло. Чому б ні, якщо така можливість є? — твердо відповіла невістка.
— Я тебе зрозуміла! — різко кинула на прощання свекруха і поклала слухавку.
Яна, розгублена від такої розмови, розповіла все Кирилу.
— Я не хотів тебе засмучувати, коли ти казала, що моя мама тобі допомагає. Подумав, може, поява онуки її змінила… але ні.
— Справді? — здивовано перепитала Яна.
— Моя мама ніколи не допомагала мені, тож мені було дивно спостерігати її нову поведінку. До того ж, на весіллі Олександра Дмитрівна казала, що у вас залишилась квартира від бабусі. Вона це запам’ятала. А тут ти її випередила. Звісно, моя мати хоче влаштувати життя Наталки, але ти все зробила правильно. Я не вважаю тебе винною.
— М-м… Не думала, що почую від тебе такі слова, — тихо сказала Яна.
З того моменту Юлія Костянтинівна до онуки вже не приходила, окрім великих свят — дня народження чи Нового року. Через півтора року Яна вийшла на неповний робочий день, а коли Аня пішла до садочка, повернулася на свою попередню посаду.
Разом із Кирилом вони доволі швидко закрили іпотеку, а свекруха ще не раз намагалась випросити гроші або дорогу техніку для себе чи Наталки — та все дарма. Кирило одразу дав зрозуміти, що «доїти» їх не вийде, і купував тільки те, що вважав за потрібне.
