Голос у слухавці дзвенів від ледь стримуваного гніву — такий різкий і розлючений, що навіть заглушував рівномірний фоновий гул офісу. Максим машинально притис телефон до вуха і відвернувся від колеги, який кинув на нього зацікавлений погляд. На екрані завис річний звіт — таблиці та графіки раптом перетворилися на набір безглуздих цифр і ліній. Уся реальність зосередилася в телефоні — гарячій, густій, насиченій агресією.
— Мамо, що сталося? — запитав він стомлено і тихо.
— До мене прийшли подруги! Лідія Марківна, Вірочка! Поважні жінки, не абихто! Я накриваю на стіл, ріжу салати, гаряче в духовці. Подзвонила Юлі, попросила по-людськи: «Приїдь на пів годинки, допоможи, я сама не встигаю». А вона?!
Тамара Павлівна зробила паузу — театральну, повну драми. Максим подумки уявив її на кухні в улюбленому святковому фартусі, з телефоном у одній руці і ножем у другій. А в залі — її давні подруги, мов глядачі, мов судді цієї родинної сцени.
— Вона заявила, що зайнята! — випалила мати. — Сказала, що я мала б попередити завчасно! Це що взагалі таке? Який тон? Ти уявляєш? Вона мене, твою матір, повчає, мов дитину, просто перед моїми гістьми! Вони сидять і слухають, а вона читає мені нотацію про планування!
Максим потер перенісся. Він уже знав цю історію напам’ять. Для матері будь-яке відхилення від її плану — трагедія, а винний завжди хтось інший. Він був упевнений: Юля справді була зайнята. Її робота з дому часто вимагала більше зусиль, ніж його офісна рутина. Але для мами існував лише один графік — її власний.
— Мамо, розкажи по порядку. Що саме вона сказала?
— По порядку? — в її голосі з’явились металеві нотки образи. — Вона сказала: «Тамаро Павлівно, я зараз не можу, у мене онлайн-конференція. Як закінчу, через три години, одразу приїду». Ось так! Вона ставить свою роботу вище за моє прохання! Я тут бігаю, стараюсь, а вона за комп’ютером сидить! Ти маєш негайно її привезти. Щоб вибачилась. Перед усіма.
Це прозвучало як вирок. Не прохання, а наказ. Максим уявив, як кидає все, мчить додому, тягне дружину до матері, де та має вибачатися перед Вірочкою та Лідією Марківною. Думка була настільки абсурдною, що він ледве стримав усмішку.
— Я на роботі, мамо. Не можу нікуди їхати. Поговоримо ввечері.
— Ввечері?! Ти не розумієш! Приниження сталося зараз! Вони зараз обговорюють, яку ти собі невістку привів — нахабну, грубу, яка свекруху зневажає! Негайно вирішуй це питання! Подзвони їй! Змусь прийти! Ти чоловік чи ні?
Він відчув, як знову потрапляє в пастку материнських ігор. Їй не потрібно було рішення. Їй потрібна була демонстрація сили — щоб син виконав наказ, а дружина визнала її владу.
— Я розберуся ввечері, — твердо повторив він і завершив розмову. — Мені треба працювати.
Він поклав телефон екраном донизу. Колега зробив вигляд, що нічого не чув, але Максим відчував його цікавість — таку ж нав’язливу, як і те приниження, що залишилося після дзвінка. Цифри на моніторі поплили. Вечір обіцяв бути довгим.
Вдома його зустріли аромат кави і свіже повітря. Ні натяку на запах смаженого м’яса чи пару над каструлями — тут усе було інакше. Чисто, строго, організовано. Юля сиділа за робочим столом у вітальні, повністю зосереджена. Лише через кілька секунд вона підняла очі.
Максим пройшов на кухню, налив води і одним ковтком випив. Холод трохи вгамував жар всередині. Нарешті Юля зняла навушники і повернулась до нього. На обличчі — жодного натяку на провину. Тільки втома і спокій.
— Привіт. Як день?
— Телефонувала мама.
— Здогадалась. Вона кинула слухавку, коли я сказала, що зайнята.
— Вона хоче, щоб ти вибачилась. Перед її подругами.
Юля акуратно закрила ноутбук. Говорила чітко, без емоцій:
— У мене була конференція з клієнтами з Німеччини. Ми погоджували останні деталі проєкту, над яким я працюю три місяці. Я повідомила Тамарі Павлівні: «Я зараз на важливій нараді. Як звільнюсь — через три години — приїду і допоможу». Після цього вона кинула слухавку. От і все.
Її слова звучали, як чіткі звіти. У цій спокійній мові була правда. Максим раптом побачив дві картини: істерика матері через пару салатів — і Юля, професіонал, від якого залежить їхнє майбутнє. І вибір, який йому нав’язували все життя, раптом здався смішним.
— Все зрозуміло, — коротко сказав він. Взяв телефон, набрав номер. — Підійди сюди.
Юля підійшла. Він увімкнув гучний зв’язок, і майже одразу в трубці залунав напружений голос матері:
— Ну?! Ви приїдете?
— Мамо, я розібрався, — холодно відповів Максим. — Юля працювала. Вона не могла все кинути тільки тому, що ти вирішила раптово покликати гостей. Вона не служниця. Вона — моя дружина.
На тому кінці запанувала тиша, потім — обурене вдихання.
— Та як ти…
— Я ще не закінчив. Більше ти не маєш права з нею так говорити. І тим паче погрожувати. Якщо почую ще раз — ми більше не побачимось. Ніколи. Зрозуміла?
Тиша в трубці стала важкою, як камінь. Наче землю вибили з-під ніг. Максим сам завершив розмову. Подивився на Юлю. У її очах не було перемоги. Була усвідомленість. Що це лише початок. Перша перемога у війні, яку вже давно розпочала мати.
Минуло два тижні. Два тижні гнітючого мовчання. Мати не дзвонила. Таке затишшя лякало більше, ніж крики. Максим знав: вона не здається. Вона просто готує нову атаку.
І вона не забарилася.
Телефон розбудив його в суботу зранку. Голос матері був неприродно м’який, аж солодкий:
— Синочку, привіт. Я тут подумала… скоро ж мій день народження. Не ювілей, але все ж хочеться зібрати близьких. Сестер, племінниць. Ви з Юлечкою прийдете? Це дуже для мене важливо…
Максим дивився у вікно на сірий пейзаж міста. Кожне мамине слово звучало, як сходинка у пастку. «Найближчі». «Дуже важливо». Це не було запрошення — це була офіційна декларація війни, у якій вона вже розставила всі фігури і прописала правила.
— Ми прийдемо, — сказав він у трубку, розуміючи, що відмова буде подарунком, який мати обгорне й подасть як доказ своєї правоти.
У день народження вони ввійшли до її квартири. Повітря було насичене парфумами, смаженим м’ясом і натертим паркетом. Вітальня вже була повна: сестри Тамари Павлівни — Зоя і Ніна, ніби копії одна одної; їхні дочки, Лідія Марківна — головна берегиня родинних таємниць — та ще кілька знайомих облич з минулого, зібраних тут, мов актори в театрі однієї режисерки. Всі вони обернулися до гостей, посміхаючись однаковими, нещирими усмішками. Юля увійшла впевнено, з прямою спиною. На її обличчі — жодного занепокоєння. Вона знала: це буде випробування. І вона була до нього готова.
Вечір почався з тягучих, липких розмов. Тітка Зоя, підкладаючи Юлі м’яса в тарілку, зітхнула:
— Їж, Юлечко, їж. Сили тобі знадобляться. Сучасні жінки все в роботі… а ж головне — родина, дім. А Максимко завжди був біля мами.
— Та вже ж, — додала Ніна, переглянувшись з Тамарою Павлівною. — Він змалку знав своє місце — поруч з матір’ю. Зараз молодь інша. У них своє «я».
Юля чемно всміхнулася й відрізала маленький шматочок рулету.
— Часи змінюються, Ніно Петрівно. Зараз багато хто успішно поєднує роботу і родину.
Її відповідь зависла у повітрі. Вони очікували зніяковіння або виправдань, але натомість отримали спокійну впевненість. Це трохи вибило їх із колії, та ненадовго — вони швидко змінили стратегію.
Тамара Павлівна почала розповідати історії. Як виховувала сина сама, як жертвувала собою, як завжди тримала дім відкритим. У кожній історії був прихований докір Юлі.
— …і тоді я зрозуміла, — завершила вона чергову байку, — що основа сім’ї — це повага. До старших, до їхнього досвіду, до їхніх слів. Без цього родина розпадається, мов картковий будиночок.
Гості кивали, кидаючи на Юлю погляди зі скритим осудом. Вона була чужою у цьому світі традицій. Максим намагався згладити ситуацію, але його голос тонув у загальному хорі. Тут він був не сином — лише чоловіком «неправильної» дружини.
Кульмінація настала, коли Тамара Павлівна підняла келих.
— Я хочу випити за родину, — урочисто сказала вона. — Щоб молоді слухались старших, не ставили своє вище головного. Бажаю своєму синові мудрості, а його дружині… — зробила паузу, — навчитися цієї мудрості. Зрозуміти, що родина — це не робота, яку можна відкласти.
Це був вирок. Проголошений публічно, без можливості апеляції.
Максим дочекався кінця тосту. Не став сперечатись. Просто підвівся, поклав серветку на стіл:
— Дякуємо за вечір. Нам час…
Він узяв Юлю за руку, і вони мовчки вийшли з кімнати під приголомшені погляди родичів. Ті чекали вибуху, гучної сварки, сліз. Але крижаний спокій Максима став для них неочікуваним ударом. Він не вступив у гру. Він просто підвівся й пішов, залишивши їм порожню перемогу з гірким присмаком поразки.
У машині вони мовчали. Максим не заводив двигун, просто сидів, втупившись у ніч. Юля була поруч і дивилася у вікно, нічого не питаючи, не намагаючись його заспокоїти. Її мовчазна присутність вже була для нього найкращою підтримкою. Вона довіряла. Цілком і безумовно.
— Я мушу повернутися, — тихо промовив він.
— Сам?
— Так. Це потрібно закінчити. Назавжди.
Він нічого більше не пояснював — вона й так усе розуміла. Розвернув авто і зупинився біля того ж будинку. Не просив Юлю чекати, не озирнувся — просто вийшов, стискаючи всередині себе той холодний стрижень, у який стиснулись всі емоції. Почуття залишились позаду. Попереду — тільки вчинки.
Він натиснув дзвінок. Двері відчинила тітка Зоя — її усмішка одразу згасла, щойно побачила племінника. Максим мовчки пройшов повз неї у вітальню. Святкування ще тривало, хоча атмосфера вже була зовсім іншою. Його мати, мов господиня балу, приймала чергову похвалу від Лідії Марківни:
— …Томочко, ти завжди мала голову на плечах. Знаєш, де шукати джерело зла.
Побачивши сина, вона урвала фразу. В обличчі майнула легка тривога, але її змінила надія. Вона вирішила: він прийшов вибачатись.
— Передумав? Вирішив усе ж таки привітати матір як слід?
Максим зупинився посеред кімнати, не підходячи до столу. Лише обвів очима всіх присутніх — матір, тіток, її подруг. Цілий суд присяжних, які вже винесли вирок.
— Я повернувся, щоб поставити крапку, — його голос звучав рівно й твердо. — Увесь вечір ти намагалася змусити мене обирати — тебе чи мою дружину. Ти влаштувала виставу, щоб я підтвердив свій вибір. Але обрала ти.
Він дивився просто на матір. Її усмішка повільно зникала.
— Тепер мій хід.
Кімната затихла.
— Ця квартира залишилася нам з тобою після батька. Моя половина — єдине, що ще пов’язує мене з цим домом. Завтра я виставлю її на продаж.
Запала мертва тиша. Навіть дзижчання холодильника здавалося зараз оглушливим. Ніна відкрила рота, але не змогла вимовити жодного слова. Обличчя матері застигло — безбарвне, мов маска.
— Що? — прошепотіла вона. Це не було запитання — лише ледь чутний подих.
— Через планування, швидше за все, доведеться продавати всю квартиру. Ти отримаєш свою частку. Її вистачить на однокімнатну десь під містом. А ми з Юлею купимо будинок. В іншому місті.
Його голос був спокійним, без жодної агресії. Це не була помста. Це був логічний наслідок. Холодний, точний, неминучий. Він подивився на матір востаннє — на жінку, яка стільки років намагалась керувати його життям через докори, тиск, емоційні ігри. І ось тепер, оточена своїми союзницями, вона залишилася зовсім одна. Її влада впала. І зруйнував її не хтось, а він — її син.
— Ось і все, мамо. Я обираю свою сім’ю.
Він розвернувся й вийшов. Ніхто його не зупинив. Ніхто не вигукнув услід. Лише тихий звук зачинених дверей. Цього разу — назавжди.
