Солоний вітер плутався у волоссі Марини, поки вона, примружившись, наносила на полотно новий мазок.
Лазур змішувалася з індиго, народжуючи той самий відтінок моря перед заходом сонця, який неможливо було впіймати, але так хотілося втримати.
Їй уже виповнилося двадцять, але море й досі залишалося її головною таємницею та натхненням.
Анна підійшла ззаду, безшумно, наче кішка, і поклала підборіддя їй на плече. Від матері пахло персиками і домом.
— Надто похмуро, — винесла вона вердикт, але в голосі звучала не критика, а звична ніжність. — Море сьогодні добре.
Марина всміхнулася, не відводячи погляду від своєї роботи.
— Я малюю не море. Я малюю його пам’ять.
Анна легко провела долонею по її волоссю. П’ятнадцять років минуло з того дня, як вони з Віктором знайшли на березі цю дитину.
Маленьку, налякану дівчинку років п’яти, яка не пам’ятала абсолютно нічого. Ані імені, ані батьків, ані того, як опинилася тут.
Ім’я Марина — вони дали їй самі. Воно прижилося, стало її суттю.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Давали оголошення в газети, зверталися в поліцію сусідніх міст.
Але ніхто не шукав світловолосу дівчинку з очима кольору штормового неба. Ніби її, як і уламки рибальських човнів, просто викинуло на їхній берег і забуло.
— Батько з уловом повернувся, — сказала Анна, киваючи в бік дому. — Кричить, що камбала сама в сіті стрибала.
Віктор і справді вже розводив вогонь у мангалі, його гучний, радісний голос розносився по всьому подвір’ю.
Він обожнював Марину до нестями, бачив у ній не просто доньку, а якесь вище благословення.
Все життя він, простий рибалка, мріяв про дітей, і море, забравши в нього можливість мати своїх, подарувало йому її.
Їхнє життя текло просто і розмірено, як прибережні струмки. Влітку — працювали в саду, вечорами вечеряли на веранді, слухаючи цвіркунів.
Взимку — лагодили сіті, палили камін, і Марина годинами могла читати їм уголос, занурюючи в інші світи. Вони й сварилися, звісно.
Через неполиті вчасно квіти, через її захоплення молодим лікарем із районної лікарні, через майбутнє, яке кожен бачив по-своєму. Віктор хотів, щоб вона залишилася тут, поруч.
Анна ж потай збирала гроші їй на навчання в художній академії, розуміючи, що талант Марини потребує простору.
Але всі сварки танули, як сіль у воді, щойно вони всі разом сідали за один стіл.
Марина відклала пензель і повернулася до матері.
— Мамо, а ти коли-небудь шкодувала?
Анна подивилася на неї довгим, теплим поглядом, у якому відбивалися і пережитий страх, і безмежна любов.
— Жодної секунди, доню. Жодної.
Вона обійняла її міцно, вдихаючи запах фарби й солоного вітру, і на мить їй здалося, що весь їхній світ — цей дім, цей сад, ця дівчинка — такий же крихкий, як картина на полотні.
І вона була готова захищати його від будь-якого шторму.
Конкурс «Таланти нашого краю» був ідеєю Віктора. Він тицьнув у оголошення в районній газеті товстим пальцем, забрудненим землею.
— Ось, Маринко, твій шанс. Покажи їм усім, як треба.
Марина довго відмовлялася. Виставляти свої почуття, зафіксовані на полотні, на загальний огляд здавалося їй чимось на кшталт роздягання на площі.
Але Анна поглянула на неї своїм особливим поглядом, у якому змішувалися прохання й віра.
— Спробуй. Заради нас.
І вона здалася. Тиждень Марина не виходила зі своєї маленької майстерні. А потім, якось уночі, її осяяло.
Вона малюватиме не те, що бачить, а те, що відчуває. Вона вирішила намалювати руки. Дві пари рук. Мозолясті, сильні руки Віктора, що тримають у долонях маленьку мушлю.
І ніжні, турботливі руки Анни, які дбайливо накривають його долоні, захищаючи крихке сокровище всередині. Картина так і називалася — «Гавань».
Картина перемогла. Одностайно. У тій же районній газеті надрукували статтю. Велика фотографія: щаслива Марина, трохи зніяковіла, стоїть поруч зі своєю «Гаванню».
У статті журналіст із захопленням описував юний талант і побіжно згадував її історію — про дівчинку, знайдену на березі після шторму та всиновлену родиною місцевого рибалки.
Перемогу святкували всім селищем. Але за кілька тижнів Марина почала помічати дивності.
Незнайома дорога машина, яка кілька разів повільно проїжджала повз їхній дім. Або відчуття погляду в спину, коли вона малювала на своєму улюбленому місці на березі.
Якось, повернувшись додому, вона побачила на ґанку Анну. Та була бліда і тримала в руках конверт із щільного дорогого паперу без зворотної адреси.
— Це тобі, — тихо сказала вона. Її голос був напружений.
Пальці тремтіли, коли Марина розкривала конверт. Усередині, на дорогому, з ароматом лілій папері, каліграфічним почерком було виведено кілька рядків.
«Вітаю. Я знаю, що тебе звати Марина. Але при народженні ми з твоїм батьком дали тобі ім’я Анастасія. Мене звати Олена, і я — твоя мати».
Марина перечитала рядок. Потім ще раз. Слова розпливалися. Повітря в грудях закінчилося.
Вона підвела очі на Анну, шукаючи порятунку, але побачила в її погляді той самий страх.
У своєму листі жінка описувала події, схожі на моторошну казку. Вона розповідала про подорож на яхті та раптовий шторм, що обірвав спокій. Писала, що її, непритомну, знайшли лише через два дні. Серйозна травма голови, довгі місяці в лікарні, часткова втрата пам’яті, яка поверталася болісно й повільно. Перші роки пошуки велися хаотично: слідчі відпрацьовували помилкові версії, покладаючись лише на припущення про морські течії. Вона майже втратила надію, аж поки новий помічник не запропонував проаналізувати архіви місцевих новин за останні роки. Саме так вони натрапили на статтю про один конкурс.
«Я не хочу нічого руйнувати, — писала Олена. — Лише хочу тебе побачити. Поговорити. Дізнатися, що ти жива та щаслива. Я чекатиму через три дні, опівдні, на вашому причалі. Якщо ти не прийдеш, я все зрозумію й зникну назавжди».
Коли до кімнати зайшов Віктор, він побачив два бліді обличчя й листа в руках Марини. Вирвавши аркуш, швидко пробіг очима рядки та зім’яв його з люттю.
«Ніхто нікуди не піде! — проревів він. — П’ятнадцять років її не було! А тепер, коли в тебе все добре, коли ти стала талановитою, вона з’явилася! Приїхала по гроші!»
«Вітю, досить», — тихо зупинила його Анна, хоча й сама тремтіла від страху.
«Я піду», — твердо сказала Марина. — «Я мушу».
У призначений день і час вони втрьох стояли на старому дерев’яному причалі. Від витонченої яхти відокремився човен, і на дошки причалу ступила висока елегантна жінка у світлому костюмі. Її очі, такого ж відтінку, як і в Марини, блищали від сліз.
«Настю…» — прошепотіла вона.
Марина стояла, наче вросла в дошки, відчуваючи, як рука батька стискає її плече, а материнська долоня лагідно гладить по спині.
«Добрий день, — нарешті вимовила вона. — Мене звати Марина».
Розмова була уривчастою й напруженою. Олена показувала фото: молодий усміхнений чоловік — її батько, вона сама вагітна, маленька дівчинка на руках у двох. Анастасія. Світ, про який Марина нічого не знала, обрушувався на неї, готовий засипати уламками.
«Я не прошу, щоб ти їхала зі мною, — благала Олена. — Але зрозумій, ти — все, що в мене залишилося. Я хочу бути в твоєму житті. Допомогти з академією, відкрити світ…»
Віктор, насуплений, стискав кулаки, сприймаючи кожне слово як приниження їхньої любові, їхнього життя.
«Їй не потрібна ваша академія! — не витримав він. — У неї є дім!»
«Тату, будь ласка», — зупинила його Марина, повернувшись до Олени.
«Я… не знаю, що сказати. Мені потрібен час».
Олена ледь стримала сльози.
«Звичайно. Я чекатиму. Ось мій номер. Я винайняла будинок у місті».
Минуло два тижні. Марина намагалася жити, як раніше, але слова й обличчя Олени не йшли з голови. Анна, бачачи внутрішню боротьбу доньки, мовчки чекала, не нав’язуючи порад. Віктор, навпаки, робив усе, щоб згадка про Олену зникла з дому.
День відкриття художньої виставки настав непомітно. Марина нервувала, адже це була її перша персональна експозиція. У залі, серед гостей, вона помітила високу постать у світлому костюмі.
«Привіт», — тихо сказала Олена, підійшовши ближче.
«Ви прийшли», — здивувалася Марина.
«Я ж обіцяла. І… я пишаюся тобою», — очі Олени блиснули теплом.
До них підійшла Анна.
«Ви — Олена?» — запитала вона, дивлячись прямо в очі.
«Так. І я розумію, що в мене немає права вимагати. Але я хочу підтримати Марину, як зможу».
Віктор стояв осторонь, стискаючи щелепи, але цього разу не втрутився.
«Можливо, ми зможемо знайти формат, який підійде всім», — сказала Анна. — «Головне — щоб Марина не страждала».
Марина глибоко вдихнула.
«Я готова спробувати. Але прошу… не тиснути. І не квапити».
Олена ледь усміхнулася.
«Домовилися. Усе — у твоїх руках».
Виставка тривала, але для Марини час зупинився. У її житті з’явився шанс дізнатися правду, і, можливо, знайти ще одне місце, яке можна буде назвати домом.
Марина намагалася триматися спокійно, але всередині все стискалося від невідомості. Після виставки вони з Анною йшли додому мовчки. Лише біля хвіртки Марина наважилася заговорити.
— Мамо… що тепер буде?
Анна глянула на неї довгим поглядом.
— Буде так, як ти захочеш, доню.
Наступні дні були схожі на дивний сон. Олена кілька разів приїжджала — привозила фотографії, дитячі сукенки, навіть маленьку ляльку, яку, за її словами, Марина тримала в руках у той день, коли загубилася.
Віктор, хоч і не приховував неприязні, сидів за одним столом, коли приходила Олена, і навіть слухав її розповіді.
Одного вечора, коли море було тихим, як скло, Марина вийшла на берег. Олена підійшла слідом.
— Пам’ятаєш щось? — запитала вона тихо.
— Ні, — відповіла Марина. — Але, мабуть, це й добре. У мене вже є сім’я.
Олена кивнула, хоча в її очах з’явилися сльози.
— Я не хочу забирати тебе в них. Я хочу просто бути поруч.
Марина дивилася на лінію горизонту, де небо торкалося моря.
— Тоді залишайся. Але пам’ятай: моє серце — тут.
Олена усміхнулася крізь сльози.
— Розумію.
Вони стояли разом, слухаючи, як хвилі обережно вмивають берег. Море знову стало для Марины не тільки таємницею, але й мостом, який поєднав дві її історії в одну.
Марина довго дивилася на хвилі, що накочувалися й відступали.
— Я не знаю, чи зможу назвати тебе мамою, — тихо сказала вона.
Олена кивнула.
— Мені й не треба. Головне, щоб ти дозволила бути поряд.
Вітер приніс із берега запах водоростей і диму від мангалу, де Віктор смажив рибу. Його голос долинав навіть сюди, смішний і трохи гучний.
— Там нас чекають, — сказала Марина. — Ходімо.
Вони повернулися до дому, де у світлі гасових ламп за накритим столом уже сиділа Анна, розливаючи гарячу юшку в глибокі тарілки.
— Ну, нарешті, — сказала вона, підводячись. — Сідайте, вечеря стине.
Олена обережно сіла поряд із Мариною, а Віктор, кинувши на неї важкий, але вже не такий неприязний погляд, налив їй келих вина.
— У нас тут одне правило, — сказав він. — За цим столом ми родина.
Марина усміхнулася і відчула, як невидимий вузол, що стискав їй серце з моменту появи Олени, почав розв’язуватися.
Вона не знала, як складеться далі. Можливо, Олена залишиться в селищі, а, може, поїде знову. Але тепер у її житті було більше любові, ніж учора.
І море, як і п’ятнадцять років тому, знову принесло їй дарунок — нову частинку її сім’ї.
