— Я от думаю, може, це доля так розпорядилася? — прошепотіла Марфа, дивлячись на крихітний згорток у своїх руках.
— Доля? Ти хоч розумієш, що накоїла? — скрипучий голос тітки Віри розітнув напівтемряву хати.
Марфа притисла до грудей крихке тільце, відчуваючи, як воно ледь помітно здригається з кожним подихом. Червнева ніч стояла задушлива, зоряна, а з відчиненого вікна тягнуло запахом стиглої смородини й вологої після вечірнього дощу трави. У старому домі з низькими стелями й потрісканими дошками підлоги було тихо — лише ходики на стіні відстукували своє монотонне «тік-так», ніби відміряючи миті нового життя.
Ще вранці все було, як завжди. Марфа підвелася до перших півнів, накинула на плечі старенький піджак, зав’язала хустку й пішла до зупинки. Чотири кілометри ґрунтовою дорогою, потім година в деренчливому автобусі до маслозаводу, де вона вже п’ятнадцятий рік працювала обліковицею. Потім — назад затемна, коли від утоми ниють ноги й спина, а в голові гуде від цифр і шуму цеху.
Але цього вечора все змінилося.
Проходячи повз сміттєві баки на околиці, вона почула писк. Слабкий, майже непомітний — ніби десь нявчало кошеня. Марфа ледь не пройшла повз. День видався важкий, удома чекала нетоплена піч і немитий посуд, а вранці знову завод. Та щось змусило її озирнутися, підійти ближче.
Брудний згорток лежав між баками, прикритий якимось ганчір’ям. Серце Марфи завмерло, коли вона відкинула тканину й побачила крихітне личко. Дівчинка. Зовсім немовля.
Кілька днів від народження — брудна, загорнута в убогу пелюшку.
— Господи милосердний… — лише й прошепотіла Марфа, перехопивши подих.
Дівчинка була жива — знесилена, квола, але жива.
Не вагаючись — та й що тут міркувати, коли таке бачиш? — Марфа підхопила згорток і притисла до грудей. Дорогою додому вона шепотіла щось ніжне, сама не тямлячи слів, а в голові крутилася тривожна думка: «Що тепер? У міліцію? До лікарні? В інтернат віддадуть…»
А вона ж усе життя мріяла про дитину. Та не судилося. Чоловік Степан п’ять років тому загинув на полюванні, і дітей вони так і не встигли мати.
Батьків Марфи давно не стало. Одна, як билинка в полі. У свої тридцять вісім — змарніла, з руками, потрісканими від роботи, з дрібними зморшками біля очей. Жила тихо й непомітно: робота та город — ото й увесь світ.
— У міліцію? — тітка Віра, сільська фельдшерка, з недовірою дивилася на притихлу дитину. — Марфо, ти при здоровому глузді? Віддаси — і куди її? У казенний заклад? На все життя сиротою?
Марфа мовчки розмішувала молоко, розведене водою. Корови вона не тримала — не вистачало ні сил, ні часу, — а немовляті ж потрібно хоч щось…
— І з паперами треба думати, — вела далі тітка Віра, оглядаючи дівчинку. — Начебто здорова, але виснажена. Недогодована. Хто її народив і кинув — одному Богу відомо.
— Назву її Настею, — раптом сказала Марфа. — Я завжди так доньку хотіла назвати.
— Ім’я — то потім. Спершу документи, — зітхнула Віра. — Федорович із сільради допоможе, він мені винен — я його жінку після пневмонії витягла. Але гроші знадобляться, сама розумієш.
Марфа розуміла. За роки життя в селі вона засвоїла: без грошей нікуди, навіть у такій глушині. А що в неї є? Зарплата — мізер. Та дівчинка дивилася на неї темними, наляканими очима, і всі сумніви танули.
— Знайду гроші, — твердо сказала Марфа. — Усе зроблю, тільки допоможи, Віро.
Тітка Віра зітхнула, торкнулася вузлуватими пальцями чола немовляти.
— Хліб у тебе завжди був смачний. Найкращий у селі печеш. Може, на продаж почнеш? Я покупців підшукаю.
Тієї ночі Марфа не спала. Грілася біля печі, притискаючи до себе теплий згорток. Із городу тягнуло запахом кропу, десь удалині гавкали собаки, а в хаті стояла глибока тиша. Лише дівчинка зрідка сопіла уві сні.
— От і стали ми з тобою родиною, Настусю, — прошепотіла Марфа, відчуваючи, як у грудях прокидається щось давно забуте — болісно-тепле, схоже на щастя.
— То виходить, ви сестри… Племінниця з міста приїхала, — Федорович почухав потилицю й глянув на дві пляшки самогону на столі. — А чого ж одразу не сказали, що сестра твоя народила?
Марфа стояла, опустивши очі, а всередині все тремтіло дрібним тремтінням, ніби від пропасниці. Тітка Віра насупилася й підсунула третю пляшку ближче.
— Ти папери оформлюй, а не допитуйся, — відрізала вона. — Сестра в неї на Півночі. Народжувати невчасно довелося. А чоловік — геолог, у експедиції. Повернеться — заберуть. А поки дитина в Марфи.
Кімната сільради пахла сирими паперами й дешевим одеколоном. Федорович, літній бухгалтер із пожовклими від тютюну пальцями, крутив у руках ручку, прикидаючи, скільки ще можна витиснути з цієї історії.
— У мене гроші не безкінечні, — тихо мовила Марфа, вловивши його погляд. — Що мала — усе принесла. І хліб пектиму, тобі окремо.
Говорячи це, вона думала про Настуню, залишену в сусідки, — з першою пляшечкою коров’ячого молока, яке принесла добра Петрівна з іншого кінця села, дізнавшись про дитину.
За тиждень у Насті з’явилося свідоцтво про народження. Ім’я, по батькові, прізвище — все як належить. За паперами — донька вигаданої сестри, а по суті — її, Марфина, від серця відірвана.
Життя стало в рази важчим. Грошей катастрофічно не вистачало. Марфа тепер піднімалася ще затемна: замішувала тісто, розпалювала піч. О четвертій ранку вже пекла першу партію хліба. Потім — на маслозавод, а ввечері знову до печі. Руки тріскалися до крові, сон — уривками, по три-чотири години. Дівчинка залишалася в сусідки.
Але коли Настуся усміхалася, беззубим ротиком чіпляючись за соску зі старої ганчірки, усе це здавалося дрібницями.
Село, як водиться, спершу гуділо чутками. В обличчя Марфу ніхто не засуджував, зате за спиною шепотілися. Хтось казав, що сама народила й приховує, хтось — що вкрала немовля, а дехто — що дівчинка «нечиста», тому й підкинули.
Та час минав, і плітки стихли. Чи то звикли всі, чи то стало не до того. А може, побачили, як Марфа всю душу вкладає в Настуню, й зрозуміли: дітям потрібна любов, а не папірці з печатками.
— Вона не в мене, а в мою свекруху пішла, світлої пам’яті, — казала Марфа сусідкам, коли ті приходили на її пироги, відомі вже на три села довкола. — Ті самі ямочки на щоках і очі чисті.
Настя росла тихою, задумливою дитиною. Рано почала ходити, а говорити — пізно, зате одразу цілими реченнями, по-дорослому. Марфа вчила її місити тісто, відчувати мить, коли хліб готовий. У дівчинки виявилися напрочуд чутливі руки — тісто під ними ніби оживало.
До п’яти років Настя вже сама ліпила маленькі булочки, які Марфа продавала по п’ятачку на базарі. Ці дитячі, незграбні вироби розходилися першими — чи з жалю, чи через ту особливу любов, з якою вони були зроблені.
— Мамо, а чому в інших дітей є тати, а в мене нема? — спитала якось Настя, коли їй було вже сім і вона збиралася до школи.
Марфа завмерла біля печі, не знаючи, що відповісти. Брехати не хотілося, але й правду… Яку правду? Що знайшла її біля смітників? Що навіть не знає, хто її батьки?
— Твій тато був дуже доброю людиною, — повільно мовила вона, повертаючись до доньки. — Але так сталося, що він пішов, коли ти була ще зовсім крихітною. У житті й не таке трапляється.
Настя серйозно кивнула. У свої сім вона вже розуміла, що життя — річ непроста. Бачила, як мати встає до світанку й працює до ночі. Як у всьому собі відмовляє, аби купити їй зошити, стрічки в коси, нові черевики до школи.
— Нічого, — раптом сказала дівчинка, обіймаючи Марфу за ноги. — Мені й з тобою добре. Ти тільки не хворій, гаразд?
У цих словах було стільки недитячої мудрості й турботи, що в Марфи защеміло серце. Вона присіла, обняла доньку, вдихаючи запах її волосся — диму й хліба.
— Не буду, рідна. Мені ж із тобою теж добре. Найкраще.
— Знаєш, Насте Марфівно, у вас особливий погляд на світ, — Іван Петрович поправив окуляри й усміхнувся, повертаючи зошит із твором. — Рідко трапляються такі вдумливі учні.
Настя почервоніла до коріння темного волосся, заплетеного в тугу косу. У п’ятнадцять вона зберігала ту саму тиху зосередженість, що й у дитинстві, але в очах оселилася зрілість — мов тінь птаха, що промайнула над водою.
Це відчувалося в рядках її творів, у тому, як вона завмирала, прислухаючись до чужих розмов, ніби збирала слова, як інші збирають ягоди в кошик.
— Це все від мами, — підвела вона погляд, і голос здригнувся, мов натягнута струна. — У неї душа з очима. Я в неї цьому вчуся.
Іван Петрович — новий учитель літератури, який приїхав у їхнє село два роки тому, — став для Насті справжнім відкриттям. Він привіз книги, про які тут і не чули, говорив про поетів і філософів так, ніби вони були його добрими знайомими, і вмів слухати. По-справжньому слухати — не перебиваючи, не поспішаючи з висновками.
— Ваша мама — дивовижна жінка, — кивнув він. — До речі, я заходив до вас учора, приніс Тургенєва, як обіцяв, але вас не було вдома.
— Ми з мамою тісто ставили. Завтра багато замовлень, — Настя підняла очі. — Приходьте ввечері, вона буде рада.
Учитель усміхнувся, і в тій усмішці було щось таке, що змусило Настю насторожитися. Вона вже давно помічала, як змінюється мама, коли в дім заходить Іван Петрович. Ніби молодшає. Розправляє плечі, в очах з’являється блиск, давно забутий. Марфі вже минуло за п’ятдесят, та жінкою вона залишалася міцною, а головне — щирою, з живою душею.
І сам Іван Петрович, вдівець років сорока п’яти, став навідуватися до них дедалі частіше. То книжку принесе, то мішечок картоплі зі свого городу, то просто зайде на чай.
Надвечір над Марфиною хатою здіймався дим — пекли на замовлення. Відтоді, як Марфа почала продавати хліб і випічку, жити стало трохи легше. Мозолясті руки нікуди не поділися, зате з’явилася можливість інколи купити нову сукню або книжки для Насті. А рік тому й зовсім сталося диво — Марфа змогла залишити роботу на маслозаводі й повністю присвятити себе пекарській справі.
Невелика прибудова до хати — всього одна кімнатка з великою піччю — стала їхнім порятунком і годувальницею. Працювали вдвох з Настею, іноді брали на підмогу сусідську дівчину.
Приїжджали навіть з району — спеціально за Марфиними пирогами й хлібом, у якому була якась особлива, тепла душевність.
— Чого ж ви в дверях стоїте? Заходьте, Іване Петровичу, — Марфа витерла руки об фартух і поправила пасмо, що вибилося з-під хустки. — Чай якраз закипів.
За вікном фіолетовими сутінками опускався зимовий вечір. У печі потріскували дрова, на столі парували свіжі макові булочки. Іван Петрович сів на лаву, дістав із потертого портфеля книжку.
— Ось, як і обіцяв Насті, — простягнув він томик. — І вам дещо приніс. Подумав, може, сподобається.
Марфа розгорнула папір — усередині була стара платівка з романсами. Вона давно мріяла про програвач, відкладала гроші й нещодавно купила вживаний. Настя присіла поруч, з цікавістю розглядаючи знахідку.
— А в мене тут думка з’явилася, — раптом озвався Іван Петрович, помішуючи чай. — Щодо вашої пекарні.
Марфа здивовано підвела брови.
— Місця у вас замало, — продовжив він. — А в мене пів хати пустує, відколи мама до сестри в місто перебралася. Ми могли б… розширити справу. Я допоможу з обладнанням, маю деякі заощадження.
Настя завмерла, переводячи погляд з матері на вчителя. У повітрі зависло щось недомовлене.
— Іване Петровичу… — почала Марфа, та він м’яко її перебив.
— Розумієте, Марфо Василівно, нам разом буде легше, — він відставив чашку й подивився їй просто в очі. — Я ж не тільки про пекарню.
У кімнаті запанувала тиша. Чутно було лише, як у печі тріщать поліна. Настя затамувала подих. Марфа сиділа нерухомо, тільки пальці нервово перебирали край фартуха.
— Спробуймо, — тихо сказав Іван Петрович.
За три місяці вони побралися. Скромно й тихо, як і жили. Іван Петрович перевіз свої книжки та небагаті речі до Марфиної хати, а в його просторому домі облаштували справжню пекарню — з двома печами й коморою для борошна. Він вклав усі свої заощадження, допоміг із закупівлею обладнання.
— Мамо, я вирішила залишитися тут, — Настя сиділа на ґанку, дивлячись, як над селом рожевіє небо. — До інституту я не поїду.
Марфа вже давно була не тридцятирічною, але заміжжя наче повернуло їй молодість. Вона стояла, витираючи руки об передник, і дивилася на доньку — високу, струнку, з темними задумливими очима.
— Через нас з Іваном Петровичем? — тихо спитала вона. — Боïшся, що ми не впораємось?
Настя похитала головою.
— Ні, мамо. Через себе. Я зрозуміла, що пекти хліб — це моє. Як дихати. Жодні інститути цього не замінять.
Марфа присіла поруч, обійняла доньку за плечі. Вдалині світилися вогники села, долинав гавкіт собак і чиїсь пісні — святкували чиєсь весілля.
— Ти любиш його всією душею, — сказала вона. — Хліб, я маю на увазі. Він це відчуває.
Настя усміхнулася.
— А ще я хочу, щоб до нас приходили люди. Не лише за випічкою. За теплом. Пам’ятаєш, як у дитинстві ти мене на руки взяла — і світ одразу став іншим.
До двадцяти років у Насті вже були власні рецепти й свої прихильники. Пекарня перетворилася на невеликий, але міцний бізнес. Працювали вже вчотирьох — Марфа, Іван Петрович, Настя і Митя, місцевий хлопець, закоханий у Настю ще зі школи.
— Хто знає, ким би я стала, якби ти тоді не пройшла повз ті смітники, — тихо сказала Настя одного вечора, допомагаючи матері місити тісто.
Марфа здригнулася.
— Ти знаєш?
— Я завжди знала, — Настя всміхнулася. — Тітка Віра проговорилася, коли я ще маленькою була. Думала, не зрозумію.
Марфа застигла, не знаходячи слів.
— Дякую, — просто сказала Настя, обіймаючи її. — За те, що зробила для мене світ іншим. Світлим.
А за вікном народжувався новий день, і над селом розливався запах свіжого хліба — теплий, мов обійми, і живий, як любов.
