Вони сиділи за моїм столом. У моєму домі. Хоча своїм я його ніколи по-справжньому не відчувала. До сьогоднішнього вечора.
Золовка Світлана, поправивши важкі золоті сережки, розглядала їдальню з виглядом оцінювача, ніби прикидала, скільки можуть коштувати дубові панелі на стінах.
Її чоловік Вадим, старший брат мого покійного чоловіка, вже нетерпляче барабанив пальцями по блискучому дерев’яному столу. Його погляд раз у раз ковзав до антикварного комоду.
А на чолі столу, на місці Діми, сиділа вона — Лариса Петрівна. Моя свекруха.
Вона дивилася на мене зі звичним виразом поблажливої зневаги, що не сходив із її обличчя останні десять років. Наче я була невдалою покупкою, бракованою річчю, яку вже неможливо повернути в магазин.
— Ну, Катрусю, ми чекаємо, — її голос звучав оманливо лагідно, але з тією самою сталлю, яку я добре вивчила за роки. — Дуже цікаво, чим ти нас сьогодні здивуєш. Після всього… тобі ж треба якось відволіктися.
Я мовчки кивнула й пішла на кухню. Повітря там здавалося іншим. Чистим.
На підносі стояли дорогі порцелянові тарілки з родовим вензелем, який Лариса Петрівна так любила демонструвати перед гостями.
Я взяла ополоник і зачерпнула з оцинкованого відра каламутну воду, що тхнула мулом і річковим дном. На поверхні плавали дрібні листки та сміття. Запах був огидним. Землистим. Застійним. Запахом дна.
Я повернулася до їдальні. Сморід тління розтікався кімнатою, нахабно змішуючись із ароматами їхніх дорогих парфумів і мого показного спокою.
Першу тарілку я поставила перед Вадимом. Він втупився у коричневу рідину, його обличчя витяглося в маску здивування.
— Це що таке? — прохрипів він, відсуваючись від столу.
Я не відповіла. Просто взяла наступну тарілку і поставила перед Світланою. Вона театрально приклала руку до рота, очі її округлилися від жаху й обурення.
Вони переводили погляд то на мене, то на свої тарілки. На їхніх обличчях по черзі спалахували здивування, огиду і зароджуваний, майже праведний гнів.
— Катю, це якась дурна жартівлива вистава? — зойкнула Світлана. — Прибери це негайно! Ти збожеволіла від горя?
Але я вже йшла до Лариси Петрівни. Її місце поки що залишалося порожнім. Вона дивилася на мене прямо, не відводячи погляду. В її очах не було страху чи подиву — лише холодна, хижо-оцінювальна лють, як у звіра, що відчув, як здобич перестала боятися.
Вона чекала.
— Усім я подала однакову страву, — промовила я рівно, майже спокійно. — Але для вас, Ларисо Петрівно, маю особливе частування.
Я залишила піднос на комоді й знову вийшла з кімнати, залишивши їх наодинці з брудною водою й власними думками. Хай посидять. Хай подумають. Хай вдихнуть цей запах.
Адже головну страву я ще не подала.
За хвилину я повернулася. Без підноса. Просто стала у дверному прорізі, схрестивши руки на грудях, і дивилася.
Першим не витримав Вадим. Він різко відсунув тарілку, і кілька крапель брудної води бризнуло на білосніжну скатертину, залишивши потворні плями.
— Ти зовсім здуріла? — рикнув він, підводячись. Його обличчя налилося червоним. — Ми приїхали тебе підтримати, а ти влаштовуєш цирк!
— Підтримати? — я нахилила голову набік. — Це тепер так називається? Приїхати, щоб оцінити, що можна буде звідси забрати?
— А як іще? Ми ж хвилюємося! — підхопила Світлана, тремтячи від обурення. — Ми думали, тобі самій важко, ти сумуєш… А ти! Ти поставила нам на стіл багно!
— Це не багно, — спокійно уточнила я. — Просто брудна вода.
Я пам’ятаю, як одного разу Діма приніс додому цуценя — маленького, кумедного, з величезними вухами. Він знайшов його на будівництві, брудного й наляканого.
Коли Лариса Петрівна побачила його, зморщилася, ніби побачила пацюка. Вона взяла миску, куди я вже налила чистої води, вилила її на підлогу і набрала з відра, яким мила ганок. Поставила перед цуценям. Діма тоді відвів погляд. Його мовчання боліло більше за її слова.
«Ось, — сказала вона тоді, дивлячись на мене. — Кожній тварі — за заслугами. Брудним — із брудного посуду».
Діма промовчав. А я запам’ятала.
— Катю, припини цей фарс, — нарешті промовила Лариса Петрівна. Вона єдина не підвищувала голос. Вона била словами. — Діма б не схвалив. Йому було б соромно за тебе.
— Діми більше немає, — відрізала я. — І його сором мене не хвилює. Як і його схвалення. Тепер мене цікавить тільки справедливість.
Я підійшла до столу й узяла порожню тарілку, що стояла перед її місцем.
— Ви завжди знали, хто чого заслуговує, — сказала я, не відводячи погляду. — Ви вирішували, якою має бути дружина у вашого сина. Яку роботу він має мати. І навіть яка в нього буде собака.
Світлана ахнула. Вадим насупився, намагаючись зрозуміти, до чого я веду. Лише Лариса Петрівна не змінилася в обличчі — така ж холодна, мов мармурова статуя.
— Ви годували мене тим, що вважали за потрібне: докорами, порадами, яких я не просила, презирством, яке навіть не намагалися приховати. Ви годували мене цим десять років.
Я замовкла, дозволяючи словам увібратися в повітря цього дому — важкого, затхлого, наповненого спогадами про те, що ніколи не було моїм.
— Ви звикли, що я все це ковтаю і мовчу. Але сьогодні я сама вирішую, що буде в меню.
Я повернулася й пішла на кухню. За її стравою.
Запах з відра вже не здавався мені таким огидним. Тепер він пах спогадами. Кожною моєю сльозою. Кожним приниженням, яке я колись проковтнула.
На кухонному столі лежала стара, пожовкла скатертина — та сама, яку Лариса Петрівна свого часу назвала «сільським несмаком» і наказала мені викинути.
А на тій скатертині стояло воно. Моє особливе блюдо.
Я повернулася, несучи в руках не порцелянову тарілку, а стару, емальовану миску — синю, зі щербинами по краях, де проглядала іржа. Ту саму миску. Собачу.
Я тихо поставила її на стіл, просто перед Ларисою Петрівною. На бездоганно білу скатертину, поруч із кришталевими келихами. Світлана й Вадим застигли, роздивляючись убогу посудину з виразом крайнього здивування. Але свекруха дивилася не на миску. Вона дивилася на те, що було всередині.
У мисці не було їжі. Там лежала жменька сірого попелу.
— Що це… — прошепотіла Світлана, нахиляючись над столом. — Катю, що це таке?
— Це, Світлано, називається «десерт», — спокійно відповіла я, не відводячи погляду від Лариси Петрівни. — Десерт, який подають наприкінці дуже довгої вечері. Десятирічної вечері.
Лариса Петрівна повільно перевела погляд із попелу на мене. Її губи зімкнулися в тонку, безкровну лінію. Вона все зрозуміла. Вона впізнала.
— Пам’ятаєте, ви радили мені спалити всі мої студентські картини? — промовила я тихо, майже лагідно. — Ви тоді сказали, що ця «мазня» лише пил збирає і ганьбить добре ім’я вашої родини. Що дружина інженера не повинна займатися такими дурницями.
Вадим моргнув. Він пам’ятав. Він навіть тоді сміявся й казав Дімі, що мати має рацію, і що мені час «зайнятися чимось серйозним».
— Я тоді вас послухала, — продовжила я. — Майже все спалила. Але одну, найпершу, залишила. Сьогодні вранці я її спалила. Ось вона.
Я злегка хитнула миску. Попіл піднявся в повітря легкою хмаринкою й одразу осів.
— Це перший інгредієнт. Попіл моєї мрії.
Я випросталась, підійшла до комоду, відкрила верхню шухляду. Дістала маленький оксамитовий мішечок і висипала його вміст у ту саму миску.
З глухим звуком на попіл упала жменька дрібних річкових камінців.
— А це — другий інгредієнт. Пам’ятаєте нашу поїздку на річку? Коли Діма подарував мені кулон на річницю, а ви сказали, що в мене немає смаку і такі прикраси носять лише… жінки певної поведінки.
Світлана опустила очі. Вона теж тоді була поруч. І кивала, погоджуючись із матір’ю.
— Того ж вечора я викинула кулон у воду. Я пам’ятаю, як він блиснув на місячній доріжці й зник. А потім, коли всі роз’їхалися, я повернулася і всю ніч повзала берегом, шукаючи його. Не знайшла. Натомість зібрала ці камінці. Зі дна. Там, де він лежить.
Я подивилася на свекруху. Її обличчя стало схожим на пергамент.
— Це — ціна ваших слів.
Вадим почав щось розуміти. Його самовпевненість зникла, поступившись місцем тривозі. Він кинув на матір запитальний погляд, але та мовчала, скам’янівши.
— І нарешті, — я дістала з кишені фартуха складений учетверо аркуш. Старий, із потертою згорткою. — Головний інгредієнт. Те, що додасть цій страві особливого смаку.
Я розгорнула його. Це було свідоцтво про право власності. На цей дім.
— Діма все переписав на мене. За тиждень до… аварії. Він сказав, що втомився дивитися, як ви перетворюєте моє життя на пекло у власному домі. І що це єдине, що він може зробити, аби я нарешті відчула себе тут господинею.
Я поклала документ поруч із мискою.
— Ви сидите за моїм столом. У моєму домі. І їсте те, що я вам подаю. Бруд. Попіл. Каміння. Усе те, чим ви мене годували всі ці роки.
Запала мертва, дзвінка тиша.
— Тож приємного апетиту, Ларисо Петрівно. Ваше блюдо. Їжте.
Першою отямилась Світлана. Вона схопилася, перекинувши стілець, що гучно вдарився об паркет.
— Це підробка! — заверещала вона, тремтячим пальцем показуючи на документ. — Ти брешеш! Мамо, вона бреше!
Вадим теж підвівся, але вже без того запалу. Він узяв папір, його очі метушливо бігали по рядках. У них боролися жадібність і страх. Він розумів, що я не брешу. Діма міг на таке зважитися. На тихий, відчайдушний протест.
Та Лариса Петрівна не рухалася. Вона повільно, дуже повільно простягнула руку і забрала в сина документ.
Її пальці ковзнули по рядках, по підпису сина, по синій печатці нотаріуса. Вона не читала. Вона прощалася. З домом. Із владою. З ілюзією контролю над життям свого молодшого сина.
Потім так само повільно поклала аркуш на стіл. Підвела на мене очі — і в них уже не було сталі. Лише випалена, порожня ненависть.
— Ти пошкодуєш, — прошипіла вона.
— Я шкодувала десять років, — відповіла я. — Досить.
Вона підвелася. Не дивлячись більше ні на кого, повернулася й пішла до виходу. Не як королева, що залишає трон, а як злодій, спійманий на гарячому. Згорблена, з опущеними плечима.
Світлана і Вадим кинулися за нею, бурмочучи щось про адвокатів, суд, про те, що так вони це не залишать. Двері грюкнули.
І настала тиша.
Я залишилася сама в їдальні. Серед брудних тарілок, перекинутого стільця і запаху річкового мулу. Я не відчувала ні перемоги, ні радості. Лише порожнечу, всеохопну, важку, мов туман.
Ніби з мене витягнули стрижень, який роками тримав мене прямою. Помста виявилася гіркою стравою не лише для них.
Я не стала прибирати. Просто пішла до Діминої майстерні. Він віддав мені під неї маленьку кімнату на другому поверсі — єдине місце, куди свекруха майже не заходила, гидливо називаючи його «мазаниною».
Там пахло скипидаром і олійними фарбами. Там стояв мольберт із незакінченим портретом нашого пса — того самого цуценяти, що виросло у великого доброго пса.
Я взяла чисте полотно. Найбільше, яке мала. Взяла банку з білою фарбою. І почала рівними, широкими мазками покривати його шар за шаром. Білим по білому.
Я нічого не малювала. Просто зафарбовувала минуле. Знищувала порожнечу порожнечею.
Вони не подали до суду. Їхній адвокат, мабуть, пояснив їм безперспективність справи. Кілька разів телефонував Вадим — то погрожував, то намагався тиснути на совість. Я мовчки клала слухавку.
Через пів року я продала дім. Без торгу, без жалю — лише щоб швидше закінчити. Того дня, коли нові власники заселялися, я сиділа на сходах ґанку й дивилася, як чужі люди виносять у мої колишні кімнати свої коробки. Я не відчувала нічого.
Я купила невелику квартиру з високими стелями й величезними вікнами на останньому поверсі старого будинку. І всю стіну у вітальні зайняло те саме полотно.
Воно так і залишилося білим.
Іноді до мене приходять кілька друзів. Вони дивляться на цю білу стіну й запитують, що це за картина. Чи, можливо, це лише підготовка до неї.
— Це моя особлива страва, — відповідаю я. — Рецепт дуже простий: береш десять років болю, жменю попелу, додаєш трохи каміння з дна і все зафарбовуєш білим. І виходить… нічого. І в цьому «нічого» нарешті можна дихати.
Це не картина. Це чистий простір. Мій. Уперше в житті. І я ще не вирішила, чи хочу щось на ньому малювати.
