— Може, вже почнемо? — голос старшого сина, Стаса, прорізав натягнуту тишу в кімнаті, немов лезо. У ньому не відчувалося й крихти співчуття — лише сухий, холодний розрахунок. — У нотаріуса, між іншим, час коштує грошей.
Вероніка, моя старша донька, театрально сплеснула руками так, що на її зап’ястях обурено дзенькнули браслети. Вона кинула на брата погляд, відточений перед дзеркалом, — показний, удаваний, як і все її життя.
— Стасику, ну як ти можеш! Мамочці ж важко.
Вона підпливла ближче й торкнулася мого пледа. Її пальці з бездоганним манікюром нагадували клешні морського хижака, готового ось-ось схопити здобич. Мене.
Я повільно провела очима по кожному з них. Мої любі, рідні діти. Стас — нервово вибиває ритм дорогим черевиком по паркету, вже подумки ділячи мої статки. Вероніка — випромінює аромат свіжих паризьких парфумів, змішаний із удаваним смутком, і крадькома оцінює ціну картин на стінах. Вони чекають. Не моєї останньої посмішки, не щирого слова — а лише моменту, коли прозвучать цифри.
Лише Ліза, наймолодша, сиділа осторонь у кріслі біля вікна. Вона дивилася не на мене, а у сад, де вітер шарпав вологі гілки старої яблуні. Вона єдина не питала, коли все скінчиться. Вона просто була поряд. Увесь цей час. Вона знала.
— Нотаріуса не буде, — мій голос раптом став твердим, і вони здригнулися.
Я зусиллям, демонстративно зітхаючи, підвелася на подушках. На приліжковому столику лежали три щільні бежеві конверти.
— Я зроблю все сама.
Стас невдоволено стиснув губи. Вероніка натягнула штучну посмішку.
— Мамочко, ти впевнена? Це ж складні юридичні формальності…
— Я впевнена, — відрізала я. — Я зібрала родину на оголошення заповіту. І хочу провести його по-своєму.
Я взяла перший конверт.
— Станіслав.
Син підійшов, намагаючись приховати нетерплячість. Узяв конверт, обернув у руках. Очікував важку папку з гербовою печаткою, а не це.
— Вероніка.
Донька майже пропливла до мене, і шлейф її солодкавих парфумів вдарив у ніс. Вона взяла конверт із виглядом страдниці.
Вони розірвали їх майже водночас. Я спостерігала за цим маленьким спектаклем із холодною цікавістю. Як змінюються їхні обличчя: спершу — подив, потім — відраза.
Стас витрусив на долоню маленьке пасмо моїх сивих волосин, перев’язане чорною стрічкою, та клаптик паперу з адресою.
— Що це? — прошипів він. — Жарт такий?
Вероніка з огидою розглядала таке саме пасмо.
— Мамо, я не розумію… Навіщо ти даєш нам свої волосся? І що це за адреса? Якась промзона…
Я дозволила собі слабку, але щиру посмішку.
— Це ваше спадок. Те, на що кожен із вас заслужив. Адреса — місце, де ви його знайдете. А пасмо волосся… просто нагадування. Від кого воно.
Я перевела погляд на Лізу. Вона єдина не відводила очей, і в них не було ані жадібності, ані розгубленості — лише біль та рішучість.
Я простягнула їй третій конверт. Він був іншим — тонким і легким.
— А це — тобі, доню.
Стас вилетів із дому, грюкнувши дверима. Сівши у свій блискучий чорний позашляховик, він одразу набрав сестру.
— Ти їдеш? — гаркнув він у слухавку.
— Їду, — прошипіла Вероніка, вже вмощена за кермом власної машини, бридливо тримаючи конверт двома пальцями.
— Це принизливо, але раптом там банківська скринька? Ти ж знаєш, вона завжди обожнювала свої загадки.
— Мій адрес — якийсь закинутий склад на околиці. Якщо там порожньо, я повернуся й викличу психіатра. Треба визнати її недієздатною, поки вона не спустила все на благодійність чи на цю… тихоню.
Він різко завершив розмову. Дорога до промзони забрала сорок хвилин. Стас кермував агресивно, підрізаючи інших і сигналячи. В голові билася одна-єдина думка: «Невже вона залишила мені якийсь мотлох? Після всього, що я для неї зробив?» Він щиро вважав свої рідкісні візити та дежурні дзвінки величезною жертвою.
Розшукавши іржаві ворота, він лишив авто на узбіччі та пройшов усередину. У напівзруйнованому цеху, що тхнув вогкістю й забуттям, стояв лише старий сейф, врослий у бетонну підлогу. На дверцятах висів амбарний замок без ключа. Розлючений, Стас копнув його носком дорогого черевика — і лише пошкодив взуття.
Тим часом Вероніка паркувалась біля обшарпаної п’ятиповерхівки на іншому кінці міста. У під’їзді смерділо сумішшю котячої сечі й вареної капусти. Вона, затискаючи ніс шовковою хусткою, піднялася на третій поверх. Двері вказаної квартири були оббиті подертою шкірою. Усередині, в тьмяному світлі, на табуреті стояла запилена картонна коробка. Відкривши її з відразою, Вероніка побачила свої ж «подарунки» за останнє десятиріччя: дешеві фарфорові коти, безглузді ринкові шарфи, подарункові видання класиків, яких вона ніколи не читала. Все це купувалося абияк, «для галочки». Це було не просто спадок, а вирок її лицемірству.
Двері спальні розчахнулися з такою силою, що вдарилися об стіну. На порозі — Стас, червоний і розкуйовджений, та Вероніка, з розмазаної тушшю й обличчям, перекошеним від злості.
— Надурилася? — виплюнув Стас, кидаючи конверт на підлогу. — Ми ганялися містом через твій маразм!
— Ти хоч розумієш, як ти нас принизила? — підхопила Вероніка. — Змусила мене ритися в смердючій дірі!
Я мовчки дивилася на них. Ліза поруч зі мною стиснулася — не від страху, а від гніву.
— А їй що? — очі Стаса вп’ялися в Лізу та її тонкий конверт. — Їй ти, звісно, віддала все? Цій тихоні? Вона ж наспівала тобі вуха, так?
— Не смій так казати, — голос Лізи був тихий, але твердий. Вона встала між мною та братом. — Ти хоч раз питав, як вона почувається? Не про гроші чи справи. Просто — як вона?
— Замовкни! — рявкнула Вероніка й рвонула до сестри, намагаючись вирвати конверт. — А ну покажи, що там!
Ліза не відступила, перехопивши її зап’ясток так, що та скрикнула.
— Руки геть.
Я вирішила, що виставу закінчено.
— Досить, — мій голос пролунав твердо, змусивши їх здригнутися. Я сіла рівно, без подушок, скинувши плед з плечей. Під ним був не халат, а строгий темно-шовковий костюм. — Я сказала — досить. Геть обидва. З дому моєї доньки.
— Що ти верзеш? — пробелькотів Стас. — Ти зовсім…
— Я не вмираю, — перебила я. — І не хвора. Принаймні, не настільки, наскільки ви хворі на жадібність. Це був фінальний іспит. І ви його провалили.
Стас отямився першим, і його обличчя налилося гнівом.
— Ти не маєш права! Ми твої діти! Ми подамо до суду й доведемо, що ти недієздатна!
— Спробуй, — усміхнулася я. — Психіатр насамперед перевірить мою медкарту. І знайде там ідеальне здоров’я. А от про твої «подвиги» дізнається чимало. Наприклад, як ти просив закласти дім під твій стартап, що збанкрутував. Або як благав не повідомляти в поліцію про зниклі гроші компанії. Усе це задокументовано. У тому сейфі, який ти сьогодні бачив. Там — твої боргові розписки. Це і є твій спадок. Свобода від боргів, якої ти не заслужив.
Стас побілів. Уперед вийшла Вероніка, змінюючи гнів на «турботу».
— Мамочко… як ти могла? Ми ж любимо тебе. Ми хвилювалися.
— Не підходь, — зупинила я. — Твоя любов завжди мала цінник. Ти дзвонила мені двічі на рік — на мій день народження і коли твоєму чоловікові потрібні були мої зв’язки. Твої проблеми — це вибір між Мальдівами й Балі. А моя «хвороба» — це біль від того, що мої діти стали жадібними й порожніми людьми.
Я підійшла до вікна. — Я дала вам усе: освіту, квартири, машини. Думала, що даю старт, а дала фініш. Ви зупинилися, вирішивши, що вам усе належить за правом народження.
Ліза стояла поруч, спокійна й рішуча.
— Прядка волосся, яку я вам вручила, — все, що лишилося від нашого зв’язку. Решта, згідно з учорашнім заповітом, переходить Лізі. Єдиній, хто бачив у мені маму, а не гаманець. Ключ у неї в руках — від цього дому. Тепер він її. А тепер — геть.
Вони пішли, не дивлячись одне на одного. Я обійняла Лізу.
— Мам, це було жорстоко, — прошепотіла вона.
— Ні, доню, жорстоко — роками бачити, як любов перетворюється на угоду. А це — просто її кінець. Збитковий для мене. Тепер почнемо все заново. Ми з тобою.
Минув рік. У домі більше не було гнітючої тиші й фальшивої скорботи. Ранками пахло кавою та випічкою — Ліза відкрила маленьку домашню пекарню, що швидко здобула популярність. Яскраві її картини замінили холодні полотна, що колись подобалися Вероніці. В саду на місці мертвого газону розквітли троянди й півонії, посаджені нами.
Я носила кашемірові светри й джинси, багато гуляла, читала, писала мемуари — для себе й Лізи. Більше я не була директором своєї родини, я була мамою.
Ми не згадували Стаса й Вероніку. Але тіні минулого іноді з’являлися. Першим зламався Стас — через пів року він подзвонив Лізі, ридаючи: бізнес збанкрутував, дружина пішла. Просив грошей. Ліза спокійно відповіла: «Я не можу тобі допомогти, Стас. У мене своє життя». І поклала слухавку.
Вероніка трималася довше. Її світ розсипався повільно, але невідворотно. Друзі відвернулися, чоловік став холодним. Востаннє ми чули, що вона продала квартиру в центрі, щоб сплатити його борги, і переїхала в передмістя.
Сьогодні зранку поштар приніс листа. Дешевий конверт, чужий почерк. Усередині — прядка сивого волосся, перев’язана чорною стрічкою, і записка: «Я все зрозуміла. Пробач». Підпису не було, але ми знали, від кого.
Я підійшла до каміна й кинула туди конверт із вмістом. Полум’я миттєво знищило папір і волосся.
— Мамо? — тихо озвалася Ліза.
— Дещо не можна виправити, доню, — сказала я. — Можна лише спалити мости, щоб не повернутися туди, де тебе не чекали.
Це був не акт жорстокості й не помсти, а вибір — на користь тихого, справжнього життя, яке ми збудували самі. На попелищі старої родини виріс новий дім. І він був міцніший за будь-який, зведений за гроші.
