— Мамо, ми можемо починати? У мене зустріч через годину. В центрі. Ти ж розумієш, так?
Ольга поправила шовкову блузку, і її браслет зухвало блиснув у світлі лампи.
Анна Павлівна повільно обвела поглядом своїх дітей. П’ятеро. Четверо дивилися на неї з погано прихованим нетерпінням, як на вокзалі в очікуванні потяга, який от-от повезе їх у нове, багате життя.
І тільки Кирило, наймолодший, сидів трохи осторонь, не дивлячись на неї, просто був поруч.
Вона пам’ятала, як три роки тому, після операції на серці, Ольга так і не приїхала.
«Мамусю, ну ніяк. У нас прийом у посольстві, там усі будуть. Ти ж не хочеш, щоб я втратила такі зв’язки?» — щебетав її голос у слухавці, поки Анна намагалася самостійно дотягнутися до склянки з водою. Зв’язки. Авжеж.
— У всіх зустрічі, Олю, — втрутився Петро, поправляючи краватку. — У мене на кону угода. Але заради такої справи… Мамо, ти ж знаєш, ми всі тебе дуже любимо.
Він підморгнув їй. Те саме підморгування, що й рік тому, коли він приніс їй «стовідсотковий бізнес-план» з розведення равликів.
Він просив грошей, багато. А коли вона, переглянувши ту писанину, відмовила, він кричав, що вона нічого не тямить у сучасному бізнесі й просто душить його ініціативу зі злої волі.
— Звісно, знаю, Петю. Все життя це відчуваю.
Ірина, що сиділа в кутку дивану, театрально зітхнула.
— Мені б ваші проблеми… Зустрічі, угоди… А у мене іпотека, діти постійно хворіють, чоловік копійки заробляє. Я взагалі не знаю, як ми доживемо до кінця місяця.
Анна Павлівна подивилась на неї. І відразу згадала. Минулої зими Анна зламала ногу. Гіпс, безпорадність. Вона зателефонувала Ірині, просила просто привезти продукти раз на тиждень.
«Мам, я б із радістю! Але ти уявляєш, як мені важко? У мене така депресія, сил немає з дому вийти. Просто лежу й плачу».
За два дні Анна побачила в соцмережах її фото з подругами в ресторані. Щаслива, рум’яна. Депресія.
Дмитро, старший син, мовчав. Він завжди мовчав. Його байдужість була щільною, як стіна.
Він не просив, не вимагав, але й не давав нічого. Коли помер його батько, чоловік Анни, Дмитро приїхав на похорон на один день. Вистояв службу з кам’яним обличчям і поїхав, посилаючись на «проєкт».
Він навіть не спитав, як вона тепер сама.
Анна Павлівна провела рукою по гладкій поверхні п’яти щільних конвертів, що лежали перед нею на столі.
— Я не буду зачитувати довгі юридичні формулювання, — її голос прозвучав несподівано твердо й чітко, без старечого тремтіння. — Я вирішила зробити простіше.
Для кожного з вас тут є особисте послання. Моя остання воля.
Вона взяла верхній конверт.
— Ольго, це тобі. Почни, будь ласка.
Ольга з переможною усмішкою взяла конверт. Нігті, вкриті ідеальним вишневим лаком, ковзнули по паперу.
Вона очікувала відчути вагу документів, щільність банківського чека. Але конверт був майже невагомим.
Її усмішка здригнулась. Вона різко, нетерпляче його розірвала. Усередині не було нічого, крім маленького прямокутника картону.
Вона витрусила його на долоню. Це було дешеве кишенькове дзеркальце в пластиковій оправі.
— Що це? — її голос зірвався на шепіт. Вона зазирнула в конверт, перевернула його. Порожньо. — Це жарт?
У дзеркалі відбилося її власне обличчя — спотворене здивуванням і наростаючим гнівом.
— Мамо, що це означає? Де документи?
— Там усе, що я хотіла тобі залишити, доню, — тихо відповіла Анна Павлівна.
У пам’яті сплив інший вечір, пів року тому. У Анни стався напад. Лікарі швидкої, зробивши укол, порадили, щоб хтось залишився з нею на ніч.
Вона подзвонила Ользі. «Мам, я зараз викличу тобі найкращу доглядальницю з приватної клініки. З медичною освітою. Так усім буде зручніше, повір. Професіонал краще впорається, ніж я».
Вона не хотіла незручностей. Вона не хотіла бачити матір слабкою, хворою, неідеальною. Вона хотіла заплатити й відгородитися.
— Зручніше? — перепитала тоді Анна Павлівна. — Кому, доню?
Ольга вскочила, її обличчя налилося багрянцем.
— Ти… ти знущаєшся? Ти просто вирішила нас принизити? Після всього, що ми…
— Що ви? — перебив її Петро, він уже був на ногах, намагаючись заспокоїти сестру й водночас прощупати ґрунт. — Мамо, Оля не це мала на увазі. Мабуть, ми чогось не розуміємо.
Це якийсь символ? Можливо, головна спадщина… десь в іншому місці?
Він дивився на матір з улесливою усмішкою, але в очах його вже металися холодні іскри. Страх.
— Жодного іншого місця немає, Петю. Все тут, на цьому столі. Ольга отримала свою частину. Все, що вона заслужила. Можливість подивитися на себе.
— Як ти смієш! — заверещала Ольга, швиряючи дзеркальце на стіл. Воно впало на поліроване дерево з жалюгідним стуком. — Я витратила на тебе найкращі роки!
Анна Павлівна криво усміхнулась.
— Це не так, Олю. Ти витратила їх на себе. А тепер сядь.
Її тон був настільки крижаний, настільки владний, що Ольга спіткнулась і всупереч волі опустилась на стілець.
Усі дивилися то на неї, то на матір. Ірина кусала губи, Дмитро не ворухнувся, лише Кирило підвів голову і вперше подивився матері прямо в очі. В його погляді був біль.
Анна Павлівна взяла наступний конверт.
— Петре. Тепер твоя черга.
Петро, на відміну від сестри, підвівся повільно, з показною гідністю. Він підійшов до столу, обережно взяв конверт, наче це був важливий контракт, і повернувся на своє місце.
Усіма своїми рухами він демонстрував повний контроль над ситуацією.
Він розкрив конверт акуратно, ніби скальпелем — нігтем по шву. Дістав таке ж саме маленьке дзеркальце.
На мить його обличчя зобразило те ж здивування, що й у Ольги, але він миттєво повернув собі самовладання. Покрутив дзеркальце в руках, хмикнув.
— Оригінально. Дуже в твоєму стилі, мамо. Театрально. І що далі? Ми маємо відгадати загадку?
— Ніякої загадки, Петре. Це все, — спокійно відповіла Анна Павлівна.
Петро криво усміхнувся.
— Ясно. Ти вирішила, що ми нічого не варті. Ну що ж, твоє право. Але ж закон думає інакше. Є таке поняття, як обов’язкова частка в спадщині. І твоя вистава…
— Ти про закон? — перебила мати, глянувши йому прямо в очі. — Гаразд, поговорімо про закон. Пам’ятаєш татову «Волгу»?
Петро напружився.
— Яку ще «Волгу»? А, ту стару розвалюху. Звісно. Я ж тобі допоміг її продати, щоб вона не гнила в гаражі.
— Ти сказав, що її ледве взяли за п’ятдесят тисяч. Що вона нікому не потрібна. Приніс мені договір, я підписала.
Яскравий спалах у пам’яті: Петро стоїть над нею і переконує. «Мам, хто зараз на такому їздить? Це нікому не треба. Я знайшов єдиного дурня, який погодився хоч щось дати. Тобі ж гроші на ліки потрібні. Бери, поки дають».
— А за тиждень я випадково зустріла сусіда по гаражу. Він сказав, що бачив, як твій приятель переганяв ту «Волгу» до автосалону. І що ти продав її колекціонеру за півтора мільйона.
Обличчя Петра змінилось, усмішка зникла.
— Це наклеп. Сусід — старий маразматик.
— Він показав мені оголошення про продаж. З фотографіями. І з ціною. Гроші на ліки, Петре? Ти вкрав не лише гроші. Ти вкрав пам’ять про свого батька. Подивися в дзеркало. Можливо, побачиш там не успішного підприємця, а дрібного злодія, що обікрав власну матір.
Петро різко підхопився. Його обличчя перекосилося.
— Та ти… Ти в своєму розумі? Я викличу адвокатів! Ми визнаємо тебе недієздатною! Нічого ти не отримаєш! Ніхто з нас!
— Погрожуєш? — спокійно спитала Анна Павлівна. — Це все, на що ти здатен?
Ірина, яка до того мовчки спостерігала, раптом розридалась. Гучно, на повні груди, ніби за командою.
— Боже, за що нам усе це… Ми ж сім’я… Матусю, навіщо ти так? Ми ж тебе любимо… Ми ж…
Вона схлипувала, прикривши обличчя руками, та крізь пальці пильно стежила за реакцією матері.
Її плечі тремтіли. Це був її головний козир — образ бідної жертви, ображеної усім світом.
Анна Павлівна дивилася на неї без тіні жалю. Вона мовчки чекала, поки перша хвиля сліз ущухне, потім взяла третій конверт.
— Ірино. Тепер твоя черга плакати по-справжньому.
Сльози Ірини припинилися миттєво. Вона витріщилась на матір широко відкритими, ще вологими очима.
Повільно, ніби боячись обпектися, взяла простягнутий конверт. Пальці тремтіли. Всередині — вже очікуване дзеркальце.
— Я… я не розумію, мамо, — прошепотіла вона. — За що? Я ж завжди була поруч! Я ж тебе шкодувала!
— Ти ніколи мене не шкодувала, Іро. Ти шкодувала себе біля мене.
Анна Павлівна відкинулась на спинку крісла.
— Пам’ятаєш, як просила в мене гроші на «лікування» сина? Нібито в нього рідкісна алергія, і потрібні були дорогі уколи з Німеччини. Я віддала тобі все, що накопичила.
А потім побачила в соцмережах у твоєї невістки світлини з відпустки в Іспанії. Вся родина. І твій «смертельно хворий» син, який з апетитом наминав апельсини — ті самі, на які, за твоїми словами, у нього мала бути страшна реакція.
Ірина зблідла.
— Це… це була ремісія! Лікарі порадили змінити клімат!
— Лікарі? Чи твоє бажання жити красиво за мій рахунок? Ти перетворила своє життя на вічну скаргу. Зробила бідність своєю професією, виправданням.
Тобі не потрібна допомога, Іро. Тобі потрібні глядачі для твоєї вистави. Подивись у дзеркало. Там не жертва. Там — брехлива, лінива жінка, яка обрала найлегший шлях.
Анна Павлівна не стала чекати відповіді. Взяла четвертий конверт і поглянула на старшого сина.
— Дмитре.
Дмитро, єдиний, хто досі не вимовив і слова, повільно підняв очі.
У них не було ні жадібності, ні страху. Лише холодна, відсторонена цікавість. Мовчки взяв конверт, відкрив, подивився на дзеркальце й так само мовчки поклав його на стіл.
— І в чому мій гріх? — спитав рівним, беземоційним голосом. — Я нічого в тебе не просив. Не брехав. Не крав.
— Вірно, — кивнула Анна Павлівна. — Ти нічого поганого не робив. Ти взагалі нічого не робив. Коли твій батько помирав, ти телефонував раз на тиждень: «Ну як він там?». Не «Як ти, мамо?», а «Як він?».
Ніби про погоду питав. А після його смерті ти просто зник. Для тебе я — порожнеча. Невидиме місце. Ти не брехав мені, Дімо. Ти просто мене стер. Тож і я стираю тебе. Це справедливо.
Вона повернулась до Кирила. Лише він сидів із опущеною головою. Ольга, Петро та Ірина дивилися на нього з ненавистю. Зрадник. Мамин синочок. Зараз і йому дадуть дзеркало.
— Кириле, — лагідно мовила Анна Павлівна.
Він підвів до неї очі. В них блищали сльози.
— Мамо, не треба. Прошу.
— Треба, синку.
Вона простягнула йому останній, п’ятий конверт. Той був значно товщий за решту. Кирило здивовано взяв його. Розірвав.
Всередині, замість дзеркала, була синя тека з гербовим папером. Заповіт.
Першою зрозуміла, що сталося, Ольга.
— Що?! — її крик нагадував скрегіт заліза. — Що це таке?!
— Це моя воля, — спокійно відповіла Анна Павлівна. — Все моє майно — будинок, рахунки, активи — передається Кирилу. Єдиному моєму сину.
— А ми?! — заревів Петро. — Ми хто?!
— А ви… — Анна Павлівна обвела їх довгим, прощальним поглядом. — Ви отримали все, що заслужили. Можливість нарешті подивитись на себе. І зрозуміти, чому у ваших руках — лише порожнеча.
Вона подивилася на Кирила, який так і сидів, приголомшено втупившись у теку. Він привозив продукти не з жалості, а тому, що вона була його мамою.
Він сидів з нею вечорами не заради спадку, а тому, що не хотів, аби вона почувалася самотньою.
Лише він бачив у ній не гаманець, не тягар і не невидимість. А людину.
— Справедливості не існує, — мовила Анна Павлівна, дивлячись на перекошені від люті обличчя чотирьох дітей. — Її встановлюють. І сьогодні я встановила свою. А тепер — ідіть. Усі. Окрім Кирила.
Як вам ця історія? Напишіть, будь ласка, що ви думаєте — мені буде дуже приємно!
