— Аліна? Не може бути! Я вже думала, ти номер змінила й зникла назавжди.
Голос Лєни в слухавці був ніби облитий солодким медом, у якому марно борсалась отруйна оса. Десять років. Десять років я не чула цього голосу, але тіло відреагувало швидше, ніж мозок — по спині пробіг неприємний холодок.
— Не зникла, як бачиш. Привіт, Лєно.
Я дивилася на своє відображення в панорамному вікні від підлоги до стелі. За моєю спиною нічне місто сяяло, мов розсип діамантів на чорному оксамиті, а переді мною стояла жінка в важкому шовковому халаті, яку я досі ледь впізнавала.
— Слухай, я тут отримала… це ж не жарт? Запрошення на весілля? Твоє?
Вона вимовила «твоє» так, ніби сам факт мого шлюбу порушував якийсь невидимий закон всесвіту, в якому мені відвели зовсім іншу, малоприємну роль.
— Не жарт. Буду рада тебе бачити. І решту теж. Знайшла ваші контакти через старі профілі в соцмережах.
— Решту? Ти і Катьці з Оксаною надіслала? Сміливо! — Лєна нервово хихикнула.
— А хто він? Розповідай! Чим займається? Судячи з паперу, на якому це надруковано, явно не слюсар.
Я уявила, як вона на своїй крихітній, захаращеній кухні вертить в пальцях тиснений картон кольору слонової кістки, намагаючись на дотик визначити його ціну. Це в її стилі.
— Він хороша людина. Це головне.
— Ну-ну, знаємо ми цих «хороших». На хороших такі банкетні зали не знімають. До речі, а подарунки які приймаєте? Бо ти ж знаєш, у нас зараз… — театральна пауза — не найкращі часи.
Я заплющила очі, й картина з минулого накотилася з болючою ясністю. Холодна знімна квартира з пліснявою в кутах. Порожній холодильник, де самотньо стояла банка з водою. І Лєна, яка відводила погляд і стискала крізь зуби: «Вибач, Аліно, сама ледь тримаюсь. Та й взагалі, дорослі люди повинні самі вирішувати свої проблеми». Катька позаду схвально кивала, а Оксана вдавала, що уважно розглядає візерунок старих шпалер.
— Не переймайся подарунками, — мій голос був рівний, майже беземоційний. Роки тренувань. — Я сама дещо для вас приготувала. Для найближчих. Буде окремий стіл з сюрпризами.
— Ой, яка мила! — заверещала Лєна в слухавку. — Ти зовсім не змінилася, така ж добра душа! Ми обов’язково прийдемо!
Вона кинула слухавку. Я повільно опустила телефон. Добра душа. Авжеж. Та, яку вони залишили замерзати на узбіччі.
На великому столі з темного дерева в вітальні стояли в ряд чотири коробки, загорнуті в матовий чорний папір. Я підійшла й провела пальцем по одній з кришок. Холодний, байдужий картон.
Всередині кожної лежала маска. Венеційський стиль, пап’є-маше. Я робила їх сама, ночами, коли безсоння вивертало суглоби. Мій бізнес виріс з цього — з уміння створювати речі власноруч, із хобі, яке свого часу рятувало мене від голоду й розпачу.
Я надсилала ескізи художнику, консультувалась, але фінальні штрихи наносила сама. Це було принципово.
Маска Лєни — з довгим, хижо загнутим носом і жадібно відкритим ротом, з якого виглядав крихітний зміїний язичок. Маска Катьки — без очей, із закам’янілою на губах фальшивою усмішкою співчуття. Маска Оксани — з порожніми очницями й заткнутими вухами.
Я знала, що вони прийдуть. Їх вестиме не дружба, а ненаситна цікавість. Їм треба буде побачити, помацати, оцінити, скільки коштує моє нове життя. І переконатися, що я його не заслуговую.
Телефон знову завібрував. Коротке повідомлення від Ані. Єдиної, якій я не надсилала глянцеве запрошення, а зателефонувала особисто.
«Алінко, привіт! У тебе все добре? Потрібна допомога з весільною метушнею? Можу допомогти з розсадкою гостей або ще щось».
Жодного питання про нареченого, про сукню, про гроші.
Поруч з чорними коробками стояла ще одна. Невеличка, з полірованого палісандра, зсередини встелена темно-синім оксамитом. Важка. В ній не було маски.
У кімнату увійшов Дмитро, мій майбутній чоловік. Він обійняв мене ззаду й поклав підборіддя мені на плече, дивлячись на зловісний ряд подарунків.
— Ти впевнена, що хочеш цього? Цей ритуал… він же для тебе, не для них.
Я подивилася на наше спільне відображення. На його спокійне, любляче обличчя — і на своє, яке на мить здалося мені таким же холодним і застиглим, як ті маски в коробках.
— Я запросила на своє весілля тих, хто кинув мене на самому дні, Дімо. Це не свято для них. Це фінал вистави. І я маю сама опустити завісу.
Зала потопала у кремових трояндах і кришталях.
Легка музика лилася з невидимих динаміків, змішуючись зі сміхом і дзвоном келихів.
Моя сукня, розшита тисячами дрібненьких перлин, водночас здавалася і обладунком, і хмаринкою. Все було ідеально. Надто ідеально.
Вони з’явилися разом, зібравшись у зграйку, ніби боялися увійти в цей світ поодинці.
Лєна, Катя й Оксана. На них були найкращі сукні — ймовірно, придбані в кредит. Надто яскраві, надто блискучі, які відчайдушно кричали про бажання відповідати.
Їхні погляди металися залом, оцінюючи: шовк на стінах, ікра на столах, кількість ярусів у торті. Я бачила, як у їхніх головах клацали невидимі рахівниці.
— Аліночко, ну ти даєш! Королева! — защебетала Лєна, підпливаючи до мене. Її парфуми різали ніс — різкі й дешеві. — Хто б міг подумати, що наша Попелюшка так вигідно вийде заміж!
— Сукня, мабуть, як моя іпотека коштує, — зітхнула Катя, демонстративно провівши пальцем по тканині. Її дотик був липким. — Ми так за тебе раді. Справді. Ти заслужила… мабуть.
Оксана мовчала, тільки її погляд ковзав по мені, по Дмитрові, що стояв поруч, і в ньому плескалась погано прихована, їдка заздрість.
Вони дочекались, поки Дмитро відійшов до гостей, і одразу обступили мене біля столика з шампанським.
— Слухай, Алін, — почала Лєна лагідним, змовницьким тоном. — Раз ми вже тут усі свої… Ми ж подруги. Пам’ятаєш, як завжди одна за одну стояли?
Я мовчки дивилась на неї. За одну. Я пам’ятала інше — гору проблем, під якою вони мене й залишили.
— Ти зараз на коні, у тебе все вийшло. Ми так тобою пишаємось! І подумали… може, ти й нам допоможеш? По старій дружбі.
У мене тут бізнес-проект назріває — мережа манікюрних салонів. Для твого… чоловіка це дрібниця. Не допоможе? Стартовий капітал. У борг, звісно! Під відсотки!
— А моєму Кирилу в університет вступати, — відразу встряла Катя, стискаючи мій лікоть. — Ти ж знаєш, яке зараз дороге навчання. Може, поговориш із Дмитром?
Для нього ж це… пилинка. А для нас — майбутнє дитини!
Вони говорили швидко, перебиваючи одна одну, ніби боялися, що я зараз зникну. Їхні слова були липкими, як павутина. Вони намагалися апелювати до минулого, якого не було, до дружби, яку самі ж і втоптали в бруд.
Я зробила ковток шампанського. Крижане іскристо-бульбашкове повернуло мене до тями.
— Дівчата, сьогодні мій весільний день. Давайте не про справи.
— А коли?! — майже зойкнула Лєна. — Потім ти знову зникнеш на десять років? Ми ж тебе знаємо, Аліно!
Невже тобі шкода для старих подруг, які пройшли з тобою крізь вогонь і воду?
— Ми ж не чужі, — прошепотіла Катя, і в її голосі затремтіли сльози. Фальшиві, як і все в ній.
У той момент щось змінилося. Я подивилася на їхні жадібні, благальні обличчя — і не відчула нічого. Ні образи, ні злості. Лише холодну, відсторонену цікавість хірурга, що розглядає пухлину.
Я зрозуміла: будь-який компроміс марний.
Даси палець — відкусять руку. Вони не бачили мене. Вони бачили ходячий банкомат, щасливий квиток, шанс вирішити всі свої проблеми чужими руками.
Повільна, крижана посмішка торкнулася моїх губ.
— Ви маєте рацію. Не чужі. Саме тому я підготувала для вас дещо особливе. Але спершу хочу вручити подарунок одній дуже важливій для мене гості. Анюточко, ти не могла б пройти зі мною в малу вітальню на кілька хвилин?
Я побачила Аню, яка скромно стояла біля колони. Вона здивовано кивнула. Лєна, Катя й Оксана переглянулись, і в їхніх очах спалахнули підозра й ревнощі.
— А ми? — вимогливо запитала Лєна. — Наші сюрпризи теж там?
— Звичайно, — усміхнулась я. — Можете йти за нами.
Мала вітальня була оформлена з нарочито розкішним смаком: важкі оксамитові портьєри, антикварний столик, приглушене світло.
На столику — три чорні коробки і одна шкатулка з палісандра.
Я взяла шкатулку й простягнула її Ані.
— Аню, це тобі.
Троє за нашими спинами завмерли. Лєна не витримала і зробила крок уперед.
— Аліно, може, спочатку нам? А то ми якось… ніяково себе почуваємо, — вона намагалася зобразити збентеження.
— Не хвилюйтеся, ваша черга ще буде. Відкривай, Аню.
Аня з подивом поглянула на мене, потім на шкатулку. Її пальці тремтіли, коли вона підняла кришку.
Всередині, на темно-синькому бархаті, холодним сяйвом блиснуло діамантове кольє. Поруч лежали сережки і кілька золотих браслетів.
Лєна ахнула. У Каті відвисла щелепа.
— Ось воно як, — прошипіла Лєна, її очі вп’ялися в прикраси. — Тобто, цій сірій миші — все, а нам що? Порожні коробки? Ти зовсім з глузду з’їхала, Аліно? Чим вона краща за нас?
— Усім, — спокійно відповіла я. — Але якщо вже так квапитесь — відкривайте. Не соромтесь.
Вони кинулись до столу, штовхаючи одна одну. За мить кришки опинились на підлозі. Лєна витягла з коробки потворну маску з довгим, загнутим носом.
— Це ще що за дурниця? — прошипіла вона. — Це якась безглузда витівка?
Катя з Оксаною також тримали в руках свої “подарунки”. Вираз подиву швидко змінився на роздратування.
— Ти знущаєшся з нас? — виплюнула Катя. — Ми до тебе з відкритим серцем, а ти…
Лєна раптом розсміялася — голосно, істерично.
— Я зрозуміла! Це ж помста! За те, що ми тоді грошей не дали. Аліно, серйозно? Минуло стільки років, а ти досі ображена?
Ми ж хотіли тобі як краще! Щоб ти самостійно піднялася, а не сиділа на шиї в інших!
У ту мить щось клацнуло. Її слова прорвали броню мого крижаного спокою. Я згадала не лише порожній холодильник.
Я згадала, як благала їх позичити трохи грошей на ліки для тата, що лежав тоді при смерті. І як вони втрьох знаходили тисячі причин, щоби відмовити.
— Самостійно піднялася? — повторила я, і мій голос змусив їх здригнутись. Не було в ньому крику — тільки холодна сталь. — Ця маска, Лєно, — твій портрет. Жадібний рот, що вічно щось вимагає, і брехливий язик. Ти казала, що ні копійки немає, а через тиждень хизувалася новим телефоном.
Я повернулась до Каті.
— А ось це — ти. Завжди підтакуєш, з фальшивою співчутливою усмішкою, але порожні, байдужі очі. Ти бачила, як мені зле, але вдавала, що нічого не помічаєш. Так зручніше.
Мій погляд впав на Оксану, що поволі відступала до стіни.
— А ти, Оксано, просто затикала вуха. Щоб не чути, не знати, не втручатись. Бо тоді доведеться обирати. А боягузтво — це теж зрада.
— Та як ти смієш! — заверещала Лєна, її обличчя перекосилося від люті. Вона замахнулася маскою. — Ти завжди була ніким! Без свого багатенького чоловіка знову залишишся ніким!
— Це не подарунки. Це дзеркала, — різко відповіла я. — Хотіла, щоб ви хоч раз побачили себе справжніх. Без прикрас.
Аня стискала шкатулку в руках, її погляд злякано сковзав від мене до розлючених “подруг”.
— Аліно, я не розумію… Навіщо все це? Мені нічого не треба…
— Треба, Аню. Повір мені, — я м’яко торкнулась її руки. — Ви ж питали, чим вона краща? Тим, що ніколи не просила, а просто допомагала.
Я повернулась до заціпенілої трійці.
— Пам’ятаєш, Лєно, у найлютіший мороз я віддала тобі свою єдину цілу куртку, бо твою розірвали? А сама повернулась додому в драній вітровці. А наступного дня Аня принесла мені свій старенький, але теплий пуховик.
Сказала, що став замалий. Вона не знала, що в кишені забула п’ять тисяч. Великі гроші на ті часи. Я хотіла повернути, але вона вдавала, що нічого не розуміє.
Я подивилася на Катю.
— А ти пам’ятаєш, як я сиділа без роботи, а під дверима регулярно з’являлись пакети з продуктами? Там завжди була гречка і те саме печиво, яке я люблю. Тільки Аня знала, яке саме. Вона приносила його нишком, щоб ви не висміяли її за “дурну доброту”.
Я перевела погляд на Аню. Вона стояла бліда, як стіна, і шепотіла: «Не треба, Аліно, не треба…»
— Треба, Аню. Вони повинні знати. Всі кричали про дружбу, а вона мовчки діяла. Віддавала останнє, навіть маючи свої проблеми. Вона ніколи про це не говорила, бо справжня доброта не шукає свідків.
Я знову подивилась на них.
— Ці прикраси, — я кивнула на шкатулку, — коштують дуже дорого. Але це не подарунок. Це борг. Я знаю, що в Ані зараз хворіє син і потрібні великі кошти на лікування. Так от, Аню, цих грошей вистачить. На все. І ще залишиться. Це не милостиня. Це подяка.
Лєна раптом кинулась уперед, її обличчя скривилося в потворній гримасі.
— Віддай! Вона не заслуговує! Це мали бути ми!
Дмитро, що увесь цей час стояв у дверях, ступив уперед і перегородив їй шлях. Його спокій був страшніший за будь-який крик.
— Думаю, вам час, — сказав він тихо, але так, що сумнівів не лишилось.
Оксана і Катя, кинувши на мене погляди, повні ненависті, схопили свої маски й кинулись до виходу. Лєна ще мить свердлила мене поглядом, потім розвернулась і вибігла з кімнати.
Залишилися лише ми троє. Аня плакала, стискаючи шкатулку.
— Навіщо ти так, Аліно? Навіщо принижувати їх?
— Я не принижувала. Я просто показала правду, — я підійшла й обійняла її. — А правда іноді буває жорстокою. Ти була поруч, коли я була ніким. Тепер моя черга бути поруч.
Я подивилася на Дмитра. Він усміхнувся і кивнув. У його погляді не було жалю — тільки гордість.
Того вечора я не почувалася переможницею. Помста — це для слабких.
Я почувалась будівельницею, яка знесла стару, гнилу споруду, щоб звести нову.
Міцну. Справжню. І в цьому новому домі не було місця для масок. Лише для справжніх облич.
Хочете більше таких історій? Напишіть свою думку в коментарі — мені буде надзвичайно приємно прочитати.
