Скрегіт замка змусив мене застигнути з вологою ганчіркою в руці. Я саме відтирала липку пляму від варення, яке принесла Ірина Борисівна, і цей звук я впізнала одразу.
Паша ще спав. Неділя, пів на дев’яту ранку.
Двері відчинилися, і на порозі з’явилася свекруха. В одній руці — авоська з чимось зеленим, у другій — повідець із її крихітним, вічно тремтячим песиком.
— Лерочко, ви ще спите? — бадьоро запитала вона, переступаючи поріг. — Я вам укропчику принесла, свого, з дачі.
Я випросталась, відчуваючи, як напружується спина.
— Доброго ранку, Ірино Борисівно. Ми спимо. Точніше, Паша спить.
Вона проігнорувала мої слова і попливла в бік кухні. Пес, для годиться тявкнувши, засеменів за нею.
— Ну я ж тихесенько. Чого ви одразу. Я ж на ринок мчала, думаю, занесу. А то ще купите свій, з нітратами.
Я пішла за нею. Моє ранкове, єдине в тижні, коли можна було не поспішати, розсипалося на очах.
— Ми б купили. Або ви б зателефонували, ми б спустилися.
Ірина Борисівна обернулася, і її погляд став жорстким, оцінювальним. Вона ковзнула ним по моїй старій футболці, босих ногах і розкуйовдженому волоссю.
— Лерочко, ну що за дурниці? Навіщо вам спускатися? У мене ж ключі є.
Вона сказала це так, ніби дарувала мені найбільше благо. Наче ті ключі були не від моєї квартири, а від раю.
Увечері я все ж наважилася. Паша дивився якийсь серіал, ліниво чухаючи живіт.
— Паш, нам треба поговорити про твою маму.
Він зітхнув, не відриваючи очей від екрану.
— Лер, знову? Вона ж просто укроп принесла.
— Вона зайшла в нашу квартиру о дев’ятій ранку в неділю без дзвінка. Відчинила двері своїми ключами. Це ненормально.
— А що тут такого? Вона ж мама. Не чужа людина.
Я сіла поруч, взяла пульт і вимкнула телевізор. Тиша, що утворилася, зробила мої слова ще голоснішими.
— Паша, це наш дім. Наш простір. Я хочу мати можливість ходити тут без одягу, якщо мені так захочеться. Хочу прокидатися не від скреготу замка.
— Ой, ну які крайнощі, — він скривився. — Без одягу вона захотіла. Мама ж дбає.
— Тоді нехай залишає свою турботу за порогом. Або хоча б телефонує, перш ніж увійти. Давай попросимо її повернути ключі.
Паша підскочив, наче його ошпарили.
— Ти з глузду з’їхала? Забрати в мами ключі? Це ж образа! Вона ж життя на мене поклала, а я у неї ключі відберу? Вона ж подумає, що ми її викреслили з життя.
— А зараз вона викреслює з життя нас! — зірвалася я.
Він дивився на мене так, ніби я запропонувала пограбувати банк. В його очах був і страх, і повне нерозуміння. Він не бачив проблеми. Для нього мама з ключами була чимось незмінним, як сонце, що сходить на сході.
А за тиждень я прокинулася від того, що в спальні загорілося світло.
Було п’ята ранку.
На порозі стояла Ірина Борисівна у плащі, накинутому поверх нічної сорочки. Вона мружилася від яскравого світла й тримала в руці Пашин телефон.
— Пашенько, ти телефон удома забув, — прошепотіла вона змовницьким тоном. — Я побачила, як ви поїхали, а він на тумбочці лежить. От, принесла. А то на роботі без зв’язку…
Я сіла на ліжку, натягнувши ковдру до самого підборіддя. Серце калатало десь у горлі, не даючи дихати. Паша щось сонно пробурмотів і повернувся на інший бік.
Свекруха, не зважаючи на мене, підійшла до його боку ліжка й поклала телефон на тумбочку. Потім окинула кімнату господарським поглядом.
— Ох, якось пилюкувато у вас, Лерочко. Треба б протерти.
І з цими словами вона вийшла. Я почула, як клацнув замок вхідних дверей.
Я сиділа під яскравим світлом і дивилася на сплячого чоловіка. Він навіть не прокинувся. Він не зрозумів, що щойно сталося. Що межу не просто порушили — її стерли, втоптавши в бруд.
Коли Паша нарешті прокинувся і я, намагаючись говорити якнайспокійніше, розповіла йому про нічний візит, він лише відмахнувся.
— Лер, ну вона ж хотіла як краще. Переживала за мене.
— Паша, вона зайшла в нашу спальню. О п’ятій ранку.
— І що? Вона ж не гола зайшла. Мама — не чужа людина.
У той же день я сама їй зателефонувала. Руки тремтіли, але рішучості було більше, ніж страху.
— Ірино Борисівно, добрий день. Я хотіла поговорити про сьогоднішній ранок.
— Так, Лерочко, слухаю, — у її голосі не чулося ані краплі збентеження.
— Прошу вас, більше не приходьте без дзвінка. Особливо так рано. Особливо до нашої спальні.
На іншому кінці лінії запала важка тиша. Потім пролунали слова холодним тоном, сповненим обурення:
— Дівчинко моя, я не розумію твоїх претензій. Я виростила сина, вклала у цю квартиру гроші, які відкладала все життя. Тож запам’ятай: я заходжу, коли захочу — у мене є ключі.
Вона поклала слухавку.
Я подивилася на Пашу. Він стояв поруч і все чув. Але відвів очі.
— І ти нічого не скажеш? — запитала я, коли довгі гудки стали вже нестерпними.
Паша знизав плечима, ретельно розглядаючи візерунок на шпалерах.
— А що ти від мене хочеш? Ти її спровокувала. Натиснула на неї. Звичайно, вона так відповіла.
— Спровокувала? Тим, що попросила не вриватися до моєї спальні?
— Ти могла б сказати це м’якше, — він нарешті глянув на мене. У його очах не було підтримки. Лише втома та роздратування. — Ти завжди всім незадоволена. Мама для нас старається, а ти…
Я не стала слухати далі. Розвернулася і пішла у кімнату, щільно зачинивши двері.
У той вечір між нами виросла стіна. Він не підійшов, не вибачився, не спробував поговорити. Просто ліг спати на дивані у вітальні, голосно зітхаючи.
Настало затишшя. Ірина Борисівна не з’являлася тиждень. Але її невидима присутність відчувалася у всьому.
У тому, як Паша стискав губи, коли я пропонувала кудись вийти. У його довгих вечірніх розмовах телефоном, на які він коротко відповідав: «З мамою».
Я почувалася чужою у власному домі.
У середу я застудилася. Горло боліло так, що важко було говорити, а голова розколювалася.
Я взяла лікарняний і, добравшись додому, вирішила, що найкращі ліки — гаряча ванна. Набрала воду, додала сіль із запахом лаванди й занурилася, сподіваючись, що тепло прожене хворобу.
Я вже майже дрімала, коли почула знайомий звук. Скрегіт ключа у замку.
Я застигла. Серце провалилося вниз. Паша? Ні, він ще мав бути на роботі кілька годин.
Двері тихо відчинилися й зачинилися. Почулося шарудіння й знайоме тявкання.
— Ну що, Жужо, зараз глянемо, як тут наша Лерочка господарює, — проспівала свекруха. — Знову, мабуть, пилюка лежить.
Я сиділа у ванні, боячись ворухнутися. Вода вже холонула, та я цього не помічала. Чула, як вона ходить по квартирі, відчиняє холодильник, цокає язиком.
— Так і знала. Порожньо. Чим вони харчуються? Пашенька, певно, голодний ходить.
Вона була за кілька метрів від мене, за тонкими дверима. Я уявила, як вона зараз відчинить їх, і мене охопив жах.
Відчуття беззахисності було майже фізичним. Це мав бути мій дім, моя фортеця. А в нього увійшов «ворог», коли я була безсила.
Дочекавшись, коли вона пішла на кухню, я тихо вийшла з ванни, швидко загорнулася у халат і обережно вийшла.
Ірина Борисівна стояла посеред вітальні й розглядала мої книги.
— О, Лерочко, ти вдома? — вона навіть не зніяковіла. — А я тобі бульйончику принесла, курячого, цілющого. Паша сказав, ти занедужала.
Вона вказала на банку на журнальному столику.
— Дякую, не треба було, — прохрипіла я. Голос ледь слухався. — Я ж просила вас телефонувати.
— Ну що ти, наче чужа? — змахнула руками вона. — Я ж допомогти хочу! Хто ще про тебе подбає? Пашенька працює, гроші заробляє, а ти тут одна, хвора.
Вона підійшла ближче, намагаючись торкнутися мого чола. Я відсахнулася.
— Не треба.
Увечері, коли повернувся Паша, я була сповнена рішучості.
Я розповіла йому все, не упустивши жодної деталі: про свій страх, про приниження, про банку з бульйоном, яка видавалася насмішкою.
Він вислухав мовчки. А потім сказав:
— Лер, я не розумію, що з тобою не так. Мама ж принесла бульйон. Вона про тебе піклувалася. А ти знову бачиш тільки погане. Може, справа не в ній, а у тобі?
Ту ніч я довго лежала без сну, втупившись у стелю. Поруч мирно сопів мій чоловік. Людина, яка мала б бути моєю опорою і захистом. Але він зробив свій вибір.
І я зробила свій.
Наступного ранку, щойно Паша пішов на роботу, я дістала телефон. Руки не тремтіли. У пошуку я набрала: «Заміна дверних замків. Терміново. Цілодобово». І натисла «виклик».
Майстер приїхав за годину. Кремезний чоловік із втомленими очима. Працював швидко і мовчки. Звук висвердлюваного замка звучав для мене музикою. Кожен різкий скрегіт був криком свободи.
Коли він закінчив, простягнув мені два нових, блискучих ключі.
— Ось, господине. Приймай роботу.
Я взяла їх. Вони були важкими, справжніми. Ключі від моєї фортеці. Я розрахувалася, і двері за майстром зачинилися новим, глухим клацанням. Я повернула замок. Потім ще раз.
Він працював ідеально. Вперше за довгий час я відчула себе у безпеці.
Увесь день я чекала Пашу, як солдати в окопі чекають атаки. Приготувала вечерю, прибрала. Репетирувала слова, які йому скажу.
Він прийшов стомлений, кинув портфель на стілець.
— Привіт.
— Привіт, — я підійшла й простягнула один із ключів. — Це твій. Я змінила замки.
Він здивовано глянув на ключ, потім на мене.
— Ти що? Навіщо?
— Бо я так вирішила. Я не хочу, щоб у наш дім заходили без дозволу. Ніхто.
Його обличчя налилося гнівом.
— Ти… ти зробила це за моєю спиною? Ти вигнала мою маму?
— Я захистила нашу сім’ю. І наш дім.
— Ти зруйнувала сім’ю! — закричав він. — Що я їй скажу?!
— Правду. Що її син виріс і має своє життя.
Ми кричали одне на одного, і я не відступала.
Я висловила все: страх, біль, відчуття зради. Він не чув. Він твердив про обов’язок, про повагу до матері, про мою черствість.
І раптом під час нашої сварки ми почули звук.
Скрегіт. Невпевнений, здивований скрегіт ключа, який намагався відкрити замок. Потім ще раз. І ще. Скрегіт став сердитим, різким.
А потім у двері почали гучно грюкати.
— Паша! Леро! Відчиняйте! Що з дверима?!
Паша застиг. Подивився на мене, потім на двері, за якими істерично билася його мати. Він був загнаний у кут.
Грюкіт посилився.
— Я знаю, що ви вдома! Відчиніть негайно! Леро, це твої штучки?!
Паша глибоко зітхнув і підійшов до дверей. Я стояла посеред кімнати, серце завмерло. Зараз усе вирішиться.
Він відчинив. Ірина Борисівна, розкуйовджена, з обличчям, перекошеним від люті, увірвалася в коридор.
— Що ти наробила?! — заволала вона, вказуючи на мене. — Ти мене виставила за двері! Мене, яка…
— Мамо, — тихо сказав Паша.
Вона здивовано зупинилася.
— Що «мамо»? Ти бачиш, що вона робить?!
— Бачу, — його голос був рівним, але у ньому зазвучала сталь, якої я ніколи не чула. — Бачу, що моя дружина змушена була піти на це, бо її ніхто не слухав. Передусім — я.
Він обернувся до неї.
— Це наш дім. Мій і Лери. І ти більше ніколи не зайдеш сюди без дозволу. Зрозуміла?
Ірина Борисівна дивилася на нього, відкривши рота. Вона не вірила своїм вухам.
— Пашеньку…
— Ніяких «Пашеньок». Я дорослий чоловік. І сам вирішую, хто і коли приходить у мій дім. А тепер, будь ласка, йди.
Він говорив спокійно, але у його словах була така твердість, що вона відступила. Кинула на мене повний злості погляд, розвернулася й пішла.
Паша зачинив за нею двері на новий замок. Повернувся до мене. В його очах блищали сльози.
— Пробач мене, — прошепотів він. — Я був сліпим.
Він підійшов і обійняв мене. І я зрозуміла: я перемогла. Я не просто замок змінила. Я повернула собі чоловіка. Я відстояла нашу сім’ю. І наше життя.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
