— Але ж ми чоловік i дружина. Ти завжди казав, що мріїш про родину! — спробувала я достукатися до Сергія.
— Родина в моєму розумінні — це я та ти, принаймні, поки ми ще молоді. Лідо, нам лише по 20 років. Про яких дітей може йти мова? У мене немає стабільного заробітку, та й на твою зарплату ми теж не зможемо прогодувати дитину. Що ти пропонуєш? Щоб я йшов працювати вантажником, надриватися, не бачити жодного життя, не спілкуватися з друзями? А вночі ще й слухати плач малюка?
— Взагалі-то, багато молодих родин живуть саме так i народжують дітей, навіть навчаючись в унiверситетi, — заперечила я.
— Ну ось, нехай вони так i живуть. У мого друга Ігоря така ж ситуація була, через пів року він збіг від дружини назад до батькiв. Ти теж цього хочеш?
— Не зрозумiла, — жорстко перепитала я. — Ти що, ставиш менi ультиматум?
— Так, обирай: або я, або дитина. Йди зараз i вирiши цю «проблему». Зрештою, це твоя вина, що втратила пильнiсть, — відповів вiн. — А через кiлька рокiв, коли в нас буде нормальний дохiд, ми повернемося до цiєї теми.
Пiсля цих слiв я зрозумiла, що повертатися нам нi до чого — анi до розмови, анi до спiльного життя.
До знайомства зi мною Сергiй мешкав у матерi, власного житла не мав. У той час як менi вiд бабусi дiсталася хороша спадщина — трикiмнатна квартира в центрi мiста, куди могла б в’їхати молода родина з дитиною.
Сергій був веселим, компанiйським хлопцем i мав чудове почуття гумору. З ним легко було спiлкуватися, i я вирiшила, що вiдсутнiсть грошiв — це не вирок. Адже я вже здобула професiю бухгалтера i працювала, тож залежати вiд чоловiка не збиралася.
Батьки намагалися вiдмовити мене вiд такого шлюбу. Вони вважали, що виходити замiж за таксиста — ганьба для дiвчини з iнтелiгентної родини. Проте я сприйняла їхню позицiю як застарiлi забобони й тiльки ще бiльше прив’язалася до Сергiя.
Весiлля ми вiдзначили дуже скромно, адже майже нiхто не допомагав фiнансово. Мої батьки вiдмовилися через принципи, я ще мало заробляла, Сергiй теж, а його мати не мала змоги нам допомогти. Тому ми просто розписалися, покликали трьох найближчих друзiв i вiдзначили подiю в ресторанi.
Але мене це не бентежило. Адже головне в шлюбi — не пишнi урочистостi, а те, як подружжя буде жити далi. Перший рiк ми майже не сварилися, у нас постiйно були гостi, бо в Сергiя було багато друзiв, i вiн не уявляв життя без спiлкування. Нас теж часто запрошували. Ми подорожували, переважно за мiй рахунок, але я й не зважала на це — вважала, що в сiм’ї не має бути подiлу грошiв…
Загалом, ми жили для себе як молода пара, і все б продовжувалося так і далі, якби я не дізналася, що чекаю на дитину.
Не можна сказати, що я планувала вагітність саме цього року або якось обговорювала це з чоловіком. Для мене народження дітей у шлюбі було чимось природним і очевидним. Я виросла з переконанням, що якщо виходиш заміж, то рано чи пізно стаєш матір’ю. І єдина можлива реакція на це – радість та підготовка до народження малюка.
Тому, дізнавшись про свою вагітність, я була щаслива. Але мого чоловіка, Сергія, ця новина не порадувала. Для нього дитина була лише перешкодою на шляху до його безтурботного життя: зустрічей із друзями, вечірок, подорожей. Він сприйняв це як «проблему», яку необхідно вирішити. Мені навіть страшно стало від усвідомлення, що я вийшла заміж за людину, яка так до цього ставиться.
Я зрозуміла, наскільки була наївною, коли зустріла Сергія. До шлюбу ми не обговорювали питання дітей, і я не вважала це чимось важливим. Але такі речі треба проговорювати заздалегідь, щоб потім не зіткнутися з неприємними сюрпризами.
Проте настав час діяти, і я прийняла рішення. Якщо мій чоловік так поставився до своєї дитини, значить, він мені більше ніхто. Я не стала його вмовляти або намагатися змінити його думку. Я просто попросила його зібрати речі й піти з моєї квартири.
— Я все зрозуміла. Ти просив мене зробити вибір. Так ось, я його зробила. Для матері немає нічого дорожчого за її дитину. Тому йди, — сказала я холодним голосом.
— Яка ще ти мати, Лідо? Ти ж сама ще дитина! — роздратовано відповів Сергій. — Ти що, збираєшся сама його виховувати? І заробляти, і ночами не спати? Я не допомагатиму, тому що ти вирішила все сама, без мене. Подивимося, ким ти станеш через кілька років – жінкою-чоловіком, яка перестане за собою доглядати.
Я не витримала і, піднявшись, легким рухом закрила йому рота.
— Не говори дурниць, — сказала я твердо. — Мені навіть чути це неприємно. У мене є батьки, які допоможуть, є стабільна робота, є квартира. А у тебе є тільки твій егоїзм. Ти навіть не розумієш, від кого зараз відмовляєшся! Від власної дитини! Запам’ятай, коли малюк народиться, ти прибіжиш сюди, щоб його побачити. Але я навіть на поріг тебе не пущу. Краще вже моя дитина зростатиме з вітчимом, ніж із таким батьком, як ти.
— Та й не дуже й хотілося! — нахабно заявив Сергій. — Я собі легко знайду дівчину без усіх цих проблем із підгузками, яка не захоче в 20 років перетворитися на стару. А ти залишайся тут і розбирайся зі своїми турботами.
Це була остання наша розмова як подружжя. Через місяць ми офіційно розлучилися.
Після того, як Сергій виїхав, я ретельно прибрала квартиру, вимила кожен куток, щоб не залишилося жодного його сліду. Мені навіть хотілося викликати санітарну службу для дезінфекції. Жахливо було усвідомлювати, що я взагалі дозволяла цьому чоловіку до мене торкатися. Але що зроблено – те зроблено. Дитина для мене – відповідальність, і я її люблю понад усе.
У декрет я пішла лише на сьомому місяці вагітності. Хотіла зарекомендувати себе як найкращого працівника, щоб зберегти своє місце. Начальство пішло мені назустріч, а зарплата дозволяла не турбуватися. Мене також підтримала мама – купила багато речей для малюка, забезпечила мене вітамінами. Найкраща подруга супроводжувала мене на прийоми до лікаря, допомагала порадами, оскільки у неї вже була дитина. Виявилося, що навколо мене є люди, які підтримують мене більше, ніж мій «коханий» чоловік.
Коли я вже була в декреті і важко пересувалася, несподівано почав зі мною спілкуватися мій колишній однокурсник Матвій. Ще до шлюбу з Сергієм він намагався за мною доглядати, але тоді я не сприймала його серйозно – він здавався мені занадто непримітним. Так, зовні він не був красенем, але після всього пережитого я зрозуміла, що гарне обличчя і спортивна фігура не є показниками гарного чоловіка та вірного супутника життя.
Ми з Матвієм випадково зустрілися у дворі, коли я йшла на черговий прийом до лікаря. Виявилося, що він живе неподалік…
— Ну що, майбутня матуся, поспішаєш назустріч своєму щастю? — запитав Матвій, і я, засмучена всім, що сталося, подумала, що він насміхається.
— Так, для мене дитина — це щастя, — відрізала я. — Але вам, чоловікам, цього не зрозуміти. Та й не потрібно… — я вже хотіла йти далі, але Матвій зупинив мене, м’яко взявши за руку.
— Зачекай, ти все неправильно зрозуміла, — відповів він, дивлячись мені в очі. — Я не жартував і не глузував. Я дійсно вважаю, що дитина — це щастя. А якщо її рідний батько цього не розуміє, то це виключно його проблеми. Я захоплююся тобою і вважаю тебе дуже сильною.
— А звідки ти знаєш про всю ситуацію? — здивовано запитала я.
— Ліка розповіла. Ну так, загалом, що ти розлучилася з Сергієм. І знаєш, я дуже радий за тебе, бо з самого початку розумів, що він тобі не пара.
Виявляється, моя найкраща подруга не втрачала часу й встигала розповісти про мої проблеми іншим одногрупникам. Але ображатися на неї сенсу не було – такий у неї характер. Вона балакуча, але багато в чому мені допомагала.
— Дякую, Матвію, за підтримку, і вибач мене, — чемно сказала я. — Але ж між нами нічого не може бути. Ти ж сам бачиш — я з животом. Яка з мене наречена?
— Найкраща, — усміхнувся він. — Я, звичайно, не хочу квапити події, але пропоную тобі подумати. Знаєш, я закохався в тебе ще на першому курсі. Але розумію, що тобі подобаються інші — впевнені мачо, а я простий і непомітний. Та й тобі зараз точно не до стосунків.
Я слухала його зі стриманим недовір’ям.
— Але хочу сказати одне, — продовжив він. — Для мене діти — це мрія. І хоча я тільки почав працювати, дуже хочу створити сім’ю й бути батьком. Причому, неважливо, чиї це діти. Я сам виріс у багатодітній родині, де всі поважають одне одного, а не бігають по клубах.
Матвій завжди знаходив моменти, щоб зачепити Сергія. Але цього разу мені це навіть сподобалося.
Я погодилася спілкуватися з ним, дала свій номер, але одразу попередила, що нічого не обіцяю, і поки він буде просто другом. Адже для матері, яка чекає на дитину, не існує нікого важливішого. Матвій погодився.
Коли я доглядала за дитиною, Матвій приходив майже щодня, приносячи подарунки та речі для малечі. Він навіть купував іграшки, які знадобляться лише через рік. Мені ставало незручно перед ним, я відчувала себе зобов’язаною.
Більше того, він почав мені подобатися. Я розгледіла в ньому справжнього чоловіка, бо зрозуміла, що мужність – це не м’язи й зовнішність, а здатність піклуватися про сім’ю.
Він допомагав купати та годувати Катю, хоча не був її біологічним батьком. Матвій розповідав, що доглядав за молодшим братом, тому мав досвід. Через три місяці я здалася і погодилася вийти за нього заміж, але відмовилася від весілля – у мене з цим святом були пов’язані погані спогади. Ми просто розписалися, і він офіційно записав Катю як свою доньку. Батьки були щасливі й сказали, що цього разу я зробила правильний вибір.
Минуло ще пів року, і ми з Матвієм та Катею стали справжньою родиною. У нас панувала гармонія. Він робив для моєї дитини більше, ніж рідний батько – прокидався ночами, коли я була виснажена. Я навіть боялася, що хтось може зруйнувати це ідеальне щастя.
Одного вечора, коли Матвій ще не повернувся з роботи, а Катруся міцно спала, я вирішила трохи відпочити. Мене розбудив гучний дзвінок у двері, і я подумала, що чоловік прийшов раніше. Зрадівши, я поспішила відчинити, але, на моє велике здивування й огиду, на порозі стояв мій колишній чоловік.
— Що ти тут робиш? — різко запитала я. — Грошей позичити прийшов? Хочу зауважити, що я тобі більше нічого не винна. І взагалі, забудь сюди дорогу. Це моя квартира, і я тут живу з іншою людиною.
— Я вирішив повернутися, ти маєш мене пустити назад, — самовпевнено заявив колишній чоловік.
Я була настільки шокована його нахабними словами, що на мить розгубилася, не знаючи, що відповісти. Тим часом Сергій усе більше розпалювався:
— Дивлюсь, ти часу дарма не гаяла, швидко знайшла собі іншого. А може, він у тебе був ще за мого часу? — нахабно кинув він, навіть не намагаючись вибачитися за свої минулі вчинки.
— А може, й був, — так само зухвало відповіла я.
— То це його дитина?
— Звичайно, — спокійно сказала я. — А знаєш чому? Тому що він забезпечує мою доньку, виховує її, купає, годує і встає до неї вночі, бо він одразу прийняв її, хоч і знав, що біологічно вона йому не рідна. А до тебе Катя не має жодного стосунку.
— То ти все-таки визнаєш, що я її рідний батько? — підвищив голос Сергій. — Ти повинна дати мені можливість побачити доньку, вона моя кров.
— Що? — засміялася я. — І це кажеш ти? Ти ж заявляв, що діти — це тягар і заважають нормальному життю. Ти ж зустрічаєшся з Настею? Ото й заводь з нею дітей, якщо твої погляди раптово змінилися.
— Настя мене покинула, — опустивши погляд, сказав Сергій.
— Не дивно, — відповіла я. — Знаєш, людям часто повертається те, що вони зробили іншим. А тепер іди, скоро прокинеться наша з Матвієм донька. Я не хочу, щоб її будив чужий чоловік.
Раптом із Сергієм сталося щось дивне, наче звір у нього вселився. Він спробував проштовхнути мене в квартиру, аби зайти всередину.
— Пусти! — кричав він. — Пусти негайно! Це моя дитина, я це доведу, я зроблю ДНК-тест!
У цей момент прокинулася Катруся і почала плакати. Як добре, що саме тоді повернувся з роботи Матвій.
Я навіть не уявляла, що худорлявий на вигляд хлопець може бути таким сильним. Не кажучи ні слова, він схопив Сергія за комір сорочки і буквально викинув його з квартири, як непотріб. Той спіткнувся і впав на підлогу. Мимо проходив наш сусід, він лише похитав головою з осудом. Це було жалюгідне і смішне видовище. Наша сім’я продовжила жити щасливо, а що там далі сталося з колишнім чоловіком, мене вже давно не цікавило. Казали, що він поїхав у інше місто будувати нове життя.
