— Я вагітна, — сказала я, і усмішка сама собою розплилася по обличчю.
Кирило, що стояв біля вікна, завмер. Він навіть не обернувся, але я побачила у відображенні скла, як його плечі напружилися.
Я чекала обіймів, радісних вигуків, чого завгодно, але не цієї дивної, застиглої пози.
— Я теж, — тихо озвався голос Лєни.
Моя сестра вийшла з нашої спальні. На ній була футболка Кирила, та сама, моя улюблена, в якій він спав.
Вона поправила волосся, і цей жест був таким буденним, таким домашнім, що в мене на мить потемніло в очах.
У пам’яті, наче спалахи, промайнули епізоди, яким я раніше не надавала значення.
Ось Кирило допізна «на нараді», а Лєна, що забігла «просто побалакати», з тривогою поглядає на телефон.
Ось вони сміються з якоїсь жарти, зрозумілої лише їм двом, а я стою поруч і почуваюся зайвою на власному святі життя.
— У тебе ж є ключ, Лєно? — питав він її, коли ми їхали у відпустку. — Будь ласка, поливай квіти. Більше довірити нікому.
І я раділа, яка ж у нас дружна сім’я.
— Що? — перепитала я, хоча чудово все почула. Голос мій був чужим, дерев’яним.
— Аню, я все поясню, — нарешті обернувся Кирило. Обличчя в нього було біле, наче лікарняна стіна. — Це не те, що ти думаєш. Це… помилка.
Лена дивилася на мене прямо, не відводячи погляду. У її очах не було ані краплі каяття — лише втома та якась зла, вперта рішучість.
— Це не помилка, — відрізала вона, дивлячись на Кирила. — Припини брехати. Хоча б зараз.
Він кинув у її бік розлючений погляд.
— Замовкни!
Я переводила погляд з чоловіка на сестру. На того, з ким ми п’ять років будували наше майбутнє, і на ту, з ким ділила дитячі секрети.
Вони стояли всього за два метри від мене, але здавалося, що нас розділяє прірва. І в цю прірву падали всі мої «ми» — наші плани, наша ніжність, наша майбутня дитина.
— Помилка, значить, — повторила я, і губи мої скривилися в гіркій усмішці. — У вас двох буде помилка? Чи в кожного своя?
Кирило зробив крок до мене, простягаючи руки.
— Анечко, люба, давай поговоримо. Тільки не зараз. Лено, йди геть.
— Я нікуди не піду, — спокійно відповіла сестра, схрестивши руки на грудях. — Ми чекаємо дитину. І я не дозволю тобі знову зробити вигляд, що мене не існує.
Я відступила від Кирила, впершись спиною в холодну стіну передпокою.
— Геть, — прошепотіла я.
— Що?
— Геть. Обоє.
Вони не зрушили з місця. Моє слово, яке ще кілька хвилин тому мало вагу, тепер перетворилося на порожній звук.
— Аню, не рубай з плеча, — заговорив Кирило тим примирливим тоном, який я ненавиділа. Тим тоном, яким він користувався, коли хотів, щоб я «увійшла в становище». — Ти ж розумна жінка. Ми дорослі люди. Так, я винен. Але зараз треба думати не про емоції, а про дітей. Про наших дітей.
Він наголосив на останніх словах, намагаючись знову пов’язати нас і створити ілюзію спільного майбутнього.
— Про яких «наших» дітей ти говориш? — отруйно запитала я. — Про того, що виростатиме з матір’ю-одиначкою, чи про того, що народиться у коханки батька?
Лена здригнулася і тихо схлипнула.
— Не називай мене так. Ти нічого не знаєш.
— Справді? — я повернулася до неї. Холодний гнів витісняв шок. — То просвіти мене. Що я повинна знати? Що ти спала з моїм чоловіком у моєму ліжку? Цього недостатньо?
— Це було не так! — її голос став міцнішим. — Ми кохаємо одне одного. Це не просто інтрижка.
Кирило схопився за голову.
— Лено, я ж тебе просив!
— А я втомилася мовчати! — вигукнула вона. — Втомилася бути таємницею, помилкою, яку треба виправити! Аню, ти завжди отримувала все. Ідеального чоловіка, ідеальний дім. А я? Я завжди була на других ролях. Просто «сестра Ані».
Її слова були настільки просякнуті давньою образою, що я на мить розгубилася. Вона не виправдовувалася — вона звинувачувала.
Я згадала, як у дитинстві мама завжди казала: «Анечка в нас розумниця, а Леночка — красива. Кожному своє». Схоже, Лена так і не змогла змиритися зі своїм «своїм».
— То ти вирішила взяти моє? — тихо запитала я.
— Я взяла те, що було нічийним! — відрізала вона. — Він не був щасливий із тобою. Ти просто не хотіла цього помічати.
Я глянула на Кирила. Він уникав мого погляду. І я зрозуміла, що Лена має рацію. Не про любов, звісно, а про те, що він дозволив їй так думати, скаржився на мене, створюючи між ними хворобливий зв’язок, підживлюваний його слабкістю та її заздрістю.
— Добре, — сказала я, і від мого спокою вони обидва напружилися. — Припустимо. Що ви пропонуєте? Жити втрьох? Чи складете графік?
Кирило підняв голову.
— Припини! Це неконструктивно. Я пропоную… поки пожити окремо. Я зніму Лені квартиру. Допомагатиму вам обом. Нам потрібен час, щоб усе обміркувати.
Він говорив так, наче обговорював бізнес-проєкт. Розподіл активів. Управління ризиками.
— Тобто ти хочеш, щоб я сиділа тут, вагітна, і чекала, поки ти будеш «обмірковувати», до якої з твоїх вагітних жінок повернутися? — я розсміялася. Сміх вийшов страшним, скреготливим.
— Аню, ти все ускладнюєш.
— Ні, Кириле. Це ти все спростив до межі. До тваринного рівня. Іди геть. І її забери. Речі свої забереш пізніше. Коли мене не буде вдома.
Я дістала телефон і набрала номер.
— Алло, служба безпеки? У моїй квартирі сторонні люди. Так, відмовляються йти.
Лена глянула на мене з ненавистю. Кирило — з подивом. Він не чекав від мене такого. Він звик до «гарної дівчинки Ані», яка завжди все зрозуміє і пробачить. Але ця дівчинка щойно померла.
Мій дзвінок був, звісно, блефом. У нашому будинку не було ніякої служби безпеки — лише сонний консьєрж. Але вони цього не знали. Слово «безпека» подіяло на Кирила отрезвляюче.
— Ти ще пошкодуєш про це, Аню, — прохрипів він, хапаючи Лену за руку. — Ти виганяєш з дому вагітну жінку. Свою сестру.
— Я виганяю з дому коханку свого чоловіка, — поправила я, дивлячись йому просто в очі. — А ти — просто зрадник.
Коли за ними зачинилися двері, я сповзла по стіні на підлогу. Але сліз не було. Лише випалена порожнеча і дзвінкий у вухах адреналін.
Наступного дня почалося пекло.
Спочатку мені зателефонував мій начальник.
— Аню, привіт. Слухай, твій чоловік телефонував… Кирило. Каже, дуже хвилюється за твій стан. Мовляв, через вагітність у тебе… ну… емоційна нестабільність.
Я відчула, як холод пробіг по спині.
— Що ще він сказав? — запитала я.
— Просив дати тобі відпустку, щоб ти могла відпочити. Додав, що ти зараз можеш приймати не зовсім зважені рішення.
Тоді я все зрозуміла. Він не просто пішов — він почав планомірно мене нищити, виставляючи божевільною. Бив по найболючішому — моїй роботі, репутації та незалежності.
За годину кур’єр приніс листа від його адвоката. Товстий конверт, наповнений складними юридичними формулюваннями, зводився до одного: він подає позов про поділ майна. І претендує не на половину.
Він вимагав усю квартиру, стверджуючи, що придбав її на особисті кошти до шлюбу, а мій внесок у ремонт був «незначним». Але найстрашніше чекало на останній сторінці: він просив призначити мені судово-психіатричну експертизу, щоб визначити, чи можу я бути «адекватною матір’ю» нашій майбутній дитині.
Ось воно — дно. Він хотів відібрати не лише житло, а й дитину. Використати мою вагітність і вразливість як зброю проти мене. Усередині щось обірвалося. Та сама нитка, яка пов’язувала мене з колишньою Анею — м’якою, розуміючою, готовою пробачати, — остаточно луснула.
Він розраховував, що я зламаюсь, почну плакати, благати і піду на поступки. Але він забув, хто ночами сидів поруч, коли він запускав свій бізнес, вичитуючи контракти. Хто вів його «сіру» бухгалтерію в зошиті, бо на бухгалтера грошей не було. Хто знає всі його схеми, офшори і «податкові оптимізації». Я була його тінню, його вірним зброєносцем. І він вирішив, що тепер я беззбройна.
Я підійшла до сейфа, який ми колись купили «для важливих документів». Без жодного тремтіння набрала код, відомий лише нам двом. Під паперами на квартиру та свідоцтвами про шлюб лежала тонка текa, яку він просив «просто зберігати» кілька років тому. «Це страховка, Аню, — казав тоді. — Ти в мене найнадійніша». Він так вірив у мою сліпу відданість, що сам віддав мені зброю.
Я дістала телефон і набрала номер старого друга Стаса, який працював у відділі економічних розслідувань.
— Привіт, Стасе. У мене є цікава історія про одного дуже успішного бізнесмена.
Стас пояснив: анонімний сигнал — це лише початок, перевірка буде довгою. Але процес рушив. Перші місяці були пеклом: Кирило тиснув з усіх боків, адвокати завалювали позовами, а друзям він розповідав, що я збожеволіла від гормонів. Я трималася — знала, що у мене є козир.
Перший удар він отримав через пів року: офіційна перевірка від податкової. Його рахунки заморозили. Він дзвонив — я не відповідала. Лена теж писала: «Він мене кинув. Грошей нема. Допоможи». Я стирала її повідомлення.
Його крах був повільним, як дія отрути. Партнери відмовлялися працювати, бізнес ніхто не хотів купувати. Одного разу він зателефонував, коли його картку відхилили в ресторані.
— Ти що наробила, дурепо?! — кричав він. — Ти руйнуєш моє життя!
— Ні, Кириле, — відповіла я спокійно, перебираючи дитячі речі. — Я просто ввімкнула світло. А таргани розбіглися самі.
Він ще погрожував, але в його голосі вже звучав страх. Суд з поділу майна він програв: адвокат довів, що квартира куплена на спільні кошти, а його «особисті» гроші були виведені з його ж фірми. Позов про опіку над дитиною відхилили — через дані з розслідування він став неблагонадійним. У результаті він втратив усе: бізнес, гроші, статус, отримав величезний штраф і три роки умовно з забороною керувати підприємствами.
Минуло два роки. Я сиділа в затишному кафе, спостерігаючи, як мій син Міша будує вежу з кубиків. Поруч був Андрій — чоловік, з яким ми познайомилися на курсах для батьків. Спокійний, надійний, з теплим поглядом. Він просто любив нас обох.
Раптом задзвонив телефон — незнайомий номер.
— Аню? Це Лена, — її голос тремтів. — Пробач мене. Я заздрила тобі все життя. Думала, якщо заберу його, то стану тобою. А стала ніким.
— Як ви? — запитала я рівно.
— У мене донька, Надія. Він навіть не приїхав на виписку. Попросив у мене грошей і зник.
Я подивилася на Мішу, який завершив вежу і плескав у долоні. Андрій усміхнувся.
— Лено, якщо Наді потрібна допомога — можеш розраховувати на мене, — сказала я.
Вона схлипнула: — Ти справді зможеш?
— Не знаю. Але двері для моєї племінниці завжди будуть відчинені. А ми з тобою… можливо, колись.
Я поклала слухавку. Прощення не стало феєрверком — це було тихе рішення більше не тягти минулі образи у своє нове, щасливе життя. Пам’ять про зраду залишилася, як шрам: він не болів, але нагадував, що я вижила.
Я більше не була «хорошою дівчинкою». Я стала жінкою, яка вміє захищати себе. І ця версія мене подобалася мені набагато більше.
