— Ти впевнена, що хочеш за нього заміж? — запитала Катину подругу Лєра, гортаючи весільний каталог. — Ну, тобто… Артем — норм. Але його мама…
Катя усміхнулася, та очі видали втому.
— Впевнена. Ми з Артемом кохаємо одне одного. А його мама… ну, вона просто самотня. Мабуть, тому і втручається в усе.
Вона справді втручалася. У кожну дрібницю. У вибір скатертини, олії, капців. Іноді Катя почувалася так, ніби живе у чужому домі, де правила давно встановлені. Але Артем був поруч. Він обіймав, цілував у скроню й казав:
— Потерпи, вона просто хвилюється. Ось пройде весілля — і все зміниться.
Тільки нічого не змінювалося.
Коли Катя сказала «так», вона була щаслива. Але коли про це дізналася Оксана Петрівна, мати Артема, щастя поблякло.
— Нам треба все обговорити. І серйозно підійти до планування, — одразу заявила вона. — Я не дозволю, щоб у мого сина було якесь посереднє весілля.
Катя хотіла кафе в парку, живу музику і легкі троянди на столах.
Оксана Петрівна обрала банкетну залу з ліпниною, офіціантами в білих рукавичках і орхідеями у вазах.
— Троянди смердять, дитинко. А орхідеї — благородні.
Катя намагалася заперечувати:
— Це наше весілля, Оксано Петрівно. Ми з Артемом маємо вибирати.
— Звісно. Я просто підказую. Не хочу, щоб ви помилились.
Але «підказки» свекрухи ставали наказами. Катя не помічала, як з кожним днем втрачала контроль. Вона все частіше сварилася з Артемом:
— Чому скатертини вибирає вона, а не я?
— Катю, ти ж знаєш, мама любить порядок. Їй так спокійніше.
— А мені? Чому мені ніхто не дає спокою?
Він обіймав і шепотів:
— Головне — це ми. Все інше — деталі.
Але одного разу «деталі» опинилися у смітнику. Справжня весільна сукня Каті.
Оксана Петрівна прийшла додому напередодні весілля і, побачивши сукню, насупилась:
— Що це за ганчірка? Це сукня нареченої? Ні, люба, це просто сором.
Катя намагалася заперечити:
— Я мріяла про цю сукню. Вона проста, але стильна…
— Вона тобі не личить. Вона підкреслює недосконалу фігуру. Подивись на себе!
Вона схопила сукню й… кинула у смітник.
Катя застигла. Це був удар не по сукні — по ній. Вона не знала, чи плакати, чи кричати.
— Збирайся. Ми їдемо в салон. Я вже домовилась. Там тобі підберуть справжню сукню. Як і має бути у нареченої.
Катя їхала, дивлячись у вікно. Мовчки. І тільки в салоні, коли їй подали білу сукню, яка повністю копіювала стиль з глянцевого журналу, вона прошепотіла:
— Я не відчуваю себе нареченою. Я відчуваю себе лялькою, яку переодягають.
Але вибору не було. Весілля скасувати не можна. Усі вже запрошені. Квитки, зал, музика. Вона одягла сукню, яку обрала не вона. І сказала собі:
«Витримаю. Один день. А потім ми поїдемо в медовий місяць. Там будемо тільки я й Артем».
У РАЦС Оксана Петрівна не прийшла.
— Мені треба перевірити банкет. Я не можу пустити все на самоплив. Розпис — це формальність. Головне — свято. А свято без організації — провал.
Катя зітхнула. Це навіть на краще. Хоч годину — справжня наречена.
Після розпису вони поїхали гуляти, фотографуватись. Сміялися, пили шампанське в лімузині, і Катя знову відчула смак кохання.
— Все, що потрібно — це ми вдвох, — сказала вона, пригорнувшись до Артема.
Він кивнув.
— Все інше — дурниці.
Але в банкетному залі їх уже чекав сюрприз.
Катя побачила її одразу.
Біла сукня. З мереживом. І фасон… до болю знайомий.
— Це… копія моєї сукні… — прошепотіла вона.
Оксана Петрівна стояла біля столу молодят. Вона вже поставила собі стілець. Просто між Катею та Артемом.
— Що ви робите? — прошепотіла Катя, підходячи ближче.
— Я сидітиму тут. Не хочу пропустити жодної хвилини такого особливого дня. Я — його мати.
— Але це наш стіл… ми маємо сидіти поруч…
— Я — не просто батько. Я — головна жінка у його житті. І ти маєш це поважати.
Катя перевела погляд на Артема. Він знизав плечима:
— Заспокойся. Це просто стілець. Нехай сидить.
Катя сіла. Мовчки. Відчуваючи, як у ній росте біль. Ніби хтось украв її свято.
Коли почали кричати «Гірко!», Оксана Петрівна швидко вставала між ними й цілувала сина в щоку, кажучи:
— Ну що ви, діти, не соромтесь! Веселіться!
Катя вийшла на кухню. Довго стояла, мовчки дивлячись у стелю.
Потім підійшла до кухаря.
— Ми можемо дещо змінити?
Він розгублено кивнув.
— Але ж Оксана Петрівна просила чітко за планом…
— Це буде сюрприз. Тільки між нами.
За годину в зал внесли торт. Високий, прикрашений білою глазур’ю та кремовими квітами. Усі зааплодували. І тоді кухар зняв покривало.
На верхівці стояли фігурки. Не нареченого з нареченою. Мами й сина.
Точно такі, як на дитячій фотографії, яку Катя випадково знайшла у Артема вдома.
— Що це таке?! — закричала Оксана Петрівна, схопившись.
Катя підвелась.
— Це ви. І Артем. Головна пара сьогоднішнього дня. Я тут просто гість.
Пауза. Зал завмер.
— Ви маєте рацію. Я не повинна конкурувати. Це не моя битва. Я йду.
І вона вийшла.
На вулиці було прохолодно. Вітер тріпав волосся. Таксі вже чекало.
Катя сіла, грюкнула дверцятами. Зітхнула.
Весільна сукня здавалася їй тепер чужою. Зайвою.
Телефон завібрував у руці. Повідомлення від Артема:
«Ти з глузду з’їхала? Повертайся!»
«Мама старалася. Це ж просто торт!»
«Я пробачу, якщо вибачишся перед нею».
І від свекрухи:
«Ти ще пошкодуєш. Невдячна. Я стільки вклала…»
Але було ще одне повідомлення.
Від мами.
— Донечко, ти в порядку?
Катя відповіла:
— Тепер — так.
Наступного дня вона подала заяву на розлучення.
Минуло п’ять років. Тепер вона заміжня за чоловіком, який щоразу запитує:
— Як хочеш ти?
У них двоє дітей. І дім, у якому Катя — господиня. Без ревізій. Без конкуренції.
А Оксана Петрівна й досі розповідає:
— Не пощастило Артемкові. Дівка без серця. Пішла прямо з весілля. І внуків мені не залишила.
А всі, хто зустрічається з Артемом, зникають за тиждень. Одна навіть написала Каті в соцмережах:
— Це правда, що вона жила з вами? Прямо у квартирі?
Катя відповіла коротко:
— Із нею не живуть. Їй підкоряються.
