Я привезла чоловікові обід. А він відчинив двері… в рушнику. І був не один.

Ранок почався звично. Мій чоловік Андрій поспішно збирався на роботу, як завжди забувши обід, який я готувала з особливою ретельністю. Двадцять років шлюбу навчили мене помічати дрібниці: костюм відпрасований, запонки блищать, а обід — так і залишився на кухонному столі.

— Лєно, ти не уявляєш, який сьогодні день! — гукнув він, зав’язуючи краватку. — Приїжджають інвестори з Німеччини, якщо все піде добре — на нас чекає підвищення!

Він завжди говорив «на нас», хоча просування по службі стосувалося лише його. Але я звикла вважати його успіхи нашими спільними. Бо ж за кожним впевненим у собі чоловіком стоїть жінка, яка підтримує порядок вдома, вчасно нагадує про день народження тещі й знає, де лежать його улюблені шкарпетки.

Я вирішила зробити сюрприз — відвезти йому той самий обід у офіс. Останнім часом він все частіше затримувався на роботі до пізньої ночі, посилаючись на нагальні справи. Дзвонив, вибачався, повторював стандартні фрази про аврали та дедлайни. Одного разу я навіть відчула на його піджаку сторонній жіночий аромат, але швидко відкинула підозру.

«Просто здалося, Олено Вікторівно», — переконувала себе.

Офіс Андрія знаходився у сучасному бізнес-центрі на двадцятому поверсі. Охоронець на вході вже добре мене знав і просто кивнув у знак вітання.

— До Андрія Петровича? — привітно спитав.

— Так, хочу зробити йому несподіванку.

— Сьогодні він не у звичному офісі, а в переговорних апартаментах на вісімнадцятому поверсі. Знаєте, де це?

Я похитала головою, і він докладно пояснив. Виявилося, компанія орендує кілька квартир у тому ж будинку для важливих зустрічей та приїжджих працівників.

Я знайшла потрібні двері, постукала. У відповідь — тиша. Постукала гучніше. З-за дверей почувся приглушений шум, кроки, чиїсь голоси, а потім…

Двері прочинилися. Переді мною стояв Андрій. На ньому — лише рушник, обгорнутий навколо стегон. Краплі води стікали по грудях, волосся ще мокре. Він дивився на мене так, ніби побачив привида.

— Лєно? — прошепотів. — Ти… як… що ти тут робиш?..

У ту саму мить з глибини квартири з’явилася молода дівчина. Струнка, у шовковому халаті, що ледь прикривав стегна. Вона кинула на мене короткий погляд, хихикнула й зникла в іншій кімнаті.

Я мовчки простягнула пакет з обідом.

— Ти забув, — сказала я байдужим тоном. — Подумала, що будеш голодний після зустрічі з німецькими інвесторами.

Обличчя Андрія перекосилося. Він спробував узяти мене за руку, але я відступила. Просто поставила пакет на столик у передпокої та пішла до ліфта. За спиною було чути поспішні кроки і уривчасті виправдання:

— Лєно, це не те, що ти думаєш! Це Вероніка, вона перекладачка, німці попросили… Ми просто готувались до зустрічі, я пролив каву на сорочку і…

Я озирнулася. Двадцять років шлюбу — це не жарти. Двадцять років спільних свят, хвороб, радощів і розчарувань. Двадцять років, коли я знала кожну зморшку на його обличчі, кожну інтонацію його голосу.

— Не треба, Андрію, — сказала я спокійно, навіть здивувалася своїй рівновазі. — Я все розумію. Тобі потрібна молода й красива. Перекладачка, мабуть, чудово володіє мовами.

Ліфт приїхав, і я зайшла всередину. Востаннє побачила розгублене обличчя чоловіка та його простягнуту руку.

Додому не поїхала. Блукала містом, пила каву в незнайомих кав’ярнях, навіть зайшла в кіно, хоча не запам’ятала жодної сцени. В голові крутилися уривки думок: «Як довго це тривало?», «Що я зробила не так?», «Невже двадцять років — це максимум, на що ми здатні?»

Телефон розривався від дзвінків Андрія, та я не відповідала. Ввечері вирішила заночувати в подруги Ніни. Вислухавши мою розповідь, вона налила келих вина і сказала:

— Знаєш, Лєно, може, так воно й на краще. Скільки можна жити з заплющеними очима? Він тобі давно зраджував, просто ти не хотіла це бачити. Пам’ятаєш, три роки тому він «їздив на конференцію» в Сочі? А потім на його сторінці випадково з’явилися фото з якоюсь блондинкою?

— Він казав, що це колега…

— Всі вони так кажуть! — Ніна роздратовано махнула рукою, ледве не перекинувши келих. — Завтра ж іди до адвоката й подавай на розлучення. Я знаю хорошого юриста, він витрусить з того зрадника все до копійки!

— Не знаю, Ніно… Все ж таки двадцять років…

— І що? Краще ще двадцять прожити дурепою? — Ніна завжди була прямолінійною. — Згадай свою матір — все життя терпіла витівки батька, а померла сама, поки він веселився з черговою молодицею.

Від її слів мені стало фізично зле. Невже я повторюю її долю? Цієї ночі я так і не змогла заснути.

Вранці, розбита і спустошена, я вирішила поїхати додому. Треба було зібрати речі, обдумати подальші дії. Відкривши двері квартири, я почула тихі схлипування з вітальні.

Андрій сидів на дивані, згорблений, і плакав. Побачивши мене, підхопився:

— Лєна! Слава Богу, ти прийшла! Я всю ніч сходив з розуму!

— Мені треба зібрати речі, — сухо відповіла я, проходячи повз.

— Зачекай, будь ласка! — він схопив мене за руку. — Дай мені п’ять хвилин. Якщо після цього захочеш піти — я не зупинятиму.

Щось у його голосі змусило мене зупинитися. Можливо, розпач? Можливо, щирість? Я сіла в крісло, склавши руки на колінах.

— Говори.

— Лєно, клянуся, між мною і Веронікою нічого не було! — почав він поспіхом. — Це справді перекладачка, яку прислали німці. Зустріч зірвалася — вони не приїхали, якась проблема з літаком. Ми готувалися до відеоконференції, і так, я пролив каву, пішов у душ. Вона чекала у вітальні. Клянусь, це суто робочі стосунки!

— А халат? — спитала я крижано. — У вас на роботі шовкові халати видають?

Андрій почервонів.

— Вона теж забруднилася кавою, я дав їй запасний халат. Він лишився у шафі від попередніх гостей…

— Досить, Андрію! — не витримала я. — Думаєш, я дурепа? Ніна мені все розповіла. Про Сочі, про блондинку…

— Яку ще блондинку? — він виглядав справді здивованим. — А, ти про Марину? Це ж сестра нашого директора! Вона дійсно була в Сочі, ми просто перетнулись на заході…

— Мовчи! — я підхопилася. — Не хочу більше слухати твоїх брехень! Двадцять років, Андрію! Двадцять років я тобі була вірна!

Я пішла до спальні, аби зібрати речі. Раптом задзвонив телефон. Номер був прихований.

— Алло? — відповіла я.

— Добрий день, — пролунав мелодійний жіночий голос. — Це пані Олена, дружина Андрія Петровича?

— Так, — насторожено відповіла я. — Хто це?

— Мене звати Вероніка, я перекладач компанії «ГермІнвест». Вибачте за вчорашнє непорозуміння! Я хотіла пояснити: між мною і вашим чоловіком справді нічого не було. Я заміжня, маю двох дітей. Учора сталася прикра ситуація, але присягаюся — все саме так, як сказав Андрій Петрович.

Я мовчала, намагаючись осмислити почуте.

— Я подумала, що зобов’язана подзвонити, — продовжила вона. — Не хочу стати причиною руйнування чужої родини. У мене є фото робочої зустрічі, можу надіслати, якщо потрібно…

— Звідки у вас мій номер? — спитала я.

— Дав Андрій Петрович. Він дуже хвилюється, не знаходить собі місця. Будь ласка, поговоріть з ним.

Я завершила дзвінок і повільно повернулась до вітальні. Андрій стояв біля вікна, тримаючись за голову.

— Це правда? — тихо запитала я. — Вона справді лише перекладачка?

Він обернувся. В його очах була така надія, що в мене защеміло серце.

— Так, Лєно. Я ніколи тобі не зраджував. Ніколи! Ні з ким! Клянусь життям!

— А Сочі? Фотографії?

— Боже мій, Лєно! Марина — сестра директора, працює у нашому філіалі. Приїхала з чоловіком. Ось, глянь! — він дістав телефон і відкрив альбом. — Ось вони разом, ось я з ними і з іншими колегами…

Я переглядала фото, і поступово крижана брила в грудях почала танути. Невже я все не так зрозуміла? Невже Ніна дарма нагнітала обстановку?

— Чому ти останнім часом так пізно повертаєшся? — запитала я, досі не до кінця впевнена.

Андрій зітхнув і витяг з шухляди маленьку коробочку з оксамиту.

— Хотів зробити сюрприз до нашої річниці через тиждень. Підпрацьовував увечері консультантом в іншій фірмі, щоб накопичити на це.

Він відкрив коробочку. Усередині було витончене кольє з сапфіром — таким самим, як на моїй обручці.

— Двадцять років, Лєно, — прошепотів він. — Двадцять років я люблю тільки тебе.

Я дивилась на прикрасу, на змучене обличчя чоловіка, згадувала наші роки… І раптом усі підозри видалися такими безглуздими, надуманими!

— Пробач мене, — сказала я, ступивши до нього. — Я не повинна була сумніватись у тобі.

Він обійняв мене, міцно притискаючи до себе.

— Це ти пробач, що дав привід. Просто хотів зробити тобі подарунок, про який ти давно мріяла.

Того вечора ми довго говорили. Про довіру, про сумніви, про те, як легко зруйнувати те, що будувалося роками. Я зателефонувала Ніні і сказала, що вона помилилась щодо Андрія.

— Ти впевнена? — недовірливо спитала вона. — Чоловіки вміють брехати…

— Впевнена, — твердо відповіла я. — І знаєш, Ніно, іноді краще дослухатись до серця, ніж до чужих підозр.

За тиждень ми відзначили двадцяту річницю весілля. Андрій надів мені кольє і прошепотів:

— Обіцяю, наступні двадцять років будуть ще щасливішими.

І я повірила. Бо справжнє кохання тримається на довірі — навіть коли обставини намагаються її зруйнувати.

lorizone_com