Моя свекруха, Галина Петрівна, вважає мене дармоїдкою. А все через те, що у нас із чоловіком Мішею є чітке правило: один день готую я, наступний — він.
Ми також по черзі миємо посуд, перемо, виносимо сміття. І це при тому, що Міша щодня ходить на роботу, а я офіційно не працевлаштована.
Проте в мене є власна квартира, яку я здаю в оренду, і кошти від неї надходять у наш спільний бюджет. Спочатку чоловік не до кінця розумів таку «часткову справедливість», але з часом звик, і його це цілком влаштовує.
Єдина, кого це не влаштовує — свекруха. Вона переконана: якщо я не їжджу в офіс з дев’ятої до шостої, то повинна повністю займатися домом і «обслуговувати» її сина.
Одного вечора Галина Петрівна вирішила завітати до нас без попередження. Міша ще був на роботі, а я саме готувала вечерю.
— О, Яна, — протягнула вона, переступаючи поріг, — бачу, ти таки спромоглася приготувати вечерю моєму синові? Нарешті. А то я вже думала, Міша у мене зовсім із голоду зникне.
Я глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій.
— Добрий вечір, Галино Петрівно. Сьогодні моя черга готувати, завтра — його.
— Та вже знаю, знаю. Але мені все одно смішно це чути, — усміхнулася свекруха, знімаючи пальто. — Одне діло, коли обоє працюють, а зовсім інше — коли мій син тягне фінансову лямку, а ти тут байдики б’єш…
— Майже половина нашого бюджету — це дохід від оренди моєї квартири.
— Чула вже! Тільки квартиру ти, певно, не сама заробила! — парирувала вона з відвертим глузуванням у голосі. — Тобі ж батьки залишили! То де тут твоя заслуга, га?
Я промовчала, розуміючи, що продовжувати суперечку немає сенсу. До того ж я дуже хотіла спокійно закінчити готування. Але Галина Петрівна не зупинялася.
— Я тут подумала: тепер я приходитиму до вас через день і готуватиму для сина. І прибиратиму замість нього. Щоб він хоча б удома відпочивав, а не коло каструль клопотався! Подобається тобі це чи ні — мені байдуже!
— Ви серйозно хочете готувати через день? — ледве вимовила я.
— Саме так, дорога моя. Я приходитиму після обіду, приноситиму свіжі продукти, гарне м’ясо, овочі. Але врахуй — готуватиму тільки для мого сина! А ти якось обійдешся!
— Але ж ми з Михайлом повністю задоволені нашими домовленостями…
— Може, й задоволені, але як тільки він відчує, що таке справжній догляд, він, повір, замислиться: “Навіщо мені така дружина, яка лише гроші рахує?”
— Галино Петрівно, ви не вважаєте, що це вже занадто?
— Все вирішено, Яно. Тобі потрібен поштовх, аби згадати, що означає бути справжньою господинею.
Вона стиснула губи і подивилася на мене так, ніби вже святкувала свою перемогу. Що ж, виклик прийнято — і я не відступлю. Якщо свекруха вирішила влаштовувати візити через день і створювати для синочка “готель з обслуговуванням”, я вигадала хитрий план.
Поки Галина Петрівна метушилася на кухні з каструлями, я придбала абонементи на танці та в басейн — і стала зникати з дому через день.
Хотіла вона застати мене на місці “злочину”? Дарма сподівається! Я в цей час танцюю бачату або плаваю брасом, покращуючи здоров’я й зберігаючи нерви. Хоч би скільки разів вона намагалася дорікнути мені в ледачості — по суті, я розвиваюся.
— А де Яна? — щоразу запитувала свекруха Михайла, коли з’являлася у нас вдома.
— На танцях, мамо. Або в басейні, — спокійно відповідав він.
— Оце так! Жінка борщ не варить, а по воді ковзає, — з іронією зауважувала Галина Петрівна, зневажливо роззираючись по квартирі.
Вона справді намагалася зламати мене: готувала вечері, прибирала, мила підлогу, вішала фіранки — тільки б довести мою “непридатність” як господині.
Михайло, звісно, ніяковів, але відкрито заперечити матері не наважувався, тому просто ігнорував її колючі слова. Я ж поверталася додому з тренувань енергійною і спокійною. На той момент, коли вона вже йшла, я мала ідеальний порядок і ситого чоловіка. Мене це цілком влаштовувало.
— А твоя мама не могла б готувати одразу на два дні? — сміялася я, коли ввечері ми з чоловіком обговорювали її витівки. — Було б ідеально!
Так минуло майже два місяці, перш ніж свекруха зрозуміла, що її тактика не діє. І тоді вона вирішила піти на крайні заходи.
Після довгих роздумів вона видала свій “фатальний” крок:
— Якщо Яна вперто не хоче займатися господарством як належить, а Михайлові через це доводиться і працювати, і готувати, і прибирати, — вона кинула на мене осудливий погляд, — то вашій ідилії настав кінець.
— Мамо, про що ти? — Михайло відірвався від ноутбука й насторожено на неї подивився.
— Квартира ж належить твоєму батькові, а отже — ми будемо її здавати. А ви, закохані, переїжджайте до Яниної квартири. Раз вона така горда з того, що отримує орендну плату, нехай тепер спробує пожити без неї!
Я застигла з чашкою кави. Якщо чесно, зовсім не прагнула переїжджати на околицю міста, де знаходилася моя квартира: далеко від центру та роботи чоловіка.
— Ви справді хочете нас виселити? — перепитав Михайло. — До чого тут взагалі побут і оренда?
— А до того, що раз Яна не хоче бути гарною дружиною, тепер нехай йде працювати! — рубанула Галина Петрівна.
Ми зібрали речі й переїхали. Дорога тепер займала у Михайла майже годину — автобусом і метро. Мені теж було незручно, хоча я здебільшого працювала вдома. Але ми звикли. Головне — ми були разом, квартира була затишною. Та й Галина Петрівна перестала з’являтися щодня: їхати півтори години в один бік їй було не до душі.
— Як вам там на окраїні? — іноді телефонувала вона з фальшивим співчуттям. — Засумували без моїх борщів?
— Усе добре, мамо, — відповідав Михайло, без зайвих деталей.
Вона, мабуть, думала, що я тепер кручуся в пошуках грошей, але все вийшло інакше.
Одного вечора я прикинула: якщо ми вже витрачаємо час і гроші на дорогу, то чому б не подумати про власне житло ближче до центру? Я й так планувала купити ще одну квартиру для оренди.
— Миш, — сказала я чоловіку, — а якщо взяти іпотеку та купити житло в зручнішому районі? Не в центрі, але в середній зоні?
— Іпотеку?.. Ми ж щойно втратили дохід від твоєї квартири…
— Ми можемо використати мої заощадження як перший внесок, а далі — твоя зарплата і мій дохід покриють решту. А цю квартиру потім знову здамо.
Ми сіли й почали шукати варіанти. Через місяць оформили всі документи й знайшли чудову двокімнатну квартиру в новобудові.
Коли Галина Петрівна дізналася, що ми не тільки не зламалися, а ще й купуємо нове житло, вона була в шоці. Вона ж розраховувала, що я “провалюсь” без орендного доходу. А ми пішли вперед.
— Як ви будете платити, якщо Яна не працює? — кричала вона в слухавку.
— Якось дамо раду, — спокійно відповідав Михайло.
Я сиділа поруч, слухаючи, як чоловік парирує її нападки. Врешті-решт, вона залишилась ні з чим. Адже здавати квартиру довелось разом із батьком Михайла, а той не дозволяв їй розпоряджатися доходом.
Коли ми вже облаштувались у новій квартирі, свекруха зненацька з’явилася. Дзвінок у двері. Михайла ще не було, я розбирала пакети з продуктами. Відчиняю — Галина Петрівна в пальто, з зачіскою і пакетом, з якого пахло випічкою.
— О! Яна, я ось вирішила провідати вас! — мовила з усмішкою, намагаючись одразу пройти в коридор.
— Добрий день. Михайло ще не вдома, він сьогодні працює допізна.
— Нічого, почекаю, — пройшла в прихожу й почала роззуватись, наче вже сто разів тут бувала.
Я пригадала, як ми домовлялися з Мишком про “графік візитів”.
— Галино Петрівно, маю до вас прохання: будь ласка, попереджайте про візит, особливо якщо Михайла немає.
— Та що такого? Я ж мати, можу й без запрошення зайти.
— Михайло просив передати: приходьте, коли він вдома. І не частіше двох разів на тиждень. Ключів у вас, звісно, не буде.
— Я вам ось пиріжків принесла, сама пекла, — сказала примирливо.
— Дякую, це дуже приємно. Михайлові буде приємно.
Посиділа вона хвилин десять, трохи поговорила про ремонт, потім пішла.
Тепер вона намагається бути ввічливою, робить компліменти, намагається сподобатись. Я бачу, що це нещиро, але ціную її зусилля.