— Анюто, ну ти ж сама бачиш, яка зараз ситуація, — Максим сидів на краю ліжка, уникаючи погляду дружини. Говорив ніби звичайно, але в голосі вже чулася роздратованість. — Ти захворіла, чхаєш, кашляєш по всій квартирі. Навіщо мені ризикувати? Краще я поки в мами поживу, а ти тут спокійно лікуйся.
Анна лежала на ліжку, загорнута в старий плед, на чолі мокрий рушник. Вона пiдняла голову, ледь стримуючи кашель.
— Максе, ну як ти собі це уявляєш? — голос був хриплий, слабкий, але в ньому відчувався докір. — Мене ламає гiрше, ніж коли я здавала два річних звiти одночасно, а ти мені: «Я в мами поживу». Серйозно?
Максим зiтхнув, переплівши пальцi рук, нiби вiдгороджуючись.
— Слухай, я ж для тебе стараюся! Тобi ж спокій потрiбен. А я… ну, тiльки заважатиму. Та й взагалi, це ж заразне. Я тобi суп привезу, лiки куплю. Чого ти зараз починаєш?
Анна на мить заплющила очi, нiби намагаючись зiбратись.
— А якщо мені гiрше стане? Хто догляне? Сусiдку покличу?
— Та я щодня заїжджати буду! — Максим намагався звучати бадьоро, але вийшло не переконливо. — Ти ж не сама тут. Телефон є. Подзвониш, якщо щось.
Вона зусиллям воли пiднялася на ліктях, щоби глянути йому в очі. Але вiн i далi уникав погляду.
— Максиме, ти просто не хочеш бути поруч, — вона говорила спокiйно, але кожне слово било в саме серце. — Зiзнайся вже, тобi тут незатишно.
— Та не вигадуй, — відмахнувся вiн, пiдводячись. — Ти, як завжди, накручуєш себе.
Він пiшов до шафи і почав гарячково збирати речi. Кидав сорочки і штани в спортивну сумку, майже не дивлячись.
Анна мовчки спостерiгала, як вiн завзято застiбає замки на сумцi, нiби це могло врятувати його вiд розмови.
— Мама казала, мiсця вистачить, — раптом мовив, нiби виправдовуючись. — Та й суп у неї смачнiший за твої таблетки, я тобi привезу.
Її губи смикнулися, але вона стрималась. Лише гiркота і самотнiсть заповнили простiр.
— Йди, — тихо сказала вона.
Вiн застиг на секунду, потiм швидко взяв сумку.
— Я на зв’язку, якщо що. Лiки на кухнi залишив.
Дверi грюкнули, i квартиру огорнула тиша. Анна довго не рухалася. В головi крутилися його слова: «Я ж для тебе стараюся».
Вона тяжко зiтхнула i вiдкинулась на подушки. Грип, знесиленiсть, порожнеча — усе переплелося. Одне питання не давало спокою: чому вiн так легко пiшов, коли вона потребувала пiдтримки?
Спогади про останнi тижнi не давали спокою: вiчнi затримки на роботi, дивнi дзвiнки з невиразними поясненнями. Вчора, щойно вона зайшла в кiмнату, Максим швидко перевернув екран телефону.
«Та накручую себе…» — подумала тодi Анна, але щось глибоко всерединi говорило iнше.
Вона знову вiдкинулась на подушки. Сон не приходив.
— Ну як ти там влаштувався? — Людмила Сергiєвна визирнула з кухнi, витираючи руки рушником. На плитi булькало щось ароматне.
— Нормально, мамо. Тiльки не починай, добре? — Максим сидiв на диванi, нервово перемикаючи канали.
— А що я? Я лише питаю. Ти ж рiдко до мене навiдуєшся. Щось таки змусило сина згадати про матiр, — її голос був невинний, але усмiшка говорила бiльше.
Максим насупився, не знаходячи чогось варте дивитися.
— Анка захворiла. Сильно. Я вирiшив краще тут побути, щоб не заразитись.
Людмила всмiхнулась, сiдаючи до столу.
— Ну звичайно. Ще й перед святами. Жiнки зараз — нiякої турботи про себе. Все на чоловiкiв лишають. Добре, що ти розумний.
Вiн зиркнув на неї, але промовчав.
— Ти лише скажи, чого хочеш поєсти, — продовжила вона. — Вiтамiнів наїсся, сили наберешся. Бо щось ти… напружений.
— Усе нормально, — рiзко вiдповiв вiн. — Мамо, не читай моралей. Просто вирiшив тут пожити. I все.
Вона зобразила ображену, але голос залишався м’яким.
— Як скажеш, синку. Тiльки подумай, скiльки ще терпатимеш. То робота в неї, то втома, то хвороба. У тебе дружина, а не дитина.
Максим дивився у вiкно, уникаючи її погляду.
— Все складнiше, нiж здається, — ледь стримуючи роздратування, сказав вiн.
— Та знаю, знаю. Тiльки згадай, хто поряд, коли тобi погано. Хто пiдтримує, коли ти на межi?
Пауза. Потiм вона додала мимохiдь:
— До речi, пам’ятаєш Олю?
Максим зiтхнув.
— Знову починаєш…
— Я ж не починаю, — перебила вона лагiдно. — Вона писала, цiкавилася тобою. Гарна дiвчина була. Пам’ятаєш, як тебе любила в школi? Оце справжня жiнка, а не…
Максим рiзко пiдвiвся, проходячи повз неї.
— Досить! Я сказав: досить!
— Добре-добре, — зiтхнула вона, усмiхаючись. — Тiльки подумай, синку. Я ж для твого ж блага.
Вiн зачинився в кiмнатi. Сiв на лiжко, втупившись у пiдлогу.
Мамин голос лунав у головi. Подивився на телефон. На екрані висіло повiдомлення вiд Ольги:
«Максе, ти як? Надiюсь, усе гаразд. Напиши, якщо захочеш поговорити.»
Довго дивився на екран, поки не почав набирати вiдповiдь.
— Суп готовий! Йди вечеряти! — покликала мати.
Він поклав телефон екраном донизу й вийшов у коридор. На обличчi тiнь сумнiву, але Людмила вже чекала за столом з гарячими тарiлками.
— Бачиш, борщ настоявся, — всмiхнулась вона. — У мене хоч поєси по-людськи.
Анна дивилась на екран старого ноутбука, де був вiдкритий робочий документ. Бiль у головi заважав зосередитись. Пiсля вiд’їзду Максима самотнiсть стала глибшою. Усе здавалось чужим: квартира, речi, сама собi.
— Навiщо ж тодi одружувався, якщо тiкає при перших проблемах? — пробурмотiла вона, потираючи скронi.
На кухнi цокали годинники. Цей звук колись дратував, тепер — єдине, що не давало збожеволiти.
Вона взяла телефон. Сповiщення: повiдомлення вiд Лени та одне з незнайомого номера.
Лена писала:
«Як ти? Що з Максимом? Все нормально?»
Анна вiдповiла:
«Як завжди. Поїхав до мами, щоб не заразитись. Я сама.»
Вiдкрила друге повiдомлення. Автоматичне сповiщення банку: «Операцiя на суму 25 000 грн виконана.»
— Що за?.. — нахмурилась вона, перевiривши рахунок.
Грошi списано з їхнього спiльного рахунку. «Макс», — подумки промовила вона, намагаючись не вибухнути. Вона згадала його слова: «Все куплю для твого лiкування».
Стиха засмiявшись, Анна прикрила очi.
— Лiкування… Так. Дякую, — прошепотiла, вiдчуваючи, як щось всерединi обривається.
Вiдчуття, що з її життям грають, не покидало. Вона набрала номер Лени.
— Привiт, Ань. Як ти? — голос подруги був бадьорий, але тривожний.
— Лен, ти ж розлучення проходила. Пiдкажи… якщо що, як це працює?
На тому кінці дроту запанувала тиша.
— Ти серйозно? — Лена говорила вже зовсім іншим, стриманим тоном. — Максим щось утнув?
— Просто хочу зрозуміти, — Анна ковтнула слину, намагаючись не зірватися. — Зняв гроші з нашого рахунку, і взагалі… я його не впізнаю. Він став… чужим.
Лена важко зітхнула.
— Ти ж мене знаєш, я за чесність і конкретику. Збирай усі факти, виписки, що зможеш. Якщо все дійде до серйозного — матимеш докази. Але ти точно впевнена? Може, це просто етап такий?
— Лен, — перебила її Анна, — він виїхав, навіть не глянув на мене. Як на меблі. Ніби мене й не існує.
— Добре, подруго. Давай так: завтра приїду, усе обговоримо. Головне — не панікуй. Тримайся, добре?
Анна кивнула, хоч Лена й не могла цього побачити.
— Добре. Дякую.
Вона завершила дзвінок і ще кілька хвилин сиділа, втупившись у монітор. У голові крутилася одна думка: чому він так легко пішов?
Її погляд упав на залишений Максимом ноутбук. Серце закалатало. Не розмірковуючи над етикою, вона відкрила його і швидко почала переглядати вміст.
Через кілька хвилин пальці завмерли над клавіатурою. Відкрите листування в соцмережі було надто вже… інтимним.
— Оля… — прошепотіла вона, читаючи останні повідомлення.
«Як ти там? У мами, мабуть, спокійніше, ніж із нею».
«Якщо захочеш поговорити — пиши. Я завжди поруч».
Анна закрила ноутбук і відкинулася назад. Сльози підступали до очей, але вона зціпила зуби.
— Ну звісно, накручую, — прошепотіла вона з гіркою посмішкою.
Наступного дня, коли Лена приїхала, Анна вже чітко знала, що робити далі.
Максим тихо відчинив двері і зайшов у квартиру. Ключі дзенькнули об тумбочку в передпокої, він озирнувся. Все виглядало, як завжди, але щось у повітрі змінилося. Анна стояла на кухні, спиною до нього, мила посуд. Шурхіт води створював ілюзію спокою.
— Повернувся, — її голос був рівним, без емоцій.
— Ага, — Максим зняв куртку і повісив на гачок. — Думаю, нам треба поговорити.
Анна витерла руки рушником і повільно повернулася. Її обличчя було спокійним, з холодною напівусмішкою.
— Звісно. Сідай.
Він сів за стіл, нервово стукаючи пальцями по дереву.
— Аню, я от подумав… Це все — стрес, нерви. Ти хворіла, я хвилювався. Мама зі своїми порадами… — він поспішав усе виговорити.
Анна кивнула.
— І?
— І я зрозумів, що не хочу тебе втратити. Нас. Я ж тебе кохаю. Це все дурниці — хвороба, сварки. Ми ж дорослі люди, не маємо через таке розходитись, правда?
Вона нахилила голову набік і подивилась на нього, наче вперше бачила.
— Максе, а що ти називаєш «дурницями»?
Він розгублено замовк.
— Ну… це. Хвороба, мама, ситуація.
Голос Анни залишався спокійним.
— Тобто, те, що ти пішов, залишив мене саму — це дурниця? Те, що зняв 25 тисяч без слова — теж дурниця? А твої повідомлення Олі?
Максим помітно зблід, але намагався триматись.
— Ти про що взагалі? — його голос затремтів.
Анна витягла з шухляди документи і розклала перед ним.
— Ось виписка з банку. А ось — скріни переписки. Мені вже байдуже, що ти скажеш.
Він мовчав, не в силі знайти слова.
— Ти завжди обирав легкий шлях. Тікати, ховатись, перекладати відповідальність. А я… я втомилася. Бути однією поруч із тобою — найгірше, що було.
— Аню, почекай, ти все не так зрозуміла… — Максим підвівся, простягаючи до неї руки, але вона відступила.
— Ні, Макс. Це ти не зрозумів. Я подаю на розлучення.
Він завмер, лице перекосилось.
— Через кілька повідомлень? Через грип?
Анна підняла брови.
— Ти справді вважаєш, що справа в грипі? Так, Максиме. Я абсолютно серйозна.
Він знову хотів щось сказати, але не зміг. Анна обійшла його, взяла ключі і попрямувала до дверей.
— Куди ти? — розгублено запитав він.
— Прогулятись. А коли повернусь — тебе тут бути не повинно. Твоя мама завжди рада тебе пригорнути.
Двері зачинилися. Максим залишився сам.
Він повільно опустився на диван. Голова гуділо від однієї думки: як так сталося?
Та відповідь він знав. Просто не хотів її приймати.
