Плач починався завжди в один і той самий час. Рівно опівночі, ніби всередині неї хтось запускав невидимий механізм скорботи.
— Ти чуєш? — шепотіла я, штовхаючи чоловіка в бік.
Кирило невдоволено бурмотів, не розплющуючи очей.
— Лен, просто спи. Це ненадовго.
— Але ж вона плаче. Справжньо. Може, їй зле?
Він важко зітхав, і в тому зітханні була вся втома від нічних концертів, які тривали вже пів року — з того самого часу, як ми переїхали до його матері.
— Не ходи, — його голос був глухим і твердим. — Тільки гірше зробиш. Мама терпіти не може, коли її жаліють.
І я не ходила. Лежала, прислухаючись до тонких, надривних звуків за стіною. У тому плачі не було нічого звичайного, жалісливого.
Він був… ритуальним.
Моторошним у своїй методичності. Наче Ганна Петрівна не просто оплакувала щось, а відчайдушно намагалася витравити з себе пам’ять.
Я уявляла її — високу, завжди ідеально рівну, з туго стягнутим у вузол сивим волоссям — сидячою на краю ліжка в темряві.
І ця невідповідність її денного образу — суворого й непроникного — з нічною, оголеною болем, зводила мене з розуму.
А потім, однієї ночі, плач не почався.
Відсутність звуку оглушувала сильніше, ніж будь-який крик. Я лежала з відкритими очима до самого ранку, чекаючи звичного схлипу, але його не було.
Ганну Петрівну знайшли зранку. Серце. Лікар швидкої сказав, що все сталося тихо, уві сні.
Кирило тримався, але я бачила, як тремтить його підборіддя, коли він підписував папери.
Розбирати її кімнату ми почали за тиждень. Повітря там було сперте, з запахом старих книжок і якихось трав.
Я відсунула ліжко, щоб помити підлогу, і рука наткнулася на щось тверде.
Це була стара картонна коробка з-під взуття, перев’язана шпагатом.
— Кириле, подивись, — покликала я.
Він підійшов, мовчки розрізав вузол. Усередині, загорнуті в пожовтілу фланель, лежали вони.
Маленькі, потерті диктофони. Касетні, яких я не бачила з самого дитинства. Я почала викладати їх на килим один за одним. П’ять. Десять. Сімнадцять.
Поруч з ними — акуратні стоси касет, кожна з яких підписана каліграфічним почерком Анни Петрівни.
«Перша гроза. Травень 1968».
«Розмова з батьком перед від’їздом. 1970».
«Кірюша. Перше слово. 1985».
«Наш сміх. Сочі. 1986».
Кирило взяв до рук один із диктофонів — найстаріший на вигляд. Його пальці, зазвичай упевнені, трохи тремтіли.
Він вставив касету з написом «Вокзал. Прощання» і натиснув «плей».
Пролунав клац і тихе шипіння. А потім кімнату заповнив голос. Молодий, дзвінкий, трохи збентежений, але такий живий.
Голос Анни Петрівни, якого ми ніколи не чули.
— …я чекатиму. Я завжди чекатиму на тебе, чуєш? Тільки повернись.
Кирило застиг, дивлячись на обертові котушки. І я зрозуміла: вона плакала щоночі не тому, що в її житті було мало щастя.
А тому, що його було надто багато — і воно залишилося там, на цих крихких плівках.
Кирило різко натиснув «стоп». Обертання припинилося.
— Вимкни, — глухо сказав він, не дивлячись на мене.
— Але чому? Кириле, це ж… це її життя.
— Це не її життя. Точніше, не та її частина, яку я знав. Моя мама ніколи не говорила таким голосом.
Він мав рацію. Жінка, яка його виростила, говорила уривчасто, майже по-військовому чітко.
Вона ніколи не сміялася так заливисто, як на записі «Наш сміх. Сочі», який я з тремтінням у руках увімкнула наступним.
На плівці — два голоси: її і чоловічий, той самий, що й на вокзалі — вони сміялися до сліз, перебиваючи одне одного, намагаючись розповісти якусь кумедну історію про дельфіна.
— Це якесь безглуздя, — пробурмотів Кирило. Він ходив кімнатою, торкаючись речей матері, ніби намагаючись переконатися в їхній реальності. — Вона була іншою. Строгою. Постійно в роботі. Я не пам’ятаю її такою… щасливою.
— Може, вона такою і була? До твого народження? З твоїм батьком?
Кирило зупинився і подивився на мене.
— Мій батько, Андрій, помер, коли мені було два. Я його майже не пам’ятаю. Мама казала, що він був серйозною людиною, науковцем. Не з тих, хто регоче через дельфінів.
Ми почали слухати касети по порядку. «Перша гроза. Травень 1968». Шипіння плівки, потім — гуркіт грому і два пошепки.
Вона і він. Ховаються десь під навісом, він читає їй вірші, а вона тихо сміється, коли він збивається.
Голос чоловіка був м’яким, з легкою хрипотою, напрочуд теплим. Він називав її «Анюта, моє світло».
Ми занурювалися в чужу, таємну історію. Ось вони сперечаються про книжки. Ось він наспівує їй якусь пісню під гітару, фальшивлячи.
Ось вони мовчать, і чутно тільки, як цвіркуни стрекочуть. Це була фонотека цілої всесвіту, що існував паралельно до офіційного — де Анна Петрівна була дружиною, а потім вдовою інженера Андрія Волкова.
— Я нічого не розумію, — сказав Кирило пізно ввечері. Його обличчя посіріло. — Вона жила подвійним життям? Хто цей чоловік?
Запис у Сочі — 1986 року. Мені вже був рік. Вона була заміжня за батьком. Виходить, вона йому зраджувала?
На касеті з написом «Розмова з батьком» чоловічого голосу не було. Тільки голос Анни Петрівни — благаючий — і різкі, владні репліки літнього чоловіка:
— …ти не смієш! Я забороняю тобі бачитися з ним! Він тобі не пара, Аню!
— Тату, але я його люблю!
— Любов? Не сміши мене! Він ніхто, без роду, без племені! Ти ганьбиш нашу родину! Обирай: або він, або ми.
Запис урвався її риданням. Тими самими, що я чула кожної ночі.
Кирило схопився й вирвав касету.
— Досить! Я не хочу це слухати! — голос Кирила зірвався. — Це зрада! Вона ж усе життя намагалася бути… сильною, вірною. А насправді…
— А насправді вона просто кохала, Кириле! — не витримала я. — Вона була живою!
— Живою? — з гіркою посмішкою перепитав він. — Вона була нещасною. І щоночі знову й знову поверталась до цього. Навіщо?
Щоб пам’ятати? Чи щоб мучити себе? Я не хочу це розбирати. Це її біль. Не наш.
Він грюкнув дверима й вийшов. А я залишилася сидіти на підлозі серед розкиданих касет. І я знала, що він помиляється. Це вже і наш біль. І я повинна докопатися до правди.
Наступного ранку Кирило поводився так, ніби нічого не сталося. Та я застала його в кімнаті матері. Він стояв над коробкою з касетами й тримав у руках великий сміттєвий пакет.
— Що ти робиш?
— Позбавляюся цього мотлоху, — спокійно відповів він. — Я не дозволю всьому цьому… принизити її пам’ять і пам’ять про батька.
— Принизити? Кириле, це і була вона! Її справжнє життя!
— Справжнє життя? — різко обернувся він. — Справжнє життя — це те, в якому вона мене виховала! А це… — він пнув коробку ногою, — це ганьба. Обман. Я не хочу цього знати.
Щось у мені тоді обірвалося. Його страх, його прагнення зберегти зручний, очищений образ матері, замість того, щоб прийняти її справжньою…
— Ти не маєш на це права.
— Я її син. І маю всі права.
Він почав кидати касети до пакета. Я дивилась, як одна за одною зникають у темній пащі поліетилену «Наш сміх», «Перша гроза», «Вокзал». Він стирав її.
Досить.
Я мовчки вийшла з кімнати. Але за хвилину повернулась — у руках у мене був один диктофон і касета без підпису, яку я встигла заховати.
Я натиснула «плей». Голос Анни Петрівни був втомленим, але спокійним.
— …знаєш, мені сьогодні наснилось, ніби ми знову там, на нашому березі. І ти смієшся. Я майже забула твій сміх, уявляєш? Минуло стільки років. Кажуть, час лікує. Брехня… Я завжди пам’ятатиму, Діма.
Діма. Ось воно — ім’я.
Кирило застиг.
— …Кірюша виріс. Він гарний хлопчик, але він тебе не знає. І ніколи не дізнається. Це мій вибір. Я вийшла заміж за Андрія, він достойна людина, він дав Кирилу своє прізвище.
Я не змогла піти проти волі батька, не змогла все кинути. Злякалась. А ти… ти ж чекав. Я знаю, що чекав. Пробач мене, Діма. Пробач, що він носить чуже ім’я. Пробач, якщо зможеш.
Запис обірвався. Кирило стояв непорушно. Його світ щойно розвалився. Батько, якого він ледь пам’ятав, виявився не батьком. Усе його життя виявилося побудованим на брехні.
Я дивилася на нього без жалю. Лише з холодною рішучістю. Тепер у мене було ім’я. І я мала знайти цю людину.
Я мусила завершити цю історію.
Кирило викинув пакет із касетами. Ми не розмовляли. Він замкнувся у власному горі, а я — у своїй цілі.
Пошуки виявилися складнішими, ніж я думала. У старому фотоальбомі я знайшла знімок: усміхнена Анна Петрівна, а на звороті — ініціали «Д.С.». Дмитро Сомов? Савельєв? Смирнов?
Я провела два дні в архівах, переглядаючи списки геологів — була впевнена, що він з того ж кола, що й її батько.
Зрештою, я знайшла його. Дмитро Сомов. У особовій справі було вказано місце роботи — геологічна партія на Півночі.
І приписка: «Звільнений у 1971 році за власним бажанням». Після ультиматуму її батька.
Він жив на іншому кінці міста. Двері мені відчинив високий, худорлявий сивий чоловік з надзвичайно ясними, блакитними очима.
— Ви… Дмитро Сомов?
— Так, — кивнув. — Ви від Анютки. Заходьте.
У його скромній квартирі було багато книжок і карт.
— Вона померла, — прямо сказала я.
Він повільно кивнув. У його очах на мить згасло світло.
— Я знаю. Я відчув.
Я дістала диктофон.
— Вона залишила це. Думаю, для вас.
Я увімкнула запис. Голос Анни Петрівни наповнив кімнату: «…Пробач, що він носить чуже ім’я». Старий заплющив очі.
— Дурненька, — мовив нарешті, і в його голосі була нескінченна ніжність. — Немає за що її прощати. Вона обрала сина.
Вона захистила його. Її батько міг зламати йому життя, як намагався зламати наше.
— Вона все життя…
— Я знаю. І я також. — Він подивився на мене. — Я так і не одружився. Чекав? Мабуть, ні. Просто не зустрів більше нікого. Вона була… світлом. Він схожий на мене?
— Дуже, — чесно відповіла я.
Ввечері я повернулася додому. Кирило сидів на кухні.
— Я знайшла його, — тихо сказала я.
Він підняв на мене очі.
— Він живий. І весь цей час… пам’ятав. Він просив передати тобі це.
Я простягнула йому стару книгу — збірку віршів, які той читав їй на касеті «Перша гроза».
На форзаці був напис: «Анні. Моєму єдиному світлу. Д. 1968». А нижче, іншим, уже тремтячим почерком: «Кирилу. Від батька».
Кирило довго дивився на книгу. Потім підвівся і мовчки пішов до кімнати матері.
Вночі я прокинулась. Плачу не було. Натомість зі стіни долинали тихі, переривчасті звуки.
Я прислухалася. Це була та сама касета. «Наш сміх. Сочі. 1986». Голос його матері — молодий, дзвінкий — і голос батька, якого він щойно знайшов.
Кирило не стирав пам’ять про неї. Він повертав її собі. Справжню. Повну. З її любов’ю, болем і сміхом.
Привид у нашій квартирі нарешті знайшов спокій. Він не зник. Просто перестав плакати.
🕊️ Напишіть, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно прочитати ваші враження!
