Михайло довго не міг зважитись на це рішення. Він ретельно натер свої черевики до блиску, переглянув всі галстуки — наче йшов не до дому, а на отримання нагороди. У голові безліч разів прокручував промову: «Віра, я… Мені потрібно піти. Ми з Катериною…» — і щоразу роздратовано зауважував: це звучить безглуздо. Адже він — зрілий чоловік, йому за п’ятдесят, поважний майстер, який ремонтує годинники. В його житті все мало бути чітко й зрозуміло.
Та вдома панувала тиша. Віра вже була на кухні, готуючи вечерю. З-за половини відкритої двері долинав звук скреготу ножа та тихого радіо. Михайло затримався в коридорі, прислухаючись до тикань годинника. Йому не вистачило сили одразу увійти.
— Що застиг, як меблі? — крикнула Віра з кухні.
Він здригнувся й зайшов. Віра була в домашньому одязі, волосся зібране в пучок, обличчя стомлене, але спокійне. Вона завжди була такою. Вже багато років разом. Вона знала його краще, ніж він сам себе.
— Нам потрібно поговорити, — сказав Михайло, опустивши погляд.
— Говори, — відповіла Віра, не повертаючись, продовжуючи шинкувати капусту.
— Я… йду, — сказав він нарешті, з тією паузою, яку так часто репетирував.
У кімнаті застала тиша. Навіть радіо здавалося, затихло. Михайло чекав, як актор на фінальному монолозі. Та оплесків не було.
— До Катерини? — спокійно уточнила Віра.
Він підняв очі. Вона дивилась на нього рівно, без шоку, без гніву. Нічого з того, чого він чекав.
— Ти знала?..
— Міша, ти ж кожен вечір «задержувався у клієнта». Рубашки повинні бути ідеально відгладжені, на тобі парфуми, яких раніше ти не любив. А Катерина — твоя клієнтка, так?
Він ковтнув. Наче його нутрощі вийняли й поклали на стіл.
— Я думав… ти не помітиш.
— Помітила. Просто втомилась чекати, коли ти зважишся. Тобі було зручно — і з нею, і вдома все як завжди.
Він відчув, як у ньому закипає роздратування. Де сцена? Де сльози? Де той скандал, на який він так чекав?
— Ти не хочеш… зупинити мене?
Віра відклала ніж, витерла руки об рушник. Підійшла ближче, поглянула йому в очі — спокійно, впевнено.
— А чому, Міша? Якби я була тобі дорога — ти б не збирався йти.
Він зробив крок назад, наче її слова вдарили фізично. Це була інша Віра. Та, яку він не помічав.
— Мені шкода…
— Не тобі шкода. Мені. За втрачений час. За твої напівправди. І за те, що я так довго трималась за тебе.
Він взяв куртку, майже машинально. У нього не було запасного плану. Він розраховував, що піде красиво, а вона буде просити залишитись.
— Я… я переїжджаю до Катерини. Вона чекає, — пробурмотів він.
Віра зітхнула. Глибоко. Буденно.
— Ну, раз чекає — не змушуй її чекати довше.
Він вийшов. Не закрив за собою двері. І раптом зрозумів — він не просто вийшов із дому. Він вийшов із життя, яке не цінував.
Катерина не відкрила двері одразу. Михайло кілька хвилин простояв, переминаючись з ноги на ногу. У руці була сумка — важка не від одягу, а від тривоги. В грудях все зім’яте. Він прийшов. Але чому так страшно?
Нарешті замок клацнув. Катерина з’явилась на порозі — босоніж, у розтягнутій футболці, з втомленим обличчям.
— Привіт, — сказала вона, не посміхаючись. Без радості, без полегшення. Лише погляд — як у людини, яку знову розбудили не вчасно.
— Я… я прийшов, — Михайло вимовив цю фразу, до якої, як йому здавалося, готувався цілий місяць.
— Бачу, — сказала вона. — Роздягайся. Якщо вже вирішив.
Він зайшов. Квартира зустріла його запахом капусти, винних нот і втомленого життя. На столі — порожній бокал. У пепельниці — недопалки. Повітря — важке.
— Ти… не зраділа? — запитав він, не дивлячись їй в очі.
— Зраділа? — Катерина повернулась, поставила руки на стегна. — Я була рада. Тоді. Місяць тому. Коли ти обіцяв, що «ось-ось все вирішиться». Коли ти приходив ввечері — весь нервовий, не впевнений — і йшов до півночі, щоб ніхто не здогадався. Бо вдома — жінка. Бо не можна залишитись до ранку.
Він мовчав. Ці слова звучали, як удари — прямо в ціль.
— Я чекала, Міша. Півроку. А ти приходив — як у прихисток. Поговорити. Обійнятись. І знову — додому. До своєї стабільної життя. А я — так… проміжок між пунктами.
— Я все зробив. Я прийшов. Я більше не з Вірою. Я з тобою, — він перебив її, швидко, наче боявся, що не встигне.
— Зробив? — вона усміхнулась, майже гірко. — Ти не до мене прийшов. Ти пішов звідти. Це — не одне й те саме.
Він сів на диван, у ногах була дрож.
— Ти ж казала, що чекаєш мене.
— Казала, — кивнула вона. — Але тепер я більше не чекаю. Я втомилась чекати. Я втомилась бути жінкою, у якої немає ні «ранку разом», ні «вечора», тільки короткі візити. Втомилась вірити твоїм планам, які ти сам не виконувала. Втомилась бути на другому місці й мовчати про це.
— Мене не вигнали, — зітхнув він.
— Ні? — Катерина встала, підійшла ближче. — А де ти був всю останню тиждень? Чому зник? Чому не брав трубку? Просто — пропав. Жодної відповіді. Жодного повідомлення. Я думала, ти залишив. Або щось сталося. Я ходила по кімнаті, перевіряла телефон сто разів. А ти просто… вирішував щось сам.
Він зітхнув — коротко, наче всередині стало тісно.
— Я не думав, що так…
— Ось саме, — сказала Катерина тихо, але важко. — Ти не думав. А я думала за двох. І відчувала. І сподівалась. А тепер — все. Я розучилась вірити. Навіть тобі.
Вона відійшла до вікна. Облокотилась і довго дивилась у даль.
— Хочеш — залишайся. Я не прогоню. Але я не знаю, що буде далі. Я просто… втомилась. Занадто сильно.
Ніч пройшла в тиші. Катерина заснула майже одразу, повернувшись до стіни. Михайло так і не замкнув очей. Простиня здавалася чужою. Кімната — чужою. Навіть запах — дратуючим. Він згадував кухню, табуретку з тріснутою ніжкою, Вірину кружку з облупленим малюнком.
…До ранку Михайло встав. Катерина спала, повернувшись. Він одягнувся мовчки, зібрав свої речі, не залишив жодної записки, жодного сліду. Просто пішов — на пальцях, як ніби не ночував зовсім.
Вулиця зустріла його прохолодою. Він пройшов знайомими вуличками, повернув до дому. Серце калатало в грудях. Знову — як хлопець, пійманий на витівці. Він вставив ключ у замок — і відчув, що він більше не підходить. Спочатку — здивування. Потім — холод всередині.
Він натиснув на дзвінок. Раз. Другий. На третій двері приотрила Даша. Важлива. Серйозна. Очі — як у матері. Тільки погляд — холодніший.
— Пап… — протягнула вона. — А чого ти прийшов?
— Я… хотів поговорити з мамою.
— Вона спить, — сказала Даша. — І я її будити не стану. Вона сьогодні їде. В санаторій. Відпочити.
— Їде? — Михайло опустив очі. — Вже?..
— Поки не поїхала, — плечима знизала. — Але в голові — давно. Це я їй порадила. Сказала: “Мамо, ти маєш право на тишу. На себе. Хватить вже цієї болі”.
Він зробив крок до дверей, але Даша не пустила. Стоїть. Рівно. Твердо.
— Я… хотів пояснити. Поговорити. Все не так, як ти думаєш…
— А як, пап? — перебила вона. — Ти вчора пішов до іншої жінки. А сьогодні вирішив повернутися? Мама — це не лавка запасних. Вона не буде жити за твоїм графіком: «сьогодні з Катериною, завтра з Верою».
Михайло відвернув погляд. Його рука стиснулась у кулак.
— Я не знав, що все обернеться так. Я думав…
— Ось саме, — жорстко сказала Даша. — Ти думав тільки про себе.
Він мовчав. Тиша тиснула сильніше за слова.
— Пап, не ображайся, — тихо додала вона. — Але я тебе сьогодні не впущу. Якщо ти пішов — значить, пішов. Не треба повертатися, поки сам не зрозумієш, чому все розвалилось.
Вона закрила двері обережно. Без клацання. Але для Михайла це звучало голосніше за будь-яку сварку. Він залишився в під’їзді — з сумкою, з тремтячими пальцями, з порожнечею всередині.
Пройшло два дні. Михайло не знаходив собі місця. Він не повернувся до Катерини, не поїхав до друзів, не відкрив майстерню. Просто бродив по вулицях, сидів у парку, перебираючи в голові все, що сказав і не сказав, зробив і не зробив. Всередині осів холод. Той, який не вигойдається ні кавою, ні сигаретами, ні розмовами з самим собою.
Він написав Даші тільки ввечері наступного дня. Стер повідомлення тричі. Потім зателефонував. Сказав просто:
— Якщо мама захоче… Я хочу поговорити. Один раз. Без скандалів. Без просьб. Просто — чесно.
Даша відповіла коротко:
— Я їй скажу. Але, пап… не сподівайся. Вона багато чого зрозуміла за ці дні. І тобі варто це поважати.
На наступний день Михайло прийшов до дому. Без сумки, без подарунків, тільки з шарфом, який Віра колись в’язала йому на день народження. Він тримав його в руках, як якор, щось, що могло б тримати його на землі.
Віра вже вийшла з під’їзду — з валізою, в пальто, яке він допомагав їй вибирати минулої осені. Її обличчя стало іншим — не холодним, не злим, а ніби захищеним. Втома була, але позаду неї стояло чітке рішення.
— Привіт, — Михайло привітався, дивлячись їй в очі.
— Привіт, — вона кивнула, трохи прищурившись від сонячного світла.
— Дякую, що погодилася поговорити…
— У мене поїзд через годину. Говори, якщо хочеш. Тільки швидко.
— Я… зрозумів, що втратив. Зрозумів, що все зруйнував сам. І що ти була останнім справжнім в мені.
Вона вдихнула. Її губи трошки здригнулися.
— Мені зараз тяжко. Дуже. Я не перестала тебе любити в один день. Я перестала сподіватися. І це — страшніше.
Він зробив крок ближче, але вона зупинила його поглядом.
— Михайле, я не хочу мстити, не хочу жалкувати, не хочу повертати. Я прийняла рішення. Я змогла подивитись в обличчя цій болі і сказала собі: «Досить». Тому що я більше не витримаю другого разу.
Він зціпив шарф в руках.
— Я б не повторив цього. Ніколи.
— Ти вже зробив це, — вона прошепотіла. — І мені вистачило одного разу. Рідна людина зрадила. Не словами, не вчинком. А тим, що поставив мене на паузу. Відсунув. Замінив.
Він відвернув погляд. Говорити більше не було про що. Все вже сказано, все вже зрозуміло.
— Я не знаю, як жити далі, — нарешті зізнався він.
— А я навчусь, — вона відповіла тихо, але твердо. — Я не стала сильною за два дні. Я все ще ламаюсь. Але я вирішила, що краще одна, ніж з тим, хто одного дня вирішив, що мене можна відпустити.
Вона підняла валізу, повернулась.
— Віра… — Михайло зупинив її на секунду. — Ти стала іншою.
— Ні. Я завжди була такою. Просто ти ніколи не дивився по-справжньому.
І вона пішла. Без оглядки.
А він залишився — з шарфом в руках і порожнечею в грудях, в яку вже неможливо дихати.
Минув місяць. Час не зцілив — але відпустив. І стало ясно: деякі втрати неможливо повернути. Можна тільки навчитися з ними жити.
Михайло майже не з’являвся в майстерні. Раніше він любив приходити першим, заварювати чай, сам чинив дрібні замовлення — щоб руки не забували тонкість. А тепер — не міг. Тікання, яке колись заспокоювало, тепер тільки нагадувало, скільки він втратив.
Цю майстерню вони створювали разом з Вірою. Спочатку був маленький кабінет — на двох. Він ремонтував, вона вела облік, приймала клієнтів. Потім з’явився другий стіл, третій. За роки майстерня виросла до п’яти майстрів. Своє діло. Спільне життя. Кожна поличка, кожен чек в архіві — все пропитано їхньою працею, їхніми голосами, їхніми звичками.
Тепер Михайло віддав всі справи старшому майстру — Ігорю, надійному, скромному, з «золотими руками». Він довірив йому все. І сам відійшов в тінь. Тому що минуле занадто голосно звучало в цих стінах.
Каті він написав коротке повідомлення — і не отримав відповіді. Не здивувався. І більше не став писати. Не з гордості — з поваги. Він зрозумів, що не можна вічно ходити по колу між двома людьми, руйнуючи обох.
Він почав навідувати Дашу. Обережно. Стримано. Вона пустила, але не одразу. І Михайло прийняв це. Він більше не наполягав, не поспішав повернути. Просто сидів з нею на кухні, пив чай, слухав. Без повчань. Без «як раніше».
А Віра… Вона поїхала в санаторій на три тижні. Перші дні плакала. Потім почала спати. Потім вийшла на ранкову прогулянку і усміхнулась випадковому перехожому. Вона не стала сильною за тиждень — але відчула: вперше за довгий час їй не потрібно бути ні сильною, ні слабкою. Тільки — собою.
Одного разу, вже повернувшись додому, вона пройшла повз вітрину з годинниками. Всередині — Михайло. Спокійний. Одинак. Зайнятий.
Віра не зайшла. Тільки подивилась і пішла далі. Без болю. Без докору. Тільки з легкою тугою. Вона зрозуміла: не всі стосунки повинні бути повернуті. Деякі — просто відпущені. Заради себе.
Якщо ця історія торкнула вас до глибини душі — поставте лайк.
